Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 129)

— Він пішов. Можемо знову запалити лампу, — сказала вона тоді.

Роздiл 16

Кент не рушав з місця, доки Маретта, рухаючись в темряві, не знайшла сірники й не запалила лампу. Після поцілунку він не сказав жодного слова. Він не скористався ситуацією. М’який натиск її рук стримав його від того, щоб обійняти її. Але сам лише поцілунок запалив його диким радісним шалом — ніби чуттєві звуки музики, що знаходять відгук у кожній клітині тіла. Якби він вимагав своєї нагороди, то мав би, напевно, очікувати на байдужий поцілунок. Принаймні стриманий. Але вуста, які вона дарувала йому в темряві кімнати, були теплі, живі, сповнені жарким диханням. Вона не поспішала відсторонитися, і солодкість поцілунку затрималась іще на мить.

Тоді, у ламповому світлі, він глянув на Маретту Редіссон, відчуваючи, як палає обличчя. Він не бажав приховувати власних почуттів, і йому не терпілося побачити вираз її очей. І він був здивований, а тоді приголомшений. Поцілунок анітрохи не схвилював Маретту. Наче взагалі нічого не сталося.

Дівчина не збентежилася, на її щоках не було жодного натяку на рум’янець. Але найбільше його здивувала білизна її шкіри, смертельну блідість якої лише підкреслювала темна грива волосся, а ще дивний вогник у її очах. Цей вогник було запалено не поцілунком. То був страх, що повільно згасав під його поглядом, доки не згас остаточно, а її вуста не затремтіли у винуватій усмішці.

— Він був дуже сердитий, — сказала вона. — Як легко деякі чоловіки виходять із себе, еге ж, Джимсе?

Незначна дрож у її голосі, відважна спроба опанувати себе й мінлива посмішка, що супроводжувала її слова, спонукали в ньому бажання зробити те, від чого стримав його м’який натиск її рук момент тому — взяти її в свої обійми. Він ясно бачив, що вона намагалася приховати. Дівчина була в небезпеці, страшнішій за ту, якій протистояла в казармах, спокійно й безстрашно. Вона й досі боялася тієї невідомої загрози. Це було останнє, що вона погодилася б йому відкрити, і все ж він знав це. Кент відчув у собі нову силу, що виростала з почуття господаря, власника — силу долати негоди без сумніву і жалю. Сила міцнішала в ньому, сповнюючи відчуттям тріумфу. Вона твердила, що дівчина належить йому, тож він і має битися за неї. І він готовий був битися. Маретта побачила, як змінилося його обличчя. На мить після її слів у кімнаті запанувала тиша. Надворі тим часом ще більше розігралася буря. Виляск грому прокотився над бунгало, вікна задеренчали під сильним поривом вітру й дощу. Мимоволі напружившись, хмурніючи на очах, Кент подивився на неї й кивнув у бік вікна, у яке стукав Муї, подаючи сигнал.

— Це чудова ніч — для нас, — промовив він. — І ми маємо йти.

Вона не відповіла.

— В очах закону я вбивця, — продовжував він. — Ви врятували мене. Ви стріляли в людину. У тих самих очах закону ви злочинниця. Просто безглуздя залишатися тут. Це чистісіньке самогубство для нас обох. Якщо Кедсті…

— Якщо Кедсті не зробить те, що я казала йому зробити сьогодні, я його вб’ю! — сказала вона.

Тихий тон, яким вона промовила ці слова, її застиглий погляд відібрали в нього мову. Йому знову здалося, як тоді, у лікарняній палаті, що на нього дивиться і промовляє до нього — чисто дитина. Якщо вона й виявляла страх кілька секунд тому, тепер на її обличчі від страху і сліду не лишилося. Вона не була схвильована. Її очі були прекрасні — тихою спокійною красою. Вона дивувала і бентежила його. Супроти її юнацької самовпевненості він почувався безпорадним. Це було щось сильніше за його власні сили і його рішучість. Воно створювало між ними порожнечу, яку можна було подолати благанням і проханнями, але ніяк не силою. Не було жодного натяку на тривогу в її погрозі Кедсті, і все ж сам її спокій відгонив смертельною загрозою.

Примхлива напівусмішка знову тремтіла на її вустах, погляд потеплішав.

— Ви знаєте, — сказала вона, — що згідно з давнім священним законом Півночі ви тепер належите мені?

— Я чув про такий закон, — відповів він. — Сто років тому я став би вашим рабом. Якщо він є й сьогодні, я щасливий.

— О, ви розумієте, про що йдеться, так, Джимсе? З великою часткою ймовірності ви мали померти. Гадаю, вас би повісили. А я врятувала вам життя. Відтепер воно належить мені, адже я наполягаю, що закон і досі існує. Відтепер ви — моя власність, і я збираюся чинити з вами, як мені заманеться, доки не поверну вас до Трьох Рік. І сьогодні ви не підете. Ви чекатимете тут на Лазеля та його команду.

— Лазеля? Жана Лазеля?

Вона кивнула.

— Так. Ось що ви повинні робити. Ми маємо все обставити якнайкраще. Коли Лазель зі своєю командою вирушить на північ, ви попливете з ними. І ніхто ніколи про це не дізнається. Тут ви в безпеці. Жоден не додумається шукати вас у будинку інспектора поліції.

— Але ви, Маретто!

Він схопився, згадавши, що вона заборонила розпитувати її. Маретта легенько знизала стрункими плечима, кивком запрошуючи оглянути те, що, як вона розуміла, він уже бачив — її кімнату.

— Тут досить затишно, — сказала вона. — Я живу тут кілька тижнів, і нічого зі мною не сталося. Я в повній безпеці. Інспектор Кедсті не зазирав сюди від того самого дня, як ваш великий рудоволосий друг бачив мене в тополиному гаю. Жодної сходинки нагору не переступив. Це лінія, яку він не наважується перетинати. І, знаєте… ви допитливі. Ви ставите собі безліч запитань, à bon droit[52], мсьє Джимсе. Вас просто розпирає від цікавості. Я бачу. Але…

Було щось несподівано зворушливе в тому, як вона опустилася в оббите шкірою крісло з високими підлікотниками, колись улюблене крісло для читання інспектора Кедсті. Дівчина була помітно втомлена, і на якусь мить Кентові здалося, що вона от-от розридається. Її пальці нервово теребили блискучий кінчик коси на колінах, і більше, ніж будь-коли, він думав, яка ж вона струнка й беззахисна та водночас захопливо безстрашна, яка незламна — наче всередині неї палає могутній вогонь. Зараз полум’я тієї внутрішньої сили сходило нанівець, наче сам вогонь згасав. Але коли вона знову підняла очі, глянувши на нього зі свого великого крісла, він збагнув, що за цим вогником дитячої безпосередності ховається той самий вогонь, живий і незгасний. І знову для нього вона перестала бути жінкою. У цих широко відкритих, дивовижно блакитних очах він бачив душу дитини. Двічі перед тим траплялося йому спостерігати це диво, і тепер воно заворожувало його, як тоді, коли він уперше побачив її в дверях лікарняної палати. І, як тоді, воно повільно змінювалося на очах, і ось уже вона знову була жінкою, яку відділяла від нього стіна неприступності. Але гостра туга в її душі лишалася, розкриваючись перед ним, і все ж безмежно далека від нього, наче сонце.

— Хотіла б я відповісти на ваші запитання, — тихим втомленим голосом промовила вона. — Хотіла би, щоб ви знали, бо я… я безмежно довіряю вам, Джимсе. Але я не можу. Це неможливо. Це немислимо. Якби я… — вона зробила безпомічний жест. — Якби я все вам розповіла, ви б мене розлюбили. А я хочу подобатися вам… до тих пір, як ви відпливете на північ із мсьє Жаном та його командою.

— І коли я зроблю це, — майже з люттю скрикнув Кент, — я знайду це місце, яке ви називаєте Долиною Мовчазних Людей, навіть якщо на це піде все моє життя.

Йому радісно було бачити, як її очі раптом спалахнули від задоволення. Вона не намагалася цього приховати. Які б почуття не опановували Маретту, вона виявляла їх щиро й природньо, без жодної сором’язливості, що викликало в нього майже благоговійне обожнювання. І зараз їй було приємно чути те, що він щойно сказав. Про це неприховано свідчили її пломінкі очі й напівусмішка на вустах. А тоді вона промовила:

— Я рада, що ви почуваєтеся саме так, Джимсе. І, гадаю, ви її знайдете… з часом. Адже…

Її маленька хитрість — невідривно дивитися, ніби щось у ньому намагаючись розгледіти чіткіше, — навіювала йому почуття більшої безпорадності, ніж якби він справді був її рабом. Неначе в такі моменти дівчина забувала, що він зроблений з плоті й крові, і зазирала йому в серце, аби побачити, що в ньому, перш ніж заговорити знову.

А тоді вона сказала, все ще тереблячи в пальцях кінчик коси:

— Ви знайдете її… напевно… бо ви не з тих, хто легко здається. Розповісти вам, чому я прийшла відвідати вас у лікаря Кардіґена? Це була цікавість… здебільшого вона. Але чому я цікавилася долею людини, яку ви звільнили, — це одна з речей, яких я не можу вам розповісти. А ще я не можу розповісти вам, навіщо приїхала до Пристані. І жодного слова про Кедсті. Можливо, настане день, коли ви дізнаєтесь. І тоді ви мене розлюбите. Адже майже чотири роки до нашої зустрічі я перебувала у відриві від світу. То було жахливе місце. Воно виїло мені серце й душу своєю потворністю, самотністю, порожністю. Ще трохи — і я вмерла б. А тоді сталися події, що привели мене сюди. Можете вгадати, де я була?

Він похитав головою.

— Ні.

— Для всіх інших то було чарівне місце. Монреаль.

— Ви навчалися там у школі? — припустив він.

— Так, у приватній школі «Вілла Марія». Мені тоді навіть шістнадцяти не виповнилося. Там були добрі люди. Гадаю, вони мене любили. Але щоночі я повторювала одну молитву. Ви знаєте, чим є Три Ріки для нас, північан. Атабаска — бабуся, Невільнича ріка — матір, а Маккензі — донька, завжди за ними доглядає богиня Ніска, Сіра Гуска. І я молилася про те, щоби повернутися до них знову. У Монреалі скрізь були люди, всюди люди, тисячі й десятки тисяч людей — так багато, що я почувалася самотньою й пригніченою і хотіла забратися звідти. Бо в мені тече кров Сірої Гуски, Джимсе. Я люблю ліси. А божественний дух Ніски не живе в Монреалі. Її сонце там не сходить. Місяць там уже не той. Квіти там — не її квіти. Вітри розповідають зовсім інші історії. Повітря зовсім інакше. Люди, що дивляться на тебе, дивляться по-іншому. У далеких низинах Трьох Рік я любила чоловіків. Тут же я навчалася їх ненавидіти. А потім дещо сталося. Я приїхала до Пристані Атабаска. Я прийшла відвідати вас, адже…