Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 138)
— У кожній хижці, де чути запах бекону і кави, — завжди казав О’Коннор, — тебе покличуть на сніданок, якщо постукаєш у двері.
Але в цю мить Кент не згадував слів давнього поліційного друга. Зараз усі його думки поглинуло відкриття, що Маретта готує сніданок — для нього.
Він підійшов до дверей і прислухався. А тоді відчинив їх і зазирнув усередину. Маретта стояла навколішки перед відчиненою заслінкою грубки і смажила хлібці на двох виделках. Її обличчя палало рожевим рум’янцем. Вона не гаяла часу на те, щоб розчесати волосся, а лише недбало заплела його в косу, яку відкинула за спину. Побачивши Кента, дівчина видала зойк удаваного розчарування.
— Чому ви не зачекали? — запротестувала вона. — Я хотіла зробити вам сюрприз.
— Ви й зробили, — відповів він. — А я не міг чекати. Я мав прийти і допомогти.
Він уже був усередині й стояв навколішки поруч із нею. Коли він потягнувся до виделок, його губи торкнулися її волосся. Рум’янець на щоках Маретти спалахнув ще яскравіше, і горлом забринів м’який сміх. Підводячись, вона ласкаво торкнулася долонею його щоки, і Кент засміявся у відповідь. А після того, коли вона сервірувала стіл-полицю, її рука де-не-де торкалася його плеча або волосся, і двічі чи тричі він чув цей тихий горловий сміх, що збурював у ньому спалах щастя. А тоді вони сиділи поряд, він — у низенькому кріслі, вона — на табуретці, зсунувши їх близько перед полицею, що слугувала за стіл, і їли свій сніданок. Маретта налила йому кави та розмішувала в ній цукор і згущене молоко. А він на радощах навіть не сказав їй, що ніколи не кладе в каву ні цукру, ні молока. Крізь маленьке віконечко ранкове сонце заливало кімнату. Крізь відчинені двері Кент вказав дівчині на те, як розкішно відбиваються сонячні промені в річці й у зелені лісу, який вони проминали. Коли зі сніданком було покінчено, Маретта вийшла на палубу разом з ним.
Певний час вона стояла мовчки й нерухомо, вдивляючись у дивовижний світ, що обступив їх скрізь. Кентові навіть здалося, що на деяку мить вона затримала подих. Відкинувши голову й підставивши свою білу шийку м’якому, просякнутому запахом живиці повітрю, дівчина вдивлялася в ліси. Її очі раптом сповнилися світла, наче зорі. В її обличчі відбивалися промені ранкового сонця. І, дивлячись на неї, Кент зрозумів, що ніколи не бачив її такою вродливою, як у ці дивовижні миті. Йому й самому перехопило дух, адже він також збагнув, що це Ніска-богиня після довгої розлуки знову вдивляється у власний світ.
Її світ — і його світ. Відмінний від решти світів, будь-коли створених Господом Богом, навіть від того, що вони полишили в Пристані, якихось кілька миль позаду. Бо тут не лунало жодного звуку, навіть шепоту руйнівного людського життя. Вони були в обіймах Великої Півночі, що з кожною хвилиною притягувала їх усе ближче до свого могутнього пульсаційного серця.
Ліси нависали над ними, важкі, зелені, виблискуючи краплинами дощу, і з їхніх глибин віяло трепетним подихом життя і торжеством усього живого. Ліс огортав береги, наче пильний господар, що охороняє ріки від цивілізації — і раптом дівчина простягла перед собою руки, і Кент почув тихий схвильований скрик, що зірвався з її губ.
Вона забула про нього. Вона забула про все, окрім ріки, лісів і неходжених світів, що пролягали за ними. І він був радий. Адже цей світ, який вона вітала і до якого закликала її душа, був і його світом на віки вічні. Тут були всі його мрії, його надії, всі бажання, які він коли-небудь мав у житті. І коли нарешті Маретта повільно обернулася до нього, він розкривав їй свої обійми, і в його очах вона побачила той самий захват, що осявав у цю мить її власне обличчя.
— Я рада… така рада, — тихо видихнула вона. — О, Джимсе… я щаслива!
Вона, не вагаючись, кинулася в його обійми. Дівочі руки гладили його обличчя. А потім вона стояла, поклавши голову йому на плече, і, дивлячись перед собою, глибоко вдихала солодке чисте повітря, сповнене еліксиром лісів, що нависали над ними. Вона мовчала, не рухалася, і Кент також не порушував тиші. Судно пливло, огинаючи річковий скрут. Величезний лось вийшов, плескаючи, з води на берег — вони чули, як цей велетень із тріском почвалав крізь ліс. Тіло дівчини напружилося, але вона не мовила жодного слова. За якусь мить він почув її шепіт:
— Це було так давно, Джимсе. Мене не було тут чотири роки.
— А тепер ми повертаємося додому, маленька Сіра Гуско. Чи не буде вам самотньо?
— Ні. Це там мені було самотньо. Стільки було людей, стільки речей, що я нестерпно тужила за лісами й горами. Я вірю, що скоро померла б. Лише дві речі я там любила, Джимсе…
— Які? — спитав він.
— Гарні сукні — і черевички.
Його руки міцніше зімкнулися навколо неї.
— Я… я розумію, — м’яко розсміявся він. — Ось чому тоді, першого разу, ви прийшли до мене в гарненьких туфельках на високих підборах.
Він схилив голову, і вона розвернулася обличчям до нього. Він поцілував її у напіврозкритий рот.
— Жоден чоловік у світі так не кохав свою жінку, як я кохаю вас, моя маленька богине Ніско! — виголосив він.
Хвилини і години того дня назавжди зосталися незнищенними спогадами в пам’яті Кента. Кілька разів коли вони здавалися йому ілюзорними й несправжніми — наче він жив і дихав у якомусь нематеріальному світі примарних речей, зітканих із павутиння сну. То були миттєвості, коли над ним нависала чорна тінь трагедії, від якої вони тікали; аж раптом спадало на думку, що обоє вони — злочинці, переслідувані законом, що вони не на чарівній землі, а у смертельній небезпеці, що все це — щасливе збаламучення розуму, від якого він скоро буде пробуджений якимось жахливим потрясінням. Але ці миті недоброго передчуття були, самі по собі, лише тінню, що затьмарювала його щастя. Знову й знову підсвідома сила намагалася достукатися до його розуму, аби донести до нього істину: все це реально.
Час від часу сумніви в ньому будила Маретта. Він ще не міг осягнути всю повноту почуття, яке вона йому дарувала. Більше, ніж будь-коли, у цю найвеличнішу мить їхнього кохання вона поводилася з ним, мов дитина. У перші години ранку йому здавалося, що дівчина геть забула, що сталося вчора, і позавчора, і в усі попередні дні. Вона їде додому! Тільки це вона й твердила пошепки, так часто, що ці слова вже звучали приспівом у його голові. І все ж вона нічого не розповідала про той дім, а він чекав, знаючи, що виконання її обіцянки не за горами. І коли він обіймав її стан, в її поступливості не було жодного збентеження, і вона підіймала до нього обличчя, так, щоб він міг поцілувати її і зазирнути в її чарівні пломінкі очі. Він бачив у них спалах безмежного щастя, майже дитячу щирість і водночас — жіноче торжество владарювання над ним. А він тим часом думав про Кедсті і про закон, що саме прокидався до життя позаду, у Пристані Атабаска.
А тоді вона провела кінчиками пальців по його руці й сказала йому зачекати. Потім утекла до каюти і за мить вийшла звідти зі своєю щіткою для волосся, а після цього сіла біля опори кормового весла й почала розчісуватися на сонці.
— Я рада, що вам подобається, Джимсе, — сказала вона.
Вона розплела свою товсту косу й розсипала шовковисті пасма, недбало перебираючи їх пальцями. Вона пригладжувала їх і розчісувала, доки вони не стали ще прекраснішими, ніж він будь-коли бачив, у тих променях сонця. Вона підібрала їх так, що вони спадали каскадами навколо неї — і тоді раптом Кент побачив коротке пасмо, від якого була відрізана волосяна удавка, що її він зняв із шиї Кедсті. І його губи стиснулися, нещадно придушивши скрик жаху, тоді як із уст Маретти, трохи голосніше за шепіт, лунала трепетна пісня щастя — тиха бентежна мелодія з «La Chaudière»[53].
Її руки злетіли нагору, і вона притягнула його голову до себе — так, що на мить його видіння пригасли, потонувши в солодкому павутинні її волосся.
Близькість, що царювала між ними в той день, сама по собі була наче сон. Годину за годиною течія несла їх усе далі в глиб Великої Півночі. Сонце сяяло. Вкриті стінами лісу річкові береги здавалися ще могутнішими у своїй непохитності й величі, і грандіозна тиша безлюдних просторів сповнювала світ. І для Кента це було наче подорож крізь рай. Час від часу він вважав за потрібне ставати до кормового весла, адже спокійна вода потрохи поступалася стрімкішому потоку.
Окрім цього, іншої роботи для нього не було. Здавалося, що з кожною з цих чарівних годин небезпека залишається все далі й далі позаду. Стежачи за берегами, дивлячись уперед, дослухаючись до звуку, що міг у будь-який момент пролунати позаду, Кент із Мареттою раділи своєму щастю, мов діти, і відчували, як люфт відчуженості між ними швидко зникає.
Вони не говорили про Кедсті, чи про трагедію, чи знову про смерть Джона Барклі. Але Кент розповідав про ті дні, що провів на Півночі, про свою самотність, про дику і дивну любов до найглибших диких просторів, що жила в його душі. І від цього він перейшов до далеких напівзабутих подій минулого, що оживали, пом’якшені спогадами дитинства, проведеного на фермі. Ці всі розповіді Маретта слухала з блиском в очах, з тихим сміхом, її дихання напружувалося й заспокоювалося — слідом за емоціями оповідача.
Вона розповіла про свої дні у школі та про їхню жахливу самотність; про дитинство, що минуло серед лісів, і про палке бажання прожити там усе життя. Але вона нічого не казала про себе особисто чи про найважливіші сторони свого життя. Нічого не сказала про Долину Мовчазних Людей, жодного слова про батька чи матір, сестер чи братів. Відчувалося, що вона уникає цих тем не через сором’язливість. Кент ні про що не питав. Він знав, що про це вона теж розповість одразу, як тільки обіцяний час настане і він скаже їй, що вони в безпеці.