Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 41)

Барі принадило сюди чисте барвінкове небо, сонце й м’яка приємна земля. Після всіх болісних поневірянь у лісі тут було так добре! Він і далі йшов уздовж потоку, хоча знайти тут бодай щось поїсти було неможливо. Вода стала темнішою, течія сповільнилася. Русло річки загромаджувало обвуглене сміття, що падало туди, коли горів ліс, а береги були м’якими й брудними. За деякий час Барі зупинився й озирнувся, та вже не побачив зеленого лісу, звідки вийшов. Він лишився самотнім у цій безрадісній пустелі звуглених дерев, де було тихо, як у могилі. Ані найменший щебет пташки не порушував тиші. Ступаючи по м’якому попепу, Барі не чув власної ходи. Але він зовсім не боявся, адже був певен, що саме тут перебуває в безпеці.

Якби ж тільки можна було знайти хоч щось поїсти! Ось про це весь час думав Барі. Інстинкт ще не підказав йому: саме тут, у всьому тому, що він бачив навсібіч, його й підстерігав жорстокий голод. Вовченя йшло далі, усе ще сподіваючись знайти бодай що-небудь придатне для споживання. Та після кількох годин блукань надія почала згасати. А тим часом сонце опускалось у надвечір’я, кидаючи на небосхил бузкові барви. Легкий вітерець пробіг верхівками обгорілих дерев, стало чутно, як з них із тріском стали відвалюватися засохлі гілки.

Барі більше не міг іти далі. За годину до появи перших зірок, знесилений і голодний, він повалився прямо на землю. Сонце зайшло за ліс. Місяць виплив на сході. На небі зійшов зоряний посів, і всю ніч Барі провалявся, наче мертвий. А коли настав ранок, він піднявся й ледве доволочився до струмка, щоб попити. Зібравши останні сили, Барі поплуганився далі. Боротися за життя до останнього спонукав його вовк, що сидів усередині нього. А от собаче єство хотіло розпластатись і спокійно померти. Але вовча іскра палала в ньому дужче. Зрештою, вона й перемогла, а з нею виграв і Барі. Пройшовши з півмилі, він знов опинився в зеленому лісі.

У лісах, як і у великих містах, випадок має важливе значення, часом непередбачено впливаючи на події. Якби Барі зайшов у ліс хоч би на півгодини пізніше, то помер би від надзвичайного виснаження. І мови не могло бути, щоб уполювати рака чи схопити навіть слабесеньку пташку. Але він з’явився саме в той час, коли горностай Сікус’ю, цей маленький лісовий кровожера, розправлявся зі своєю здобиччю.

Це відбувалося за сто ярдів від місця, де, розпростершись під гілками смереки, Барі був готовий спустити дух. Сікус’ю у своєму роді був великоможний мисливець. Його тіло мало близько семи дюймів завдовжки, з довгим тонким хвостом з чорним пензликом на кінці. Важив він від сили п’ять унцій. Горностай міг легко поміститися в маленьких долонях дитини, а його загострена голівка зі злими червоними очима-намистинками могла пролізти крізь будь-який отвір, навіть в один дюйм у поперечнику. Кілька століть поспіль ця тваринка творила історію. У часи, коли її шкурка цінилася на вагу золота, сміливі мореплавці з принцом Рупертом на чолі вирушили на кораблях у небезпечну подорож. Саме він, цей маленький горностай, був призвідником того, що утворилася велика Компанія Гудзонової затоки, а згодом була відкрита й досліджена половина континенту. Майже три століття він боровся з мисливцями за своє право на існування. А тепер, коли горностаїв більше не оцінювали на вагу золота, залишався найрозумнішим, найхоробрішим і найнещаднішим із усіх створінь, що коли-небудь існували на землі.

Коли Барі лежав під деревом, Сікус’ю саме підповзав до своєї здобичі. Це була велика товста куріпка, що стояла під заростями смородини. Певно, ніхто у світі не міг би розчути, як рухається Сікус’ю. Він шмигав, як тінь: сіра пляма тут, яскравий спалах там, ось уже причаївся за пеньком завбільшки в людський кулак, ось з’являється перед очима, а за мить зникає, як і не було його зовсім. Отак непомітно проповз горностай цілих п’ятдесят футів до куріпки, і тепер його відділяли від жертви якихось футів три. З такої відстані лишалося тільки кинутися до горла напівсонної куріпки й уп’ястися голкуватими зубами в плоть.

Сікус’ю був готовий до того, що мало статися потім. Завжди, коли він нападав на Напанао, лісову куріпку, її сильні крила починали щосили махати — такий був уроджений інстинкт. Так сталось і тепер: куріпка почата хлопати крилами, а Сікус’ю лише міцніше чіплявся зубами в її горло. Крихітні гострі кігті горностая впиваються в жертву, наче руки. Сікус’ю полетів разом із нею в повітря, запускаючи все глибше свої зуби, доки нарешті вони не опинилися за сто ярдів від того жахливого місця, де горностай учепився Напанао в горло. І от тільки там обидвоє й чвохнулися на землю.

Місце, де вони впали, було менше як за десять футів від Барі. Якусь мить він дивився на бурхливу купу пір’я, не зовсім розуміючи, що їжа ледь не сама залітала йому в рот. Напанао вмирала, але й досі боролася, судомно розмахуючи крилами. Барі непомітно піднявся й, зібравши всі свої сили, кинувся на куріпку. Його зуби вп’ялись у пернаті груди — і лише тепер він побачив Сікус’ю. Горностай послабив мертву хватку з горла куріпки, і його дикі крихітні очі на мить утупилися в очі Барі. У них горностай побачив надто велике бажання вбити, тож він, сердито пискнувши, відступив назад. Крила Напанао ослабли, тіло більше не тріпалось. Куріпка була мертва. Барі не відпускав її, доки повністю в цьому не переконався. А тоді почав свій бенкет.

З думками про вбивство Сікус’ю блукав десь зовсім поруч, розмахуючи хвостом то там, то тут, але підійти до Барі ближче, ніж на кілька кроків, не наважився. Його очі були червоніші, ніж завжди, раз по раз він видавав різкий, сповнений люті писк. Уперше за своє життя мисливець був такий роздратовний! Це щоб у нього вкрали жирну куріпку, наче податок якийсь справили — ніколи раніше того не було. Він жадав накинутися на Барі й учепитися йому в горло. Але Сікус’ю був не Наполеон, і наважитися на свою вирішальну битву під Ватерлоо ніяк не міг. Сову би поборов, навіть міг би дати бій старшому брату і своєму смертельному ворогові — норці. Але в Барі він упізнав вовчу породу й, притлумивши свою злобу, тримався на відстані. За деякий час горностай охолов, сказати б, збайдужів до Барі й куріпки й вирушив на лови в інше місце.

Барі з’їв третину куріпки, а інші дві третини ретельно зібрав і приховав про запас під стовбуром великої смереки. Потім він поспішив до струмка напитися. Відтепер світ став для нього іншим. Зрештою, міра щастя дуже сильно залежить від того, який ківш лиха ти випив. Зла недоля й безталання — мірило майбутнього успіху та щастя. Так було і з Барі. Сорок вісім годин тому повний шлунок не зробив би його навіть на десятину таким щасливим, як тепер. Тоді він журився за мамою, відтепер його найбільшою пристрастю в житті стала їжа. У певному розумінні цей поворот долі, коли Барі мало не помер від виснаження й голоду, надав йому безцінний досвід, перетворивши його на справжнього чоловіка чи, краще сказати, дорослого вовкопса. Він міг би на довгий час розлучитися з матір’ю, але ні за що на світі не погодився б знову пережити розлуку з нею в такі дні, як учора й позавчора.

По обіді Барі задрімав поряд зі своєю прихованою здобиччю. Прокинувшись, розгріб куріпку й гарненько повечеряв. Коли настала його четверта самотня ніч, він уже не ховався, як три попередні ночі перед цим, відчуваючи в собі незвичне збудження. Коли на небі зійшов місяць і висипали зорі, Барі став прогулюватись узліссям, заходячи навіть на згарисько. Цілком із новими відчуттями вчував він далеке виття вовчої зграї, що збиралася на полювання. Слухав примарне совине угукання, уже не тремтячи зі страху. Різні звуки й безголосся тепер перетворилися для нього в нову й багатозначну музику.

Наступні день і ніч Барі блукав поблизу сховку. Лише коли з’їв останню кістку, то рушив далі. Тепер він мандрував у таких місцях, де знайти собі їжу проблемою не було. Тут жили рисі, а там, де рисі, водяться й зайці. Коли зайців стає менше, рисі переміщаються на нові, багатші на дичину мисливські угіддя. Заєць-біляк розмножується протягом усього літа, тож Барі відчув себе, наче в країні достатку. Йому було неважко вполювати й убити молоде зайченя. За тиждень він уже нагуляв собі тіла, стаючи з кожним днем усе сильнішим. І весь цей час, наснажений духом пригод, усе ще маючи сподівання знайти старий дім і свою матір, подорожував на північний схід.

Так Барі потрапив у край, де мішанець за походженням П’єро порозкладав свої пастки.

П’єро ще два роки тому вважав себе одним із найуспішніших людей цієї великої дикої місцевості. Та було це до того, як прийшла La Mort Rouge — червона смерть. П’єро був напівфранцуз, що, одружившись із донькою вождя індіанського племені крі, багато років у щасті й достатку прожив із нею в хижці на Ґрей-Лун. Чоловік у своєму житті гордився трьома речами: дружиною Вйолою, донькою й своєю репутацією видатного мисливця. Доки не прийшла червона смерть, життя його повністю влаштовувало. Саме тоді, два роки тому, віспа забрала його високородну дружину. Він, як і раніше, жив у маленькій хижці на Ґрей-Лун, але це вже був геть інший П’єро. Його серце було розбите, і, якби не треба було жити заради доньки, він давно б і сам помер. Дружина назвала її Непісе, що означає Верба.