Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 116)

Його серце завмерло від хвилювання, що раптом охопило його. Маретта Редіссон знала, що він не помирає! Вона натякала йому на це, але він, як чисто тобі дурбецало, не зрозумів натяків. Вона не співчувала йому, сміялася, ледь не кепкувала з нього, і все тому, що знала, що він не помирає!

Він швидко розвернувся до отця Лайонна.

— Вони повірять мені! — скрикнув він. — Я змушу їх мені повірити! Mon père, я збрехав! Я збрехав, щоби врятувати Сенді Мактриґґера, і я розповім їм, чому. Якщо лікар Кардіґен не зробив іншої помилки, скажіть їм, що я хочу бачити їх тут знову. Зробите це?

— Інспектор Кедсті чекає за дверима, — тихо сказав отець Лайонн. — Але я б не квапився, Джиммі. Слід зачекати. Я подумав би… поміркував.

— Хочете сказати — потрібен час, щоб вигадати історію, яка виглядатиме логічно, mon père? Я вже маю таку. Я знаю, що сказати. І ще… — він невесело посміхнувся. — Я зробив дуже відверте зізнання, хіба не так, отче?

— Воно було надто переконливим, Джиммі. Ти виклав усі подробиці, і ці подробиці, разом із тим, що ввечері перед убивством тебе бачили у Джона Барклі і це ти знайшов його мертвим кілька годин по тому…

— Усе це — залізні докази проти мене, — погодився Кент. — Насправді, я приходив до Барклі, щоб глянути на його мапу Землі Дикобразів, яку він зробив двадцять років тому. Він не міг її знайти. Пізніше він надіслав мені вісточку, що відшукав її. Я повернувся і побачив його мертвим.

Маленький місіонер кивнув, але нічого не сказав.

— Це мене бентежить, — продовжував Кент. — Схоже, мені таки доведеться крізь усе це пройти, як у спорті. Коли програєш, здіймати галас — недобрий смак. Виглядаєш при цьому як останній боягуз, ну, ви ж знаєте. Щоб грати за правилами, я, напевно, мав би промовчати й дозволити повісити себе, не створюючи зайвого клопоту. Смертельна гра, знаєте, і все таке. Але є інший бік справи. Моя бідолашна шия залежить від мене. Вона мені непогано служила. Дуже вірною була. Ковтала яєчню навіть того ранку, як гадала, що помре. Поганий же з мене представник роду людського, якщо я відступлюся від неї. Я хочу зробити їй добру послугу. Хочу врятувати її. І я зроблю це — якщо зможу.

Попри неприємну напруженість моменту, отцю Лайонну відрадісно було бачити, як до друга повертається давнє почуття гумору. Любов до нього здатна була витерпіти все. Він міг оплакувати Джеймса Кента, міг молитися за спасіння його душі, міг вважати його винним, і все одно він відчував до нього ту саму прив’язаність, яка занадто глибоко вкорінилася в його серці, щоб якась матеріальна обставина чи випадкова подія здатна була вирвати її. Тож отець Лайонн знову бадьоро всміхнувся, як раніше, і сказав:

— Боротися за життя — привілей, даний Господом кожному з нас, Джиммі. Я був наляканий, коли прийшов до тебе. Я вірив, що для тебе краще було би вмерти. Тепер бачу, що помилився. Це буде жахливий бій. Буду радий, якщо ти виграєш. Якщо ж програєш, то я знатиму, що ти програв з гідністю. Напевно, ти маєш рацію. Мабуть, буде найкраще побачитися з інспектором Кедсті, перш ніж щось думати. Це матиме свій психологічний вплив. Сказати йому, що ти готовий його бачити?

Кент кивнув.

— Так. Зараз.

Отець Лайонн підійшов до дверей. Навіть тоді він, здавалося, якусь мить вагався, немов бажаючи знову закликати Кента передумати. Потім він відчинив двері та вийшов.

Кент чекав із нетерпінням. Обмацуючи рукою постіль, він натрапив на хустинку, якою витирав губи, і раптом подумав, як давно не бачив на ній свіжих плям крові. Тепер, коли він знав, що рана не смертельна, тиск у грудях вже не спричиняв йому такої незручності. Він відчув бажання підвестися й зустріти відвідувачів на ногах. Кожен нерв його тіла прагнув дії, і хвилини тиші, що настали після того, як за місіонером зачинилися двері, були важкі для нього. Минуло чверть години, перш ніж він почув кроки, що повертаються, і за звучанням вгадав, що Кедсті йде не сам. Напевно, le père повертався з ним. А може, то був Кардіґен.

Те, що відбулося в наступні кілька секунд, стало для нього неабияким потрясінням. Отець Лайонн увійшов першим, за ним — інспектор Кедсті. Кент кинув швидкий погляд на обличчя командира Н-ської дивізії — і ледве впізнав його. Легкий нахил голови, який важко було назвати привітанням, був відповіддю на кивок і салютування Кента. Ніколи ще він не бачив, щоб обличчя Кедсті так сильно нагадувало маску позбавленого емоцій сфінкса. Але що вразило його найбільше, то це присутність людей, на яких він не очікував. Одразу за Кедсті увійшов Макдуґал, суддя, а слідом за Макдуґалом — констеблі Пеллі й Брант, прямі й підтягнуті, явно при виконанні службових обов’язків. Кардіґен, блідий і стривожений, увійшов останнім разом зі стенографісткою. Не встигли вони всі зайти в кімнату, як констебль Пеллі проголосив формальне попередження, що, згідно з карно-процесуальним кодексом Королівської Північно-Західної кінної поліції, Кент офіційно перебуває під арештом.

Він не очікував на це. Звичайно ж, він знав, що карний процес буде розпочато, але не очікував такої безжальної раптовості. Він гадав, що спочатку поговорить із Кедсті, як чоловік з чоловіком. Але — закон є закон. Він збагнув це, перевівши погляд зі скам’янілого обличчя Кедсті на пусті нерухомі обличчя давніх друзів, констеблів Пеллі й Бранта. Якщо візитери й мали співчуття, то ховали його дуже глибоко, окрім хіба що Кардіґена та отця Лайонна. І Кент, лише мить тому пойнятий радісною надією, відчув, як його серце наливається свинцем в очікуванні моменту, коли він розпочне боротьбу за повернення свого життя і відновлення втраченої свободи.

Роздiл 8

Невдовзі після того, як двері палати Кента зачинилися за лиховісною делегацією слуг закону, юний Мерсер усе стояв у коридорі, сперечаючись сам із собою. Чи, бува, його час не настав? Врешті-решт він вирішив, що таки настав, і з п’ятдесятьма доларами Кента в кишені вирушив до хижки старого індіанського слідопита Муї. Годиною пізніше він повернувся — саме вчасно, щоби побачити, як двері палати Кента відчиняються знову. Першими звідти вийшли лікар Кардіґен і отець Лайонн, за ними — білява стенографістка, суддя та констеблі Пеллі й Брант. Затим двері зачинилися знову.

У кімнаті, увесь спітнілий після пережитого випробування, сидів Кент, відкинувшись на подушки, і пломінкими очима дивився на інспектора Кедсті.

— Я просив залишити нас наодинці, Кедсті, бо хотів поговорити з тобою як з людиною, а не як з моїм командиром. Я більше не на службі, як я розумію. І коли так, то не зобов’язаний поважати тебе більше, ніж будь-кого іншого. І я радий, що маю такий привілей — назвати тебе клятим мерзотником!

Кедсті повільно стиснув кулаки, і його обличчя, вже червоне, спаленіло ще сильніше. Перш ніж він устиг заговорити, Кент продовжив:

— Ти не виявив до мене найменшої поваги й співчуття, які мав до послідущих злочинців. Ти здивував усіх у цій кімнаті, бо колись — якщо не тепер — ці люди були моїми друзями. Річ не в тому, щó ти казав, річ у тому, як ти це казав. Щоразу, як вони схильні були мені вірити, ти миттєво покладав цьому край, і робив це у безчесний, несправедливий спосіб. Ти не давав мені жодного шансу. Коли мені майже вдавалося переконати їх, ти зводив усе до букви закону. А ти ж не віриш, що я вбив Джона Барклі. Я знаю це. Ти назвав мене брехуном у той день, коли я зробив це ідіотське зізнання, ти й досі вважаєш, що я тоді збрехав. Я чекав, доки ми будемо наодинці, щоб спитати в тебе певні речі, бо в мене ще лишилося трохи поваги, якщо в тебе немає. Що за гру ти ведеш? Звідки ці переміни в тобі? Може…

Він подався до Кедсті, і його права рука мимоволі стиснулася в кулак, твердий, мов камінь.

— Може, це через дівчину, що переховується в твоєму бунгало, Кедсті?

Навіть у цей момент, коли йому страшенно кортіло вдарити цього чоловіка, він не міг не захоплюватися його кам’яною витримкою. Кент ніколи не чув, щоб хтось назвав Кедсті безчесним чи мерзотником. І навіть зараз інспектор лишався незворушно спокійним, хоча його обличчя горіло. Навіть натяк Кента на те, що він веде свою гру, навіть пряме звинувачення в тому, що він переховує Маретту Редіссон у своєму будинку, анітрохи, здавалося, не стривожили його. Деякий час Кедсті дивився на Кента, наче оцінюючи напрямок його думок. Коли він заговорив, голос був таким тихим і спокійним, що Кент завмер, не зводячи з нього здивованих очей.

— Я не звинувачую тебе, Кенте, — сказав він. — Я не винувачу тебе за те, що ти назвав мене мерзотником, чи ким ти ще мене хотів назвати. Був би я на твоєму місці, напевно, поводився би так само. Через нашу давню близькість тобі здається неймовірним, що я не доклав усіх зусиль, аби врятувати тебе. Я вчинив би так, якби вважав тебе невинуватим. Але я вважаю інакше. Я вірю, що винуватець — ти. І не бачу жодної пролазки в доказах проти тебе, які ти сам надав у своєму зізнанні. Чорт забирай, хлопче, навіть якби я міг довести, що ти не винуватий у вбивстві Джона Барклі…

Він зробив паузу й покрутив свій сивий вус, обернувшись на мить до вікна.

— Навіть якби я зробив це, — продовжив він, — ти все одно був би приречений на двадцять років за ґратами за найгіршу обмову, яка тільки може бути в світі — лжесвідчення, скоєне в ту мить, коли ти вважав, що помираєш! Ти винуватий, Кенте. Якщо не в одному злочині, то в іншому. Жодних ігор я не веду. А щодо дівчини — немає в моєму бунгало ніякої дівчини.