Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 113)
— Чоловіки всі страховиська, — швидко погодилася вона. — Але ви — ви зовсім інший звір. Мені ви подобаєтесь. Якби був шанс, я б за вас поборолася. Я вмію битися.
І вона з напівусмішкою виставила перед собою маленькі кулачки.
— Тільки не цим, — запротестував він. — На мою думку, ваша найкраща зброя — очі. О’Коннор розповідав мені, як вони ледь не вбили Кедсті, зустрівши його вчора в тополиному гаю.
Він гадав, що згадка про інспектора Кедсті стурбує її. Але очікуваного ефекту не сталося.
— О’Коннор — кремезний чолов’яга з червоним обличчям, що був із Кедсті?
— Так, мій напарник. Він приходив до мене вчора і марив вашими очима. Вони НАСПРАВДІ прекрасні, я ніколи не бачив і наполовину настільки гарних очей. Але це не так вразило Баккі, як той вплив, що вони мали на Кедсті. Він казав: під їхнім поглядом у Кедсті жижки затрусилися, а він не з тих, кого легко злякати. А найдивніше те, що в той момент, коли ви пішли, він наказав О’Коннору звільнити Мактриґґера — а потім розвернувся й пішов слідом за вами. Залишок дня О’Коннор провів, намагаючись з’ясувати щось про вас у місті. Але дідька лисого знайшов — вибачаюся! — маю на увазі, що він нічогісінько про вас не довідався. Ми удвох з ним припустили, що з тієї чи іншої причини ви переховуєтесь у бунгало Кедсті. Вас же не бентежить, що я це все кажу — зважаючи на те, що я однією ногою в могилі?
Кент ледь не злякався власної прямолінійності. Він залюбки приховав би свою допитливість і всі О’Коннорові підозри за одну мить відчуття її долоні на своєму чолі. Але що сказано, те сказано, тож він чекав.
Вона опустила очі, її пальці перебирали китиці на сукні. Кент подумки прикидав довжину її вій. Вони були дивовижні, і в пориві захоплення він готовий був заприсягтися, що ці вії не менші дюйма завдовжки. Раптом вона глянула на нього і помітила спалах в його очах і рум’янець, що проступив під засмагою його щік. І сама трохи зашарілася.
— А якщо ви не помрете? — різко спитала вона, немов не чула жодного слова з того, що він казав про Кедсті. — Що ви тоді робитимете?
— Я помру.
— Але якщо ні?
Кент знизав плечима.
— Гадаю, тоді я прийматиму ліки. Ви ще не йдете?
Вона випросталася й сіла на самий краєчок стільця.
— Так, уже йду. Я боюся власних очей. Можу подивитися на вас, як на містера Кедсті — і все, вам кінець! А я не хочу бути свідком вашої смерті.
Він почув нотки сміху в її голосі. Від цього його кинуло в холодний піт. Яка ж вона чарівна маленька кровожерлива негідниця! Він невідривно дивився на її схилену голову, на блискучі локони її прекрасного волосся. Він уявив, як, розпущене, воно вкриває її цілком. А ще воно було таке м’яке й тепле, що в нього знову виникла спокуса простягнути руку й торкнутися його. Вона була дивовижна, і все ж здавалося неможливим, що в неї є серце. Її очевидна зневага до того, що він помирає, була просто диявольська. Коли вона дивилася на нього, жодного співчуття не було в її фіалкових очах. Її навіть потішав той факт, що він от-от помре!
Вона встала, вперше окинувши поглядом кімнату. Тоді обернулася до вікна й визирнула назовні. Вона нагадала Кентові гарну молоду вербу, що зросла над струмком — витончену, гнучку, сильну. Він міг би взяти її на руки — легко, як дитину, і разом з тим він відчував красу її тіла, його силу й дивовижну витривалість. Невимушена постава її голови захоплювала його. Він знав, що половина жінок світу віддали б дорогоцінні роки свого життя за таку голівку й таке волосся, що увінчувало її.
А тоді, не озираючись, вона промовила:
— Одного дня, коли я помру, я хотіла б мати таку ж приємну кімнату, як ця.
— Сподіваюся, ви ніколи не помрете, — відповів він щиро.
Вона повернулася й кілька секунд стояла біля нього.
— Я чудово провела час, — сказала вона, так, наче він зміг запропонувати їй якусь особливу розвагу. — Дуже прикро, що ви скоро помрете. Я впевнена, ми могли б стати гарними друзями. Ви так не вважаєте?
— Так, цілком можливо. Якби ви тільки приїхали раніше…
— І я завжди думатиму про вас як про особливого звіра поміж чоловіків, — перервала вона його. — Я справді не хочу бачити, як ви помрете. Хочу забратися звідси до того, як це станеться. Ви не проти, якщо я вас поцілую?
На мить Кент відчув, що його аорта зараз розірветься.
— Я… не проти, — хрипло видихнув він.
— Тоді — заплющте очі, будь ласка.
Він послухався. Дівчина схилилася над ним. Він відчув м’який дотик її рук і на мить вдихнув аромат її обличчя й волосся, а тоді відчув бентежний натиск її вуст, теплий і ніжний.
Вона більше не шарілася й не соромилася, коли він поглянув на неї знову. Наче вона поцілувала дитину і тепер з цікавістю вдивлялася в її почервоніле обличчя.
— До вас я цілувала лише трьох чоловіків, — зізналася вона. — Дивно. Ніколи не думала, що зроблю це знову. Ну що ж, бувайте!
І вона швидко рушила до дверей.
— Зачекайте, — жалісно скрикнув він. — Благаю, зачекайте. Я хочу знати ваше ім’я. Маретта…
— Редіссон, — закінчила вона. — Маретта Редіссон, і я прибула сюди здалека, з місця, яке ми називаємо Долиною Мовчазних Людей, — вона вказала в північному напрямку.
— Північ! — скрикнув він.
— Так, далеко на півночі. Дуже далеко.
Вона взялася за дверну ручку. Двері повільно прочинилися.
— Зачекайте, — знову озвався він. — Ви не повинні йти.
— Ні, повинна. Я надто довго залишалася. Пробачте, що поцілувала вас. Я не мала цього робити. Але я не встояла, тому що ви так блискуче збрехали!
Двері миттєво відчинилися, випускаючи її, а потім знову стали на своє місце. Він чув, як вона майже тікає по коридору, як зовсім недавно чув останні кроки О’Коннора.
А тоді настала тиша, і в тій тиші він знову почув її слова, що наче молотки стукали в його голові: «ТОМУ ЩО ВИ ТАК БЛИСКУЧЕ ЗБРЕХАЛИ!»
Роздiл 6
Посеред інших переваг і недоліків Джеймсу Кенту властиво було безжальне усвідомлення власних вад. Але ніколи ще він не був такої низької думки про себе, як у ці хвилини, коли зачинилися двері за загадковою дівчиною, що назвалася Мареттою Редіссон. Не встигла вона вийти за поріг, а його вже пік сором за те, як він поступився її майже дитячій кмітливості. Він червонів, лежачи на самоті.
Він, сержант Кент, найхолоднокровніша людина в поліції після інспектора Кедсті, яка під час допитів як ніхто наводила жах на злочинців; чоловік, відомий умінням зберігати спокій і сталеву витримку перед лицем найстрашнішої небезпеки, щойно був переможений — вщент розгромлений — дівчатком! І все ж таки після цієї поразки нестримне й часом спотворене почуття гумору змушувало його віддавати переможниці належне. Соромно було визнавати, що дещиця жіночого шарму зіграла з ним злий жарт. Він посміювався з О’Коннора, коли той описував вплив дівочих очей на інспектора Кедсті. А тепер — о, якби О’Коннор знав, що тут тільки-но сталося…
А потім, наче відскоком м’яча, рятівне почуття гумору вивело його з сум’яття. Кент упіймав себе на тому, що всміхається. Обличчя його вже не палало. Відвідувачка прийшла й пішла, а він і тепер знав про неї не більше, ніж коли вона з’явилася на порозі його кімнати — окрім того, що в неї чарівне ім’я. Маретта Редіссон. Він щойно почав згадувати, які питання хотів їй поставити — дюжину, півсотні питань. Хто вона така? Як і чому прибула до Пристані Атабаска? Як зацікавлена в долі Сенді Мактриґґера? Що за таємничі стосунки між нею та інспектором Кедсті? (А вони вочевидь є.) І головне: що насправді привело її до нього, коли вона знала, що він помирає. Кент заспокоював себе тим, що неодмінно дізнався б усе це, якби вона не пішла так швидко. Він цього не очікував.
Питання, що зараз найбільше ятрило його мозок: навіщо вона приходила? Чи зрештою то була лише данина цікавості? У неї такі стосунки з Сенді Мактриґґером, що одна лише цікавість привела її подивитися на рятівника? Це точно було не з відчуття вдячності, якої вона аж ніяк не виявила. Сидячи біля його смертного ложа, вона відверто глузувала з нього. Дівчина не могла приходити як посланець від Мактриґґера, інакше б залишила йому послання. Вперше він засумнівався, що вона взагалі знала арештанта, незважаючи на дивну сцену, що розігралася перед очима О’Коннора. Але вона точно була знайома з Кедсті. Дівчина жодним чином не відповіла на його напівзвинувачення, що вона переховується в бунгало інспектора. Він ужив саме це слово — «переховується». Це мало справити враження. А вона з такою чарівною безпосередністю пропустила це повз вуха, наче взагалі не почула — а він знав, що чула вона його дуже добре. Саме тоді вона продемонструвала йому свої дивовижні довгі вії й поставила несподіване питання: «А якщо ви не помрете?»
І раптом Кент спалахнув, до кінця збагнувши, яким гострим і гнучким розумом наділена ця дівчина, і разом з тим прийшло глибоке й трепетне розуміння. Він відчув, що знає, чому вона покинула його так раптово. Вона збагнула, що мало не перейшла небезпечну межу. Було щось, що вона не хотіла йому розкривати, і не хотіла, аби він розпитував її. І його сміливий натяк на те, що вона ховається в бунгало Кедсті, стало для неї попередженням. Чи можливо, що сам Кедсті послав її до нього через причину, якої він не міг угадати? Це явно було не через Мактриґґера, врятованого ним хлопця. Тоді вона принаймні хоч якось подякувала б йому. І не сприймала б із такою холоднокровністю й захопливою байдужістю той факт, що він помирає. Якби свобода Мактриґґера для неї щось значила, вона б хоч трохи поспівчувала. Однак найбільшим компліментом, який він від неї одержав, не враховуючи поцілунку, було: «Ви так блискуче збрехали!»