Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 109)

— Що?

— Що Кедсті так квапився прийняти твоє зізнання. Не вірю, що це було згідно зі статутом і відповідно до приписів. Але він так вчинив. І зараз більше, ніж БУДЬ-ЩО В СВІТІ, я хочу знати: це ти вбив Барклі?

— О’Конноре, якщо ти не віриш людині на порозі смерті, ти не надто поважаєш смерть, чи не так?

— Ось на таких теоріях і тримається закон, та це не завжди відповідає людським вчинкам. Чорт забирай, чоловіче, ЦЕ ЗРОБИВ ТИ?

— Так.

О’Коннор сів і нігтями відкрив коробку з сигарами.

— Не завадить, якщо я викурю це разом із тобою? — спитав він. — Без цього просто ніяк. Стільки всього несподіваного навалилося з ранку. Нічого, якщо я спитаю тебе про дівчину?

— Дівчину! — скрикнув Кент. Він сів, випроставшись, і спрямував здивований погляд на О’Коннора.

Штаб-сержант прискіпливо дивився на нього, у його очах застигло питання.

— Бачу, ти її не знаєш, — сказав він, прикурюючи сигару. — От і я теж. Ніколи раніше її не зустрічав. Тому мене так і здивував інспектор Кедсті. Кажу тобі: це якось ненормально. Він не повірив тобі сьогодні вранці, а все ж він був приголомшений. Хотів, щоб я пішов із ним додому. І вени в нього на шиї були ось такі — як мій мізинець.

Аж раптом він передумав і сказав, що ми йдемо на його пост. Тож ми рушили стежкою, що пролягає крізь тополиний гай. Ось там це й сталося. Я не звик упадати за дівчатами, Кенте, і виглядатиму повним дурнем, якщо спробую її тобі описати. Але вона там була, стояла на стежці, лише за якихось три метри від нас. Побачивши її очі, я так і завмер на місці, миттєво, наче підстрелений. І Кедсті вона зупинила так само. Я чув, як він видав звук, схожий на рохкання — кумедний звук, наче хтось дав йому стусана. Не можу навіть сказати, чи була вона в сукні, чи без, бо я в житті не бачив такого обличчя, таких очей, такого волосся. І я витріщався на них, наче блискавкою вдарений бовван. Здавалося, вона взагалі не помічає мене — я був наче повітрям, невидимою примарою перед її очима.

Вона дивилася прямо на Кедсті, очей з нього не зводила — а потім пройшла повз нас. І, зауваж, не промовила жодного слова. Вона підійшла так близько, що я міг її рукою торкнутися, і лише коли вона була геть близько, вона відірвала погляд від Кедсті й глянула на мене. І коли вона пройшла, я подумав, якою ж парочкою триклятих ідіотів ми були — стоїмо, як паралізовані, наче ніколи в житті не бачили вродливої дівчини. Вже хотів викласти це старому, аж тут…

О’Коннор перекусив сигару навпіл, підсунувши свій стілець ближче до ліжка.

— Кенте, клянуся, що коли я зиркнув на Кедсті, він був білий, мов крейда! У його лиці кровинки не лишилося, і він дивився просто перед себе, наче дівчина була все ще там. І він знову рохнув — о, то був не сміх. Наче щось душило його. А тоді він сказав: «Сержанте, я забув дещо важливе. Мушу повернутися до лікаря Кардіґена. Даю вам розпорядження негайно звільнити Мактриґґера!»

О’Коннор зробив паузу, ждучи, що на обличчі Кента з’явиться недовіра. Не дочекавшись, він спитав:

— Це ж не було порушенням карного кодексу? Чи було, Кенте?

— Не зовсім. Але наказ, що надходить від командира дивізії, це закон.

— І я підкорився, — буркнув штаб-сержант. — І якби тільки ти бачив Мактриґґера! Коли я сказав йому, що він вільний, і відчинив камеру, він виповз звідти, рухаючись, наче сліпий. І пішов не далі від поста інспектора. Заявив, що краще зачекає на нього.

— А Кедсті?

О’Коннор підстрибнув зі свого стільця й почав знову ходити кімнатою туди-сюди.

— Пішов за дівчиною, — вибухнув він. — Це єдине, що він міг зробити. Він збрехав мені про Кардіґена. У цьому не було б нічого загадкового, якби йому не було шістдесят, а їй — менше, ніж двадцять. А вона досить гарненька! Але не від її краси він сполотнів тоді, на дорозі. Ні, нічого такого! Скажу тобі, за лічені секунди він постарів років на десять. Щось в очах тієї дівчини налякало його більше, ніж націлений пістолет, і коли він зазирнув у ті очі, перша його думка була про Мактриґґера, чоловіка, якого ти врятував від шибениці. Це дивно, Кенте. Уся ця справа дивна. А найдивніше з усього — це твоє зізнання.

— Так, кумедно вийшло, — погодився Кент. — Саме це я й кажу собі постійно, старий. Бачиш, як одна дрібна куля все змінила. Якби вона не влучила в мене, будь певен, я нізащо не зізнався би Кедсті, і невинну людину повісили б. А тепер він вражений, геть розгублений. Я перший у світі, хто заплямував честь нашої славетної служби — і я належу до загону Кедсті. Цілком природно, що він засмутився. А щодо дівчини…

Він знизав плечима і спробував розсміятися.

— Мабуть, приїхала вранці якою-небудь баржею з верховин і просто захотіла прогулятися, — припустив він. — Ти ніколи не помічав, О’Конноре, що світло від тополь іноді падає так, що будь-яке обличчя в ньому набуває зловісного відтінку?

— Помічав. Так буває, коли на деревах повно листя, але не тоді, коли воно тільки починає з’являтися, Джиммі. Справа в самій дівчині. Її очі пронизали його до останнього нерва. І перше, що він мені сказав — це звільнити Мактриґґера, на додачу до брехні, нібито він повертається на зустріч із Кардіґеном. А якби ти тільки бачив її очі, коли вона кинула погляд на мене! Вони сині — зовсім сині, як фіалки, і вогнем горять. Я міг уявити такий вогонь у чорних очах, але не в синіх. Кедсті так і зів’яв у їхньому полум’ї. І я знаю, існує причина, чому його думки зі швидкістю блискавки перенеслися до людини в камері!

— Тепер, коли ти виключив з цієї історії мене, стає цікавіше, — сказав Кент. — Це питання стосунків тієї білявки з…

— Вона не білявка — і я не виключав тебе з історії, — перебив О’Коннор. — Я в житті не бачив нічого чорнішого за її волосся. Воно було разюче. Якби ти сам якось побачив ту дівчину, то до останніх своїх днів не забув би. Вона ніколи раніше не приїздила до Пристані Атабаска і взагалі не бувала в навколишніх місцях. Якби бувала, ми почули би про неї раніше. Вона приїхала з певною метою. І я впевнений — мети було досягнуто, щойно Кедсті наказав мені звільнити Мактриґґера.

— Можливо і ймовірно, — погодився Кент. — Я завжди казав, що ти найкращий детектив-аналітик у наших лавах, Баккі. Але не бачу, як це тичиться мене.

О’Коннор похмуро всміхнувся.

— Не бачиш? Що ж, мабуть, я став водночас сліпим і дурним і, може, трохи захопився. Але мені здалося, що в мить, коли інспектор Кедсті помітив дівчину, йому дуже закортіло звільнити Мактриґґера й натомість повісити тебе. Аж надто закортіло, Кенте.

Усвідомивши гірку іронію власного становища, Кент невесело посміхнувся й кивнув на сигари.

— Я спробую одну з цих, — сказав він, відкушуючи кінчик сигари зубами. — А ти забуваєш, що мене не повісять, Баккі. Кардіґен дає мені часу до завтрашньої ночі. Може, до післязавтра. Ти бачив, як флот Росана відпливав на північ? Це нагадало мені нашу пригоду трирічної давнини!

О’Коннор знову стиснув його руку. Вона була така холодна, що серце штаб-сержанта мимоволі знітилося. Він підняв голову і глянув крізь верхню частину вікна, так, щоб Кент не помітив спазму, що стис йому горло. Потім відійшов до дверей.

— Я зайду до тебе завтра, — пообіцяв він. — І як щось дізнаюся про ту дівчину, неодмінно розповім.

Він через силу спробував засміятися, але його голос затремтів, і сміху не вийшло.

Кент слухав, як важкі кроки друга віддаляються по коридору.

Роздiл 3

І знову світ повернувся до Кента — світ, що лежав за відчиненим вікном. Але не встиг О’Коннор піти, як той світ почав змінюватись, і, попри всі намагання опанувати себе, Кент відчував, як ця зміна потроху оволодіває ним, сповнюючи гнітючим смутком. Темніло небо, віддалені хвилі лісів швидко змінювали колір і відтінок під впливом близької бурі. Пагорби й хребти вже більше не всміхалися до нього. Мінливі барви ялин, кедрів і ялиць заступала похмура темрява. Берези й тополі, що виблискували золотом і сріблом на сонці, розчинилися в примарній і неоживленій сірості, майже непомітній оку. Густа похмура темрява вуаллю розгорталася над рікою, що лише кілька хвилин тому відбивала сонячні промені, осяюючи затьмарені обличчя річкової команди. І з тією темрявою невпинно наближався далекий гуркіт грому.

Вперше з моменту душевної напруги, викликаної зізнанням, Кент відчув себе жахливо самотнім. Смерть і досі його не лякала, але якась частина життєвої філософії зазнала краху. Врешті-решт тяжко помирати на самоті. Він відчував, що тиск у його грудях за останню годину-дві посилився, і потроху проймався думкою, як буде жахливо, якщо «вибух» станеться після заходу сонця. Він хотів, щоби повернувся О’Коннор. Він відчув нестерпне бажання покликати Кардіґена. А побачивши отця Лайонна, він би розридався від радощів. Але понад усе в ці хвилини душевного смутку він мріяв, щоби поряд була жінка. Буря важкою масою наповзала, огортаючи землю відчаєм, охоплюючи величезні простори; і раптом він чітко усвідомив, як багато могло ще трапитися в житті, чого вже ніколи не трапиться.

Він ніколи про це не здогадувався, проте зараз бачив, яка невимірна безодня пролягає між цілковитою безпорадністю й дикою тваринною свободою чоловіка — і його душа криком кричала, жадаючи не пригоди, не первісної сили життя, але присутності слабшого створіння, у чиєму ніжному дотику, однак, криється сила цілого людства.