Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 131)

Упродовж п’яти хвилин він майже не рухався, стоячи там, де і стояв, біля столу. Один лише нештукатурений дах відділяв його від бурі, і просто над головою лунали вибухи грому й періщення дощу. Він бачив, де розміщене вікно, дбайливо завішене ковдрою. Навіть крізь ковдру він бачив слабкі спалахи блискавки. Вікно виходило на вхідні двері бунгало, і Кентові спало на думку вимкнути світло й відчинити віконні стулки. У темряві він зняв ковдру. Але саме вікно було наглухо закрите й не піддавалося. Переконавшись у цьому, Кент припав обличчям до скла, вдивляючись у хаос ночі.

У цю мить спалахнула блискавка, і в її сяйві, глянувши вниз, Кент побачив те, від чого напружився кожен м’яз у його тілі. Чіткіше, ніж могло бути вдень, він побачив чоловічу постать, що стояла під дощем. Це не був Муї. Це не був Кедсті. Це не був жоден із тих, кого він будь-коли зустрічав. У спалаху блискавки видіння скидалося більше на привида, ніж на людину. Кремезний, довгий, велетенський привид із непокритою головою, нестриженим, наскрізь промоклим волоссям і скуйовдженою від бурі бородою. Картина закарбувалася в пам’яті зі швидкістю блискавки — наче раптом хтось вивів кінокадр на екран. Наступної миті її покрила темрява. Кент ще більш напружено вдивлявся. Він чекав.

І знову спалахнула блискавка, і знову він побачив жахливу, подібну до привида істоту, що чекала під бурею. Він помітив, що загадковий велетень із бородою — уже немолодий чоловік. Коли блискавка спалахнула вчетверте, постать зникла. І вже в цьому спалаху Кент побачив зігнуту фігуру Кедсті, що поспішала до дверей по гравійній доріжці.

Кент швидко завісив вікно, але запалювати лампу не став. Перш ніж Кедсті ступив на ґанок, Кент відімкнув двері. Дуже обережно він прочинив їх на 8—10 сантиметрів і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, прислухаючись. Він чув, як Кедсті пройшов до великої кімнати, де нещодавно чекала на нього Маретта. Після того настала тиша, і чути було лише гомін бурі.

Протягом години Кент слухав. Увесь цей час він не вловив жодного звуку ані з нижнього поверху, ані з кімнати Маретти. Він гадав, чи вона вже спить і чи Кедсті теж ліг спати, вирішивши зачекати до ранку, а тоді вже спустити сторожових псів закону.

Кент не мав жодного наміру м’яти затишну ковдрову постіль. Він не лише був далекий від сну — його сповнювало тривожне передчуття щодо подій, що мали от-от трапитися. Усе більше й більше він відчував, що не повинен втрачати пильності. Те, що інспектор Кедсті й Маретта Редіссон перебували під одним дахом, і загадкова причина, що утримувала Кедсті від видачі дівчини, турбували його найбільше. Він уже не будував планів власної втечі.

Він думав про Маретту. У чому її влада над Кедсті? Чому Кедсті радий був би бачити її мертвою? Що вона робила в його будинку? Знову й знову він ставив собі ці питання й не знаходив жодної відповіді. І все-таки навіть у цьому чистилищі таємниць, яке обступало його з усіх боків, він почувався щасливішим, ніж будь-коли в житті. Адже Маретта була не за чотири чи п’ять сотень миль від нього вниз по ріці, а тут, під одним дахом із ним. І він зізнався, що кохає її. Він радів, що йому стало сміливості сказати їй це. Кент знову запалив лампу, відкрив наручний годинник і поклав його на стіл, аби мати можливість глянути на нього в будь-який момент. Він хотів прикурити люльку, але був упевнений, що запах тютюну дійде до Кедсті, якщо тільки той не ліг спати.

Не раз і не два він запитував себе, як можна визначити примарне видіння, побачене ним у спалаху блискавки. Мабуть, це один із дивних друзів Фінґерза з лісів, компаньйон Муї по стеженню за бунгало. Образ велетенського чоловіка з його довжелезною бородою і довгим волоссям, що постав перед його очима у вирі електричного вогню, невитравно залишався в пам’яті. То була жахлива картина.

І знову він загасив світло й зняв завісу з вікна, але не побачив нічого, окрім проблиску сирої землі у спалахах блискавки. Він вдруге прочинив двері на кілька сантиметрів і сів, притулившись спиною до стіни, прислухаючись.

Він не знав, скільки часу спливло, перш ніж його здолала дрімота, але вона прийшла, і кілька разів його очі заплющувалися, крадучи його пильність. Потім він на деякий час заснув. Раптовий звук миттєво пробудив його. У першу мить йому здалося, що то був чийсь плач. Секунду чи дві, доки прокидалися його відчуття, він не був певен. А тоді раптом Кент швидко збагнув, що відбувається.

Він підвівся на ноги й відчинив двері ширше. Широкий промінь світла пролягав крізь коридор верхнього поверху. Він ішов з кімнати Маретти. Кент роззувся, щоб приглушити свої кроки, і вийшов за двері. Він точно чув тихий плач, ледь чутні жалісні придушені схлипи, що лунали знизу.

Не вагаючись більше, він швидко підійшов до кімнати Маретти і зазирнув усередину. Першим, що впало йому в око, було ліжко. Його не розбирали. Кімната була порожня.

Щось холодне крижаною хваткою стиснуло його серце, і потяг, якому він більше не намагався опиратися, підштовхнув його до сходів. Це було більше ніж потяг — це була потреба. Крок за кроком він спускався, тримаючи руку на рукоятці кольта.

Він досягнув нижнього поверху, який був і досі освітлений, і за один-два кроки опинився перед дверима, що відчинялися до великої вітальні. Двері були прочинені, у кімнаті так само горіло світло. Без жодного звуку Кент наблизився й зазирнув усередину.

Те, що він побачив, стало для нього полегшенням і потрясінням водночас. Біля краю довгого столу, над яким висіла величезна мідна лампа, стояла Маретта. Вона стояла в профіль до нього. Він не бачив її обличчя. Її розпущене волосся хвилями обрамляло його, відблискуючи в світлі, наче багатий соболевий каптур. Вона була жива, в безпеці, і все ж поза, у якій вона завмерла, дивлячись униз, вразила його. Він був змушений наблизитися ще на кілька сантиметрів, перш ніж побачив, на що вона дивиться. І тоді його серце завмерло.

Скорчившись у своєму кріслі, з відкинутою назад головою (жахлива мертвотність його обличчя опинилася просто перед очима Кента) сидів Кедсті. І за мить Кент усе зрозумів. Так виглядають лише мерці.

Скрикнувши, він увійшов до кімнати. Маретта навіть не ворухнулася, але перевела погляд із Кедсті на нього, і з її горла вирвався стогін у відповідь. Для Кента це було наче бачити мерця у двох іпостасях. Маретта Редіссон, жива і здорова, була біліша за Кедсті з його типовою впізнаваною блідістю мерця. Вона мовчала. Один раз сплакнувши, вона не видала більше ні звуку. Просто дивилася. І Кент із ніжністю промовив її ім’я, дивлячись у її великі широкі очі, які палали мукою та розпачем. Потім, наче зачарована і приголомшена, вона знову перевела погляд на Кедсті.

Кент теж обернувся до інспектора — і в ньому разом прокинулися всі інстинкти, притаманні мисливцю за втікачами. Руки Кедсті безвольно звисали з крісла. На підлозі під його правою рукою валявся автоматичний кольт. Його голова була закинута так далеко за спинку крісла, що здавалося, ніби шия зламана. На його чолі, близько до коротко стриженого сталево-сірого волосся темніла червона пляма.

Кент наблизився і схилився над ним. Він бачив смерть забагато разів, щоб не розпізнати її тепер, але рідко коли бачив обличчя настільки викривлене й спотворене смертю, яке було зараз у Кедсті. Очі мерця були широко розкриті й вирячені у скляному погляді. Його щелепа відвисла. Його…

Кров захолола в жилах Кента. Кедсті вдарили по голові, але вбив його не удар. Після того він був задушений на смерть. А знаряддям, яким його задушили, було ПАСМО ЖІНОЧОГО ВОЛОССЯ.

У наступні кілька секунд Кент не міг рушити з місця, і не зміг би, навіть якби платою за бездіяльність було його життя. Адже цей предмет на горлі і грудях Кедсті докладно розповів йому, що тут відбулося. Пасмо було довгим, і м’яким, і блискучим, і чорним. Воно двічі оберталося навколо горла Кедсті, і вільний кінець звисав з його плеча, СЯЮЧИ ПІД ЛАМПОЮ, НАЧЕ КЛАПТИК РОЗКІШНОГО СОБОЛИНОГО ХУТРА. Те ж порівняння — з оксамитовим соболем — спало йому на думку раніше, коли він стояв у дверях, дивлячись на Маретту. І зараз він подумав про те саме. Чоловік торкнувся пасма, він узяв його в свої пальці, він зняв його з шиї Кедсті, на якій воно залишило глибоко вдавлені кільця. Пасмо звисало з його пальців на всю свою довжину. Він повільно розвернувся обличчям до Маретти Редіссон.

Ще жодна людина в світі не дивилася на нього такими очима. Не вимовивши ані слова, вона простягнула руку, і Кент віддав їй знаряддя вбивства. А наступної миті вона обернулася, стиснувши горло рукою, і вийшла у двері.

Він чув, як вона непевним кроком підіймається сходами.

Роздiл 18

Кент не рухався. Всі його відчуття ніби відмовили — він майже фізично нездатний був відчувати будь-які емоції, окрім жаху й потрясіння. Чоловік невідривно дивився на сірувато-біле спотворене обличчя Кедсті, коли почув, як зачинилися двері в кімнаті Маретти. З його губ зірвався скрик, але він не чув його й не усвідомлював, що кричить. Його тіло охопило несподіване тремтіння. Він не міг не вірити, адже докази були очевидні. Стоячи позаду його крісла, Маретта Редіссон ударила інспектора поліції тупим предметом. Удар оглушив його. А після того…