Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 4)

— Ну от! Я ж тобі казав?

Тимчасом третій ваш товариш, який вичерпував із човна воду і останні десять хвилин, намочивши рукави по самі лікті, без угаву проклинає усе на світі, хоче знати, що там у вас за галас та метушня і чому досі не стоїть той клятий намет.

Зрештою, так чи інакше, намет встановлено, і ви починаєте переносити з човна речі. Спроби розпалити вогонь виявляються марними, ви запалюєте спиртівку і розсаджуєтесь довкола неї.

Дощова вода є головною складовою всіх страв на вечерю. Хліб — на дві третини з неї, із печінкового пирога вона аж тече, а джем, масло, сіль та кава взагалі перемішалися в ній, і утворилася юшка.

Після вечері ви бачите, що тютюн сирий і курити нічого. На щастя, у вас є пляшка з певною мікстурою, яка, коли вжити її у відповідній кількості, додає настрою і дурманить розум, тож жага до життя прокидається у вас із новою силою. Достатньою для того, щоб ви зрозуміли, що час лягати спати.

Уві сні ви раптом чуєте, що слон сів вам на груди, вивергається вулкан, і вас поглинає морська безодня (слон і далі спить собі у вас на грудях). Ви прокидаєтеся з думкою, що сталося щось жахливе. Спочатку вам здається, що настав кінець світу, але за мить переконуєте себе, що цього не може бути, — скоріш за все, на вас напали злодії чи розбійники або спалахнула пожежа. Свою думку ви висловлюєте у звичайний спосіб. Але сподіватися на допомогу даремно.

Із часом вам здається, що хтось іще в біді. Ви чуєте його слабкі крики, вони долинають десь ізнизу, з-під вашої постелі. Для себе ви вирішуєте, що просто так ви їм не дістанетесь. Ви несамовито захищаєтесь: із войовничими криками роздаєте удари направо й наліво, руками і ногами. Аж раптом натовп розступається, і ваша голова опиняється на свіжому повітрі. За два фути від вас — нечіткі обриси напівроздягненого лиходія, який намагався вас убити. Ви готові до бою з ним не на життя, а на смерть, коли ж він починає нахилятися над вами, ви впізнаєте в ньому Джима.

— А-а-а, це ти? — каже він, упізнавши вас.

— Я, — відповідаєте ви, протираючи очі. — Що сталося?

— Клятий намет знесло, здається, — каже він.

— А де Білл?

Потім ви обидва починаєте, надриваючи горлянки, гукати Білла. Земля під вами то здіймається, то провалюється, і звідкись з-під уламків приглушений голос, який ви чули раніше, відповідає:

— Злізай з моєї голови, йолопе!

Білл виборсується звідкілясь знизу — увесь брудний, пом’ятий і потоптаний. І чомусь дуже розлючений — вочевидь, він твердо переконаний, що з ним це зробили навмисно.

Уранці ви всі троє втратили голос через сильну застуду, яку підхопили вночі. Ви ладні роздерти все на світі. Ви лаєте один одного пошепки й хрипко протягом усього сніданку.

Тому ми вирішили, що в добру погоду спатимемо просто неба, а коли дощ чи захочеться якогось різноманіття, як пристойні люди, будемо зупинятися в готелях чи заїжджих дворах.

Монморансі привітав цей компроміс з великою радістю. Романтична самотність ніколи не була йому до душі. Йому б побільше галасу, і що забава простіша, то кумеднішим він буває. Поглянувши на Монморансі, можна подумати, що то ангел спустився з небес, чомусь відмовився від людської подоби і втілився в невеличкому фокстер’єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: «який — порочний — цей — світ — і — як — я — хотів — би — щось — зробити — щоб — він — став — кращим!». У побожних старих леді та джентльменів від самого його вигляду на очі нагортаються сльози.

Коли він вперше прийшов жити за мій кошт, я навіть не думав, що він так довго буде зі мною. Я сидів і дивився на нього (а він сидів на своєму килимкові і дивився на мене), розмірковуючи: «Цей пес довго не протягне. Крім колісниці, яка відвезе його на небеса, його нічого більше не чекає».

Але, коли я заплатив за десяток курчат, яким він перекусив горлянку; коли я за шкірку витяг його зі сто чотирнадцятої вуличної бійки, і при цьому він ще й огризався і впирався; коли розлючена особа жіночої статі принесла мені свого розірваного ним кота і обізвала мене душогубом; коли мій сусіда подав на мене до суду за те, що, зачинившись у своїй майстерні, він боявся навіть носа виткнути, бо величезний лютий пес протягом двох годин холодної ночі не випускав його звідти, і він змушений був кликати мене, щоб я звільнив його; коли садівник, якого я не знаю, виграв тридцять шилінгів, угадавши, скільки щурів зловить Монморансі за певний час, я почав думати, що йому все-таки дозволили залишитися на землі надовше.

Вештатися коло стаєнь, збирати зграї облізлих бродячих собак і гасати з ними, нападаючи на тих бездомних бідолах, які ще не пристали до їхньої зграї, — ось кредо життя Монморансі. Тому, як я вже казав, він так зрадів, почувши про готелі та заїжджі двори.

Оскільки питання ночівлі було розв’язане і розв’язання це задовольняло кожного з нас, залишилось обговорити, що ми візьмемо з собою. Ми почали сперечатися. Урешті Гарріс сказав, що вже забагато балачок як для одного вечора, і запропонував піти випити по чарчині, додавши, що тут неподалік, за сквериком, він знайшов чудове місце, де подають справжнє ірландське віскі.

Джордж сказав, що він знемагає від спраги (я не пригадую, щоб із Джорджем коли-небудь такого не було), та я й сам відчував, що чарчина теплого віскі зі шматочком лимона додасть мені сили. Ми всі зійшлися на тому, що відкладаємо дебати до наступного вечора, і, надягнувши капелюхи, наше товариство в повному складі залишило кімнату.

Розділ III

Ми про все домовились. — Метод Гарріса. — Як поважний сім’янин вішає картину. — Джордж робить слушне зауваження. — Насолода ранкового купання. — Що зробити для того, щоб вчинити цілковитий безлад.

Отже, наступного вечора ми знову зібралися, аби обговорити і остаточно владнати всі наші плани. Гарріс сказав:

— Перше, що нам потрібно вирішити, — що ми братимемо з собою. Джей, бери папір і записуй. Джордже, знайди прейскурант із бакалійної крамниці. Дайте мені хтось олівця, я буду складати список.

У цьому весь Гарріс: спочатку зробити вигляд, ніби він готовий усе зробити сам, а потім перекласти це все на інших.

Він нагадує мені мого бідолашного дядечка Поджера. Коли дядечко Поджер збирався щось робити, у будинку наставав суцільний жах і безлад. Вам такого у житті не побачити. Одного разу від рамника привезли картину. Вона стояла в їдальні, чекаючи, коли їй знайдуть місце.

Тітонька Поджер, дружина дядечка, гадки не мала, що вони з нею робитимуть, на що дядечко Поджер їй відповів:

— Люба, залиш це мені. Ні тебе, ні будь-кого з вас це турбувати не повинно. Я все зроблю сам.

І тоді він знімає піджака і береться до роботи. Покоївку одразу посилає купити цвяхів на шість пенсів, а слідом за нею — одного з хлопчаків, щоб сказати їй, якої довжини мають бути цвяхи. І так, крок за кроком, починає метушитися весь дім.

— Йди і принеси мені молоток, Вілле, — кричав він. — Томе, подай лінійку. Мені потрібна драбина і один кухонний стілець. Джиме, мерщій до містера Ґоґґлеса і передай йому вітання від татуся. Скажи, що я бажаю йому якнайскорішого одужання. А ще скажи, що я просив позичити ватерпас. Мері, нікуди не йди, мені потрібно, щоб хтось тримав свічку. — А коли повертається покоївка, він посилає її знову, щоб та купила мотузку для картини. — Томе! Де Том?! Томе, іди сюди, ти будеш мені потрібен, щоб подати картину.

Потім він починає піднімати картину і випускає її з рук, вона випадає з рами, він намагається врятувати скло, скло ранить йому руку, він стрибає по кімнаті, шукаючи свого носовичка, але не може знайти, бо він в кишені піджака, а піджака він зняв і не знає, куди його поклав, і всі в домі кидають інструменти та починають шукати піджак, а сам дядечко пританцьовує по кімнаті і всім заважає.

— Хто-небудь у цьому домі знає, де мій піджак? Ну що за сімейка! Присягаюсь, іншої такої не існує. Вас шестеро, і ви не можете знайти піджака, якого я зняв якихось п’ять хвилин тому. Дивина!

Потім дядечко встає, і виявляється, що увесь цей час він сидів на піджаку.

— Хто-небудь подасть його мені? — кричить він. — Я вже знайшов його без вас. Просити вас знайти що-небудь — все одно що просити про це кішку.

І от, коли за півгодини забинтовано його понівечений палець, придбано нове скло, і інструменти, і драбина, і стілець, принесені свічки, дядечко Поджер робить другу спробу. Усе сімейство, разом із покоївкою та прибиральницею, стоїть довкола, готове будь-якої миті прийти на допомогу. Двоє тримають стільця, третій допомагає дядечкові залізти на нього і притримує, щоб він з нього не впав, четвертий подає цвяха, а п’ятий — молотка. Він бере цвях і також випускає його.

— Ну от! — звучить ображений голос страждальця. — Тепер немає цвяха.

І ми всі стаємо на коліна і лазимо в пошуках, а дядечко стоїть на стільці, бурчить, що йому хочеться знати, чи довго він там стоятиме.

Нарешті цвях знайдено, але до того часу він загубив молоток.

— Де молоток? Що я робив молотком? Боже-боже! Вас семеро, повитріщалися, і ніхто не знає, що я робив з молотком!

Ми знаходимо молоток, але тепер дядечко не бачить позначки, яку зробив на стіні, щоб забити цвяха, і кожен з нас по черзі стає на стілець позаду, щоб допомогти знайти її. Кожен бачить цю кляту позначку в іншому місці, і кожному по черзі дядечко каже, що той бовдур. Він бере лінійку і відміряє наново. Виявляється, що йому потрібно поділити навпіл тридцять один і три восьмих дюйма, які він наміряв від кутка. Він намагається зробити це подумки і від того аж шаленіє.