Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 107)

І тепер з усіх п’ятьох, що були перед Кентом, саме він, Кедсті, нервував найбільше. Його обличчя було сірим, мов попіл. Кілька разів Кент уловлював тремтіння в його голосі. Він бачив, як його руки міцно стискають поручні крісла — доки сухожилки не натягувалися так, що, здавалося, зараз розірвуться. Ніколи раніше він не бачив, щоб Кедсті вкривався потом.

Двічі інспектор обтирав лоба хустинкою. Він уже не був Мінісак — «Скеля», як прозвали його індіанці з племені крі. Броня, яку не міг пробити жоден спис, наче впала з нього сама. Він більше не був Кедсті, найгрізнішим слідчим на службі Його величності. Він нервував, і Кент бачив, як він намагається опанувати себе.

— Ти, звичайно, розумієш, що це означає для нашої служби, — мовив інспектор твердим тихим голосом. — Це означає…

— Ганьбу, — кивнув Кент. — Знаю. Чорну пляму на бездоганному щиті Н-ської дивізії. Але тут нічого не вдієш. Я вбив Джона Барклі. Той чоловік, що сидить у вас в караульному приміщенні і якого засудили до повішення, не винний. Я все розумію. Нашим людям неприємно буде дізнатися, що сержант кінної поліції Його величності — звичайнісінький убивця, але…

— Не ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ убивця, — перебив Кедсті. — Судячи з твоїх слів, злочин був скоєний навмисно — злочин до останньої деталі настільки жахливий, що не заслуговує на прощення. Ти діяв не в стані афекту. Ти холоднокровно катував свою жертву. Це неможливо!

— І все-таки це правда, — сказав Кент.

Він дивився, як тонкі пальці стенографістки фіксують сказане ним і Кедсті. Промінчик сонця торкнувся її схиленої голови, і він споглядав руденькі зайчики в її волоссі. Потім перевів погляд на О’Коннора. І в цю мить командир Н-ської дивізії схилився над ним, так низько, що його обличчя майже торкнулося обличчя Кента, і тихо, щоб жоден із чотирьох присутніх не чув, прошепотів:

— КЕНТЕ, ТИ БРЕШЕШ!

— Ні, це правда, — відповів Кент.

Кедсті відсахнувся, машинально витираючи піт, що знову проступив на чолі.

— Я вбив Барклі, і він помер саме так, як я хотів, — вів Кент далі. — А я хотів, щоб він страждав. Єдине, чого я вам не скажу, це ЧОМУ я його вбив. Але на те була вагома причина.

Він побачив, як нервово затремтіли плечі дівчини, яка вносила його самозвинувачення до протоколу.

— Тож ти відмовляєшся назвати свій мотив?

— Саме так — окрім того, що він заподіяв мені достатньої шкоди, щоб заслуговувати на смерть.

— І ти робиш це зізнання, знаючи, що стоїш на порозі смерті?

Квола посмішка торкнулася губ Кента. Він глянув на О’Коннора і на мить побачив, як в очах того блиснув вогник їхньої давньої приязні.

— Так. Лікар Кардіґен казав. Якби ні, я дозволив би, щоб того хлопця в караулці повісили. Клята куля прикінчила мене — і врятувала його!

Кедсті звернувся до дівчини. З півгодини вона перечитувала свої записи, а потім Кент поставив на останньому аркуші своє ім’я. Після того Кедсті піднявся зі свого крісла.

— Ми завершили, джентльмени, — сказав він.

Вони потяглися до виходу. Дівчина першою поспішила до дверей, прагнучи звільнитися від тяжкого обов’язку — її нерви були напружені до краю. Командир Н-ської дивізії покидав кімнату останнім. Кардіґен вагався, немов бажаючи лишитися, але Кедсті рішуче спрямував його до виходу. Він виходив останнім і вже на порозі озирнувся. На мить Кент зустрів його погляд, і в цю мить у нього виникло враження, якого не було, доки інспектор залишався в кімнаті. Це було несподівано, як удар електричним струмом, і Кедсті, напевно, помітив, як перемінилося його обличчя, адже швидко позадкував, зачиняючи за собою двері. І тоді в очах інспектора Кент побачив вираз не звичайного переляку — якби на місці Кедсті був хтось інший, Кент заприсягнув би, що це страх.

Попри всю жахливість моменту, Кент не втримався від посмішки. Потрясіння минуло. Він знав, що, згідно з положеннями Кримінального кодексу, Кедсті зараз наказує штаб-сержанту О’Коннору приставити охоронця до його дверей. Той факт, що він міг у будь-який момент віддати богові душу, з юридичної точки зору не мало жодного значення. А Кедсті завжди суворо дотримувався букви закону. Крізь зачинені двері до нього долітали нерозбірливі голоси. Потім почулися кроки, що віддалялися, важкі кроки великих ніг О’Коннора. Завжди О’Коннор ходив ось так, навіть коли йшов по сліду злочинця.

Потім двері тихо відчинилися, і увійшов низенький місіонер, отець Лайонн. Кент знав, що він прийде — отець Лайонн не визнавав ані кодексу, ані віри, що не торкалася б кожного серця в цій глушині. Він повернувся й сів поряд із Кентом, узяв його руку й міцно стиснув у своїх долонях. Це не були м’які пещені долоні найвищих церковних ієрархів, навпаки — загрубілі руки робітника. Та все ж вони не втратили ніжності, яка приходить лише з добротою й глибоким співчуттям. Цей чоловік любив Кента вчора, коли той був чистий перед Богом і людьми, і любив його сьогодні, коли він мав на совісті злочин, який можна було спокутувати лише ціною життя.

— Пробач, хлопче, — сказав він. — Пробач.

Щось підіймалося горлом Кента, і він знав, що це не кров, яку він з ранку машинально витирав з губ. Він навзаєм стиснув долоню священика. Затим указав на вікно, за яким проглядала чудова панорама з зеленими лісами й рікою, що виблискувала під сонцем.

— Тяжко з усім цим прощатися, отче, — сказав він. — Але, якщо ви не проти, я краще не говоритиму про це. Я не боюся. Та й навіщо перейматися тим, що життя таке коротке? Озираючись назад, хіба не відчуваєш, що зовсім нещодавно був дитиною, маленьким хлопчиком?

— Час спливає швидко, дуже швидко.

— Здається, то було лише вчора — хіба ж ні?

— Так, немов лише вчора.

Обличчя Кента освітлила примхлива усмішка, яка так давно підкорила серце маленького місіонера.

— Що ж, ось як я дивлюся на це, отче. Навіть у найдовшому житті є своє вчора, сьогодні й завтра. Коли в сімдесят років озираєшся назад, це нічим не відрізняється від того, щоб робити це в тридцять шість — ЯКЩО ТІЛЬКИ дивишся назад, а не зазираєш у майбутнє. Як гадаєте, сказане мною допоможе звільнити Сенді Мактриґґера?

— Без сумніву. Твої свідчення були сприйняті як передсмертне зізнання.

На відміну від Кента, маленький місіонер не приховував легкої знервованості.

— Є певні речі, сину мій, — кілька речей — на яких тобі варто зосередитися. Може, поговоримо про них?

— Ви маєте на увазі…

— Твоїх близьких, перш за все. Пам’ятаю, одного разу ти казав мені, що в тебе нікого немає. Але в тебе точно має бути хтось близький.

Кент похитав головою.

— Тепер уже нікого. Останні десять років ліс був мені батьком, матір’ю і рідним домом.

— Але ж у тебе мали бути якісь особисті справи? Які, напевно, ти можеш доручити мені?

Обличчя Кента просяяло, і на мить його очі весело блиснули.

— Кумедно, — всміхнувся він. — Ви щойно нагадали мені, отче, що саме час скласти заповіт. Я придбав тут кілька маленьких клаптиків землі. Тепер, коли сюди майже дотягли залізницю з Едмонтона, їхня вартість підскочила з семи-восьми сотень доларів, що я виклав за них, майже до десяти тисяч. Я хочу, щоб ви продали їх, а гроші витратили на вашу роботу. Вкладіть скільки зможете в допомогу індіанцям. Вони завжди були мені добрими братами. І краще не гаяти часу, щоб я встиг підписати всі папери.

Очі отця Лайонна м’яко заблищали.

— Бог благословить тебе за це, Джиммі, — сказав він, назвавши його зменшеним ім’ям. — Гадаю, Господь пробачить тобі дещо, якщо тобі стане сміливості попростити Його.

— Я вже прощений, — відповів Кент, дивлячись крізь вікно. — Я відчуваю це. Я знаю, отче.

Подумки маленький місіонер молився. Він знав, що релігія Кента — не його релігія, і не наполягав на здійсненні обряду, який проводив би в іншому випадку. За якийсь момент він підвівся на ноги, і друг Кент глянув йому в обличчя — чистий сіроокий безстрашний Кент з давньою знайомою усмішкою.

— Є одна велика послуга, про яку я хочу вас попросити, отче, — сказав він. — Мені зостався один день, і я не хочу, щоб кожен нагадував мені, що я помираю. Якщо в мене ще лишилися друзі, мені б хотілося, щоб вони прийшли й посиділи зі мною, погомоніли, посміялися. Хочу викурити свою люльку. Буду вдячний, якщо ви передасте мені коробку сигар. Кардіґен уже не заперечуватиме. Ви влаштуєте це все для мене? Вас вони послухають — і, будь ласка, підштовхніть моє ліжко трохи ближче до вікна, перш ніж підете.

Отець Лайонн мовчки виконав прохання. А тоді нарешті його опанувало бажання розговорити цю бентежну душу й здобути для неї милість Всевишнього. І він сказав:

— Ти шкодуєш, хлопчику мій? Ти розкаюєшся в тому, що вбив Джона Барклі?

— Ні, не шкодую. Це треба було зробити. І, будь ласка, не забудьте сигари, гаразд, отче?

— Не забуду, — відповів маленький місіонер і відвернувся.

Коли двері відчинилися й зачинилися за спиною священика, іскорка гумору знову спалахнула в очах Кента, і він навіть усміхнувся, витираючи кров, що знову виступила на губах. Він зіграв свою роль. А найсмішнішим було те, що ніхто в цілому світі про це не знатиме, окрім нього самого — і, мабуть, ще однієї особи.

Роздiл 2

За вікнами Кента буяла весна, дивовижна весна Півночі. І хоча смерть міцною хваткою стискала йому груди, він вдихав весну повними легенями й нахилявся до вікна, щоби бачити безмежні простори світу, який ще нещодавно належав йому.