Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 139)

Нетерпіння починало оволодівати Кентом — так сильно він хотів, щоб цей час настав якнайшвидше. Час, коли вони покинуть ріку і вирушать до лісів. Він пояснив Маретті, чому вони не можуть пливти безкінечно. Ця ріка була однією величезною артерією, якою протікав увесь транспортний рух у напрямку далекої Півночі. Її патрулювали. Рано чи пізно їх викриють. Натомість у лісах, обравши будь-яку з тисячі неходжених стежок, вони будуть у безпеці. Була хіба одна причина триматися ріки, доки вони не пройдуть Бистрину Смерті. Ріка пронесе їх повз великі плавні на захід звідси, крізь які неможливо було пробратися в цю пору року. Інакше вони зійшли б на берег уже зараз. Кент любив ріку, він довіряв їй, але знав, що лише коли глибокі ліси вкриють їх, а безмежний океан поглине їхнє суденце, вони опиняться поза небезпекою, що загрожує їм від самої Пристані.

Три чи чотири рази від сходу сонця до полудня вони спостерігали ознаки життя на березі та на воді: один раз — баржу, пришвартовану до дерева, потім — індіанський табір і двічі — житла траперів, зведені на краю маленьких галявин. З початком другої половини дня Кент відчув, як у душі зростає відчуття, не схоже на звичайну нетерплячість. Час від часу це була тривога — передвісниця лиха, попередження про те, що не можна втрачати пильності. Все частіше він брався до весла, щоб регулювати їхній рух течією, і почав прискіпливо й уважно відміряти час і відстань. Він упізнав чимало орієнтирів на своєму шляху.

О четвертій годині, найпізніше — о п’ятій вони досягнуть верхівки Бистрини. Десять хвилин тривожного спуску — і він виведе баркас на спокійне місце поблизу берега. Кент добре пам’ятав це місце. І більше жодного страху, що довга рука закону дотягнеться до нього з самої Пристані. І, плануючи це, Кент прислухався. Від полудня він не припиняв відстежувати, чи немає позаду глухих ударів: «торох-торох-торох», що за милю попередять їх про наближення патрульного катера.

Він не приховував своїх планів від супутниці. Маретта відчувала, як зростає його занепокоєння, і він поділився з нею власними думками.

— Якщо ми почуємо патрульний катер до того, як дістанемося Бистрини, ми все ще матимемо час утекти на берег, — запевняв він її. — І вони нас не впіймають. Легше буде знайти дві голки в копиці сіна, ніж нас. Але краще приготуватися.

Тож він виніс із каюти свій наплічник і вдвічі менший вузол Маретти та впоперек них поклав свою рушницю й кобуру з пістолетом.

Була третя година, коли характер течії почав змінюватися, і Кент щасливо усміхнувся. Вони входили у нестримніші води. Траплялися місця, де русло ріки звужувалося, і вони потрапляли у бистрінь. Лише коли попереду простиралися рівні води, Кент давав рукам відпочити від весла. І, долаючи більшість тих спокійних вод, від додавав судну швидкості. Маретта допомагала йому. Відчуття особливого радісного захоплення, коли він бачив її струнку витончену фігуру, що працювала поряд із ним, не полишало Кента. Вона сміялася, поглядаючи на нього через величезну колоду весла, що розділяла їх. Вітер і сонце зухвало гралися її волоссям. Розтулені вуста були яскраво-червоні, мов троянди, на щоках грав рум’янець, очі були ніби зігріті сонцем гірські фіалки. Не раз, у пориві захвату від сьогоднішньої втечі, милуючись її чарівною красою, він питав себе: як таке можливо, що це не сон? І не раз сміявся від щастя і припиняв гребти, аби ще раз упевнитися, що все це наяву і по-справжньому. А тоді дякував Богові і з більшим натхненням брався до роботи.

Колись дуже давно, казала Маретта, вона вже долала Бистрину Смерті. Тоді це її страшенно налякало. В її пам’яті Бистрина залишилася смертяним страховиськом, що лютим ревом зустрічає своїх жертв. І доки вони наближалися, Кент розповів їй трохи більше про Бистрину. Лише іноді тут трапляються смертельні випадки. У самому гирлі Бистрини є велика, гостра, як ніж, скеля, схожа на драконячий зуб, що розрізає Бистрину на два бурхливі канали. Якщо баркас триматиметься лівого каналу, вони в безпеці. Буде чималий рев і громоподібний гуркіт, проте ревіння Бистрини, запевняв Кент, це наче гавкіт беззубого і безпечного собаки.

Лише якщо судно стане некерованим чи налетить на Драконячий Зуб, чи зверне у праве русло замість лівого, станеться трагедія. Сказавши це їй, Кент почув у відповідь її захопливий тихий грудний сміх.

— Хочете сказати, Джимсе, якщо не станеться одна з цих ймовірних речей, ми виберемося живими і здоровими?

— Жодна з них не станеться — принаймні не з нами, — швидко зауважив Кент. — У нас міцне маленьке суденце, ми не вріжемося в скелю і звернемо ліворуч так гладко, що ви навіть не помітите, як це станеться.

Він усміхнувся до неї, демонструючи дивовижну впевненість.

— Я тисячі разів долав її, — запевнив він.

Він прислухався. Тоді раптом витягнув із кишені свого годинника. Було чверть на четверту. Чуткі вуха Маретти вловили те, що він почув. У повітрі лунав низький тремтливий гуркіт. Він повільно, але впевнено наростав. Кент кивнув у відповідь на німе запитання в її очах.

— Пороги в голові Бистрини Смерті! — скрикнув він, і його голос тремтів від радощів. — Ми перемогли їх. МИ В БЕЗПЕЦІ!

Судно ковзнуло за поворот, і за півмилі попереду вони побачили білу піну, що здіймалася над порогами. Швидкість потоку під ними шаленими темпами зростала. Всією вагою тіла Кент наляг на весло, щоб тримати баркас посередині.

— Ми у безпеці, — повторив він. — Розумієте, Маретто? МИ У БЕЗПЕЦІ!

Він промовляв слова, на які вона так чекала, даючи зрозуміти, що нарешті настав той час, коли вона може виконати свою обіцянку. Слова, які він промовляв уголос, сповнювали його радісним збудженням. Йому здавалося, що він кричить від радощів. А тоді, в одну мить, він побачив зміну, що відбулася в її обличчі. Широкі здивовані очі дівчини дивилися не на нього, а повз нього. Вона вдивлялася у зворотному напрямку, і коли він почав був говорити, її обличчя сполотніло.

— СЛУХАЙТЕ!

Вона була напружена, скам’яніла. Кент озирнувся. І в ту мить понад гуркіт ріки, що дедалі зростав, до нього долетіло ритмічне: «ТОРОХ-ТОРОХ-ТОРОХ» поліційного патрульного катера з Пристані Атабаска!

Глибокий видих вирвався з-поміж його губ. Коли Маретта відірвала погляд від ріки і глянула на нього, його обличчя було, наче різьблена скеля. Він дивився перед собою неживими очима.

— Ми не можемо пройти Бистрину, — сказав він. Жорстким і несправжнім почувся їй голос Кента. — Якщо ми це зробимо, вони дістануть нас раніше, ніж ми висадимося на другому березі. Ми маємо дати потоку віднести нас до берега — ЗАРАЗ.

І, вирішивши так, він уклав усі свої сили в дію. Він знав, що не можна втрачати навіть сотої частки секунди. Пороги, що здалека засмоктували воду, вже тягли баркас до себе, і могутніми ударами по воді він намагався спрямувати суденце до західного берега. Швидко все зрозумівши, Маретта усвідомила, яке безцінне значення можуть мати кілька секунд. Якщо вони потраплять у сильніший коловорот при порогах, перш ніж дістануться берега, вони змушені будуть долати Бистрину, а в цьому випадку катер наздожене їх швидше, ніж вони встигнуть висадитися. Вона підстрибнула до Кента і доклала власних сил, допомагаючи йому з веслом. Фут за футом, метр за метром судно здійснювало рятівний прорив на захід, й обличчя Кента освітилося торжеством, коли він кивнув у напрямку лісистої коси, що випиналася, наче товстий палець, посеред річки. За тим місцем нестримні води збивалися в піну, і можна було помітити перші чорні скелі, які відзначали початок Бистрини.

— Ми впораємося, — він упевнено посміхнувся. — Ми пристанемо до тієї коси, близько до самого берега. Не бачу, щоб катер міг причалити десь ближче милі від Бистрини. А опинившись на березі, ми втікатимемо вп’ятеро швидше, ніж вони за нами гнатимуться.

Обличчя Маретти вже не було блідим, навпаки — палало від збудження. Він помітив білий блиск її зубів крізь розтулені вуста. Її очі переможно сяяли, і він розсміявся.

— Ви прекрасний маленький боєць, — кричав він у захваті. — Ви… ви…

Він змовк на півслові, почувши тріск, що пролунав для нього, наче пістолетний постріл над самим вухом. Він смикнувся вперед і розтягнувся на дні баркаса, при падінні вхопившись за тендітну фігуру Маретти й потягнувши її за собою. За мить вони двоє були вже на ногах і, онімівши, дивилися туди, де щойно було весло. Його лопать зникла. Кент усвідомлював, що чує, як поряд тихо скрикнула дівчина, а тоді її долоня міцно обвилася навколо великого пальця його руки. Вони більше не здатні були керувати, і судно понесло вбік. Воно проминуло лісисту косу. Білий вир нижніх порогів підхопив його, і Кент, дивлячись перед собою в чорну утробу смертельної пастки, що чекала на них, притягнув Маретту до себе й міцно обійняв.

Роздiл 22

У першу мить, побачивши зламане весло, Кент не ворухнувся. Він відчував, як руки Маретти все міцніше обіймають його за шию. Краєм ока він побачив її відкинуте обличчя — рум’янець, що палав на ньому кілька хвилин тому, заступила смертельна блідість. Кент знав, що без жодних пояснень вона зрозуміла майже цілковиту безнадійність їхньої ситуації. І він був радий, що вона зрозуміла. Тепер, коли він знав, що дівчина за будь-яких обставин не впадатиме в паніку, на душі було значно легше. Він схилив обличчя до неї, відчувши оксамитову гладкість її щоки. Вона потяглася до нього вустами, і вони поцілувалися. Він майже душив її в обіймах, несамовитий від кохання, відчайдушно бажаючи за будь-яку ціну вберегти її від ушкоджень.