Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 115)
Так само не могла вона бути донькою матроса. Немислимо було, щоб матрос або мисливець відправили свою доньку до цивілізації — а дівчина явно була звідти. Саме цей момент найбільше заінтригував Кента. Вона була не лише вродлива. Вона здобувала освіту в школі, де викладали не місіонери з глушини. Здавалося, що в ній втілені краса й дика свобода самих лісів, властиві давній аристократії, народженій близько двох століть тому в старих містах Квебек і Монреаль.
З тим його думки відкотилися назад: він згадав часи, коли обнишпорив кожну шпарину, зазирнув під кожен камінь у Квебеку, як стояв над могилами двохсотрічної давнини й глибоко в душі заздрив похованим тут людям через те життя, яке вони прожили. Він завжди думав про Квебек як про рідкісне старовинне, пожовкле від часу, дорогоцінне мереживо поміж інших міст — серце Нового Світу, що й досі билося, як колись, у якому ще буяла колишня сила, і яке жило в романтичних спогадах майже забутих трагедій — живий привид, що з усією зухвалістю протистояв нищівній сучасності, ладній знецінити все святе. І йому приємно було думати про Маретту Редіссон як про втілення цього духу, що мандрує все далі й далі на північ — навіть душі мертвих покинули Пристань Атабаска й вирушили до іншого місця.
І, відчувши полегшення перед наближенням смерті, Кент усміхнувся сонячному дню надворі й прошепотів — тихо, наче вона стояла поряд і слухала:
— Якби я лишився жити, я назвав би тебе… моїм Квебеком. Це гарне ім’я. Воно багато чого варте. І ти теж.
І коли Кент прошепотів ці слова, у коридорі стояв отець Лайонн. Його обличчя було ще блідішим, ніж зазвичай перед лицем чиєїсь близької смерті. Поруч стояв Кардіґен, який наче постарішав років на десять відтоді, як уранці притиснув стетоскопа до грудей Кента. А за ними двома маячив Кедсті, сірий, мов скеля, і юний Мерсер, у чиїх широко розкритих очах застиг страх перед тим, чого його розум не міг осягнути до кінця. Кардіґен спробував заговорити, але не зміг. Кедсті обтер чоло, як робив іншого ранку, слухаючи зізнання Кента. Й отець Лайонн, підійшовши до дверей Кента, ледь чутно шепотів молитву.
Роздiл 7
Дивлячись у сонячний день за вікном й уявляючи перед собою Маретту Редіссон, Кент озирнувся на скрегіт дверної ручки й побачив, як двері повільно відчиняються. Це було очікувано. Він читав юного Мерсера, мов книжку. Нервозність Мерсера й напруження в грудях, що все зростало, були для нього попередженням. Це мало трапитися вже скоро, й отець Лайонн був тут. Кент намагався всміхнутися, щоб зустріти давнього друга в доброму гуморі й без страху. Але усмішка застигла на обличчі, коли двері відчинилися й він побачив місіонера.
Не раз він був поряд із отцем Лайонном, коли той переступав поріг між світом життя і прихистком смерті, але ще ніколи не помічав у його обличчі того, що бачив зараз. Він дивився не відриваючись. Місіонер залишався в одвірку, вагаючись, наче в останню мить якийсь великий страх не давав йому зрушити з місця. Деякий час двоє чоловіків дивилися один одному у вічі — у повній тиші, що тримала їх залізною хваткою, мов жива істота. Потім отець Лайонн тихо ввійшов у кімнату й зачинив за собою двері.
Кент глибоко вдихнув і спробував усміхнутися.
— Ви розбудили мене, а я бачив сон, — сказав він, — справжній сон наяву. Сьогодні вранці я пережив дещо дуже приємне, mon
— Я так і зрозумів зі слів декого, Джиммі, — відповів низенький місіонер, намагаючись усміхнутись у відповідь.
— Мерсер?
— Так. Він сказав мені по секрету. Бідолашний хлопець, схоже, закохався у юну леді.
— Я теж, mon
— Джиммі, — швидко, хриплим голосом перебив місіонер, — тобі ніколи не спадало на думку, що лікар Кардіґен може помилитися?
Він узяв Кента за руку й міцно стиснув — аж до болю. І Кент, глянувши йому в очі, відчув себе так, наче темну кімнату його розуму освітлив спалах вогню. Кров по краплі відступила від його обличчя, доки він не став білішим за отця Лайонна.
— Ви… ви ж не хочете сказати…
— Так, так, мій хлопчику. Я саме це маю на увазі, — сказав місіонер. Його голос звучав так дивно, що, здавалося, йому не належав. — Ти не помираєш, Джиммі. Ти будеш жити!
— Жити! — Кент відкинувся на подушки. Його губи видихнули єдине слово. — ЖИТИ!
На мить він заплющив очі, і йому здавалося, що весь світ зайнявся вогнем. І він знову промовив те слово, але лише одними губами — без звуку. Його нерви, натягнені до краю перед зустріччю з нелегким випробуванням — смертю, почали здаватися під напливом сильних почуттів. У ту мить в нього стало паморочитися в голові. Він розплющив очі — там, за вікном, де був світ, тепер лише погойдувалося розмите зелене марево. Але він чув голос отця Лайонна. Здавалося, що між ними пролягає величезна відстань, але він чув його дуже чітко. Голос казав, що лікар Кардіґен помилився, і через це тепер почувається так, наче в нього з грудей вийняли серце. Але ця помилка є зрозумілою.
Якби в них був рентген… Але його не було. І лікар Кардіґен поставив діагноз, який, ймовірно, поставили б дев’ятеро з десяти добрих лікарів. Те, що він прийняв за аневризматичний вилив, було лише сильними серцевими шумами, а оніміння, що зростало в грудях — лише ускладненням унаслідок завеликого обсягу нічного повітря. Дуже прикро, що так сталося. Але він не повинен звинувачувати Кардіґена!
ВІН НЕ ПОВИНЕН ЗВИНУВАЧУВАТИ КАРДИҐЕНА! Останні слова, наче дрібні хвилі, що набігають одна за одною, раз у раз відлунювали в його свідомості. Він не повинен звинувачувати Кардіґена! Він сміявся, сміявся доти, доки його запаморочені відчуття не вляглися, доки світ за вікном по клаптиках не набув своєї звичної форми. Принаймні йому здавалося, що він сміється. Він — не повинен — звинувачувати — Кардіґена! Як міг отець Лайонн сказати таку феєричну дурницю! Звинувачувати Кардіґена в тому, що повернув його до життя? За радість усвідомлення того, що він не помирає? Звинувачувати його у…
Думки потроху ставали чіткішими. Наче гвинт, що знаходить свою різьбу, так само його розум віднаходив утрачену ясність. Він знову побачив перед собою отця Лайонна, з його білим обличчям і неспокійними очима — з них і досі не зникли напруження й страх, з якими той з’явився на порозі його палати. І лише в цю мить він усвідомив правду до кінця.
— Я… я бачу, — сказав він. — Ви з Кардіґеном гадаєте, що краще б я помер!
Місіонер досі тримав його за руку.
— Не знаю, Джиммі. Не знаю. Те, що сталося — жахливо.
— Але не так жахливо, як смерть! — скрикнув Кент, раптом відчувши, як терпне тіло на подушках. — Великий Боже,
Він висмикнув долоню і простяг обидві руки до відчиненого вікна.
— Подивіться туди! Це знову мій світ! МІЙ СВІТ! Я хочу повернутися туди. Він тепер удесятеро цінніший для мене, ніж був. Як я можу злитися на Кардіґена?
Дивний скрик злетів із уст отця Лайонна. Скрик людини, що задихається, але не від радощів, а з невимовного горя.
— Джиммі!
— Клянуся! Сили небесні,
Місіонер підвівся. У його очах, на його обличчі тепер був інший вираз. Так, наче він ще ніколи в житті не бачив Джима Кента. Це був вираз несподіваного потрясіння — від подиву, від недовіри, навіть страху. Потім він швидко опанував себе і поклав руку на голову Кента.
— Нехай Бог простить тебе, Джиммі, — сказав він. — І нехай Він тобі допоможе!
Якщо мить тому Кента захлеснув наплив нестримної радості, то тепер його серце охололо від того, що він почув у голосі отця Лайонна і побачив у його очах. Це не була повна недовіра. Це було щось більш безнадійне.
— Ви мені не вірите! — сказав він.
— Моя релігія велить мені вірити, Джиммі, — відповів отець Лайонн м’яким голосом, до якого знову повернувся колишній спокій. — І я мушу вірити, заради твого ж блага. Але це вже не питання людського співчуття, юначе. Це Закон! Що б моє серце не відчувало до тебе, це нічим тобі не зарадить. Ти… — він вагався, перш ніж промовити це.
І саме тоді Кент чітко і вповні побачив усю жахливість своєї ситуації. Знадобився час, щоб усвідомити це. Власне кажучи, він усе збагнув ще кілька секунд тому; тепер же, крок за кроком, розуміння ставало чіткішим. Його м’язи напружилися, і отець Лайонн побачив, як ствердла його щелепа і стиснулися кулаки. Смерть пішла від нього. Але її іронія, похмура насолода від влучно зіграного жарту диявольським сміхом лунала в його вухах. Що ж — він житиме! Порівняно з цим все решта було ніщо. Байдуже, що станеться з ним місяць чи шість місяців по тому — сьогодні він не помре. Він житиме, щоб отримати звіт від Мерсера. Він житиме, щоб стояти на ногах і з боєм відстоювати життя, яке вже майже відкинув. Перш за все він — боєць. Його вродженою здатністю було боротися, не так проти людей, як проти незліченних вивертів долі, що траплялися під час їхніх пригод. А тепер він брав участь у найнебезпечнішій грі з усіх. Він бачив її. Він відчував її. Він був наче в пастці. В очах Закону, який нещодавно захищав він сам, Кент обернувся на вбивцю. А в провінції Альберта карою за вбивство була смерть через повішення. Він не відчув ані страху, ані переляку, і сам себе питав, чи добре розуміє ситуацію. Він вважав, що так. Річ лише у властивостях людської природи. Він гадав, що смерть — річ заздалегідь відома й невідворотна. Він вірив, що йому залишилося жити кілька хвилин. Аж тепер життя знову повернулося до нього — щонайменше, на місяці. То було неймовірне, хай і тимчасове полегшення, і…