Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 6)

Джордж вважав, що тягти човна проти течії з тією кількістю їжі, яка в такому разі буде необхідна Гаррісові, стане вкрай важкою справою.

Я не погодився із Джорджем — моя думка була простою: буде значно приємніше, коли Гарріс буде з нами в човні чистим і свіжим, і задля цього я ладен тягти зайву сотню кілограмів харчів. Джордж пристав на мою думку і відмовився від своїх заперечень щодо купання Гарріса.

Урешті вирішили, що треба взяти три рушники, аби не змушувати чекати один одного.

З одягу Джордж запропонував узяти по два фланелеві костюми і сказав, що, коли вони забрудняться, ми завжди зможемо випрати їх у річці. Ми запитали його, чи доводилось йому будь-коли прати в річці фланелевий костюм, на що він відповів:

— Сам я цього не робив, але я знаю тих, кому це доводилось робити. Вони казали, що це досить просто.

І Гарріс, і я були не в змозі уявити те, про що говорив Джордж: як троє справді пристойних молодиків, не маючи ні досвіду, ні бажання, зможуть самотужки якимось одним шматком мила випрати в Темзі свої сорочки і штани.

У наступні дні виявилося — хоча говорити про це було вже надто пізно, — що Джордж був жалюгідним брехуном і навіть гадки не мав, як це все робиться. Бачили б ви той одяг… але, як кажуть у дешевих бульварних романах, не будемо випереджати події.

Джордж наполягав, шо треба набрати спідньої білизни і багато шкарпеток — на випадок, якщо перекинеться човен і захочеться перевдягтися. Крім того — багато носових хустинок, щоб ними можна було витирати якісь речі, а також, окрім капців, по парі шкіряних черевиків, які також можуть знадобитися, якщо човен перекинеться.

Розділ IV

Продовольче питання. — Заперечення проти гасу. — Переваги сиру як супутника. — Заміжня жінка покидає будинок. — Ще одне нагадування про те, що човен перекинеться. — Моя валіза. — Характер зубних щіток. — Джордж і Гарріс пакують речі. — Жахлива поведінка Монморансі. — Ми рушаємо відпочивати.

Потім ми обговорили продовольче питання. Джордж сказав:

— Почнімо зі сніданку. — Джордж справді практичний. — Отже, для сніданку нам знадобиться пательня… — Гарріс сказав, що вона не стравна, але ми просто попросили його не бути віслюком, і Джордж продовжив: — Чайник, казан та спиртівка. Ніякого гасу, — значуще поглянув на нас Джордж, і ми з Гаррісом погодилися.

Ми якось брали гасницю, після того сказали собі, що «більше ніколи в житті». Увесь той тиждень ми ніби жили в гасовій крамниці. Гас витікав й просочувався скрізь. Мені ніколи не доводилося бачити, як просочується гас. Ми тримали його на носі човна, але звідти він протік аж до корми. Весь човен і все, що було в човні та траплялось йому на шляху, просякло гасом. Ним залило всю річку, весь мальовничий краєвид, зіпсувало атмосферу. Хоч би звідки не дмухав вітер, чи то з заходу, чи то зі сходу, з півночі чи з півдня, відчувався тільки гас. Нам здавалося, що, якби він прилетів навіть із самої Арктики чи з піщаних пустель, все одно він був би наскрізь просякнутий запахом гасу.

І ще гас залив та спаскудив захід сонця; що ж до місячного світла, воно просто тхнуло гасом.

Ми намагалися позбутися його в Марлоу. Ми залишили човна біля мосту і пішли до міста, аби утекти від нього, але він переслідував нас скрізь. Усе місто було наповнене гасом. Ми проминали кладовище, і нам здавалося, що люди поховані в гасі. На Гай-стрит так тхнуло гасом, що ми дивувалися, як можна там жити. Миля за милею ми йшли до Бірмінгема, але не допомагало нічого. Уся країна занурилась у гас.

Наприкінці, десь опівночі, ми зупинилися біля розбитого дуба в якомусь віддаленому полі і присяглися (протягом цілого тижня ми тільки те й робили, що лаяли той гас звичайною, як це роблять пересічні люди, лайкою — цього разу це було щось нечуване) — присяглися ніколи більше не брати із собою в човен гасу, хіба що на випадок якоїсь недуги.

Тому цього разу ми обмежилися спиртівкою. Незважаючи на те, що і вона — не найкраще, що може бути. Ви їсте проспиртований пиріг, проспиртовані тістечка. Але спирт, навіть потрапивши до організму у великих кількостях, значно корисніший за гас.

На перший сніданок Джордж запропонував яйця та шинку, які легко готувати, холодне м’ясо, чай, хліб, масло та джем. На другий сніданок можна узяти з собою тістечка, холодне м’ясо, хліб з маслом та джем — і в жодному разі не СИР. Сир, як і гас, надто високої думки про себе. Він хоче, аби все навкруги було таким, як він. Він проникає крізь усі пакунки і надає сирного присмаку всьому, що в них є. Ви навіть не можете сказати, що ви їсте, чи то пиріг з яблуками, чи то сардельку, а чи полуниці з вершками. Все видається сиром. Сир надто пахучий.

Пам’ятаю, як мій друг купив пару головок сиру в Ліверпулі. Сир був відмінний, витриманий, насичений і з потужним — десь у дві сотні кінських сил — ароматом. Цей запах, без сумніву, можна було зачути за три милі, а за дві сотні ярдів він міг звалити людину з ніг. У той час я саме був у Ліверпулі, і мій приятель сказав, що, коли я не проти, він передав би їх зі мною до Лондона. Протягом найближчих двох-трьох днів сам він не збирався повертатися, а сир, на його думку, не може так довго зберігатися.

— Звичайно ж, друже, — відповів я, — із приємністю.

Мені принесли сир, і я поклав його збоку в екіпажі. Це була напіврозвалена колимага, яку тягла якась засапана сновида із вивернутими колінами, що її господар із захопленням називав конем. Я поклав сир зверху, і ми поволі рушили, та так, що наша швидкість додала б честі найшвидшому паровому катку, який будь-коли існував у світі. Було весело, немов на поховальній процесії, доки ми не повернули за ріг. Там вітер підхопив сирний дух і погнав його прямісінько на нашого скакуна. Той умить пробудився, фуркнув і наддав до трьох миль на годину. Вітер дув у тому ж напрямку, і, поки ми доїхали до кінця вулиці, кінь побив усі свої рекорди та досяг швидкості чотири милі на годину, залишаючи далеко позаду усіх калік і огрядних старих пані.

Щоб затримати його біля станції, візнику знадобилась допомога ще двох носіїв. Хтозна, чи вдалося б їм це зробити, якби один із них не здогадався накинути на ніс шкапі хустинку і запалити шматок обгорткового паперу.

Я взяв квиток і зі своїм сиром гордо рушив на платформу. Всі довкола шанобливо поступалися мені дорогою. Потяг був переповнений, і я змушений був прилаштуватися в купе, де вже й без мене сиділо семеро пасажирів. Якийсь старий джентльмен роздратовано намагався було заперечити, але я все ж таки увійшов, поклав головки сиру на полицю, із задоволеною усмішкою втиснувся поміж них і сказав, що сьогодні чудова погода. Минуло кілька секунд, і один із джентльменів почав непокоїтися.

— Дуже душно тут, — сказав він.

— Просто нема чим дихати, — підхопив інший.

А потім вони обидва почали принюхуватися і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не можна піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам. Вона взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще певний час сиділи, поки похмурий чоловік у кутку, який, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не зауважив, що йому цей аромат нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися дверей і понабивали собі ґулі.

Я посміхнувся джентльмену у чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся і мовив, що деякі особи через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати парасолями, доки не з’явилася молода панна і не запитала нас, чого ми бажаємо.

— Ви що будете? — запитав я, повертаючись до свого супутника.

— Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, — відповів він.

Він випив свій бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон. Цей крок мене дещо образив.

Від Кру я сидів один у купе, хоча потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши порожнє купе, спішили зайняти місця. «Ось тут, Мері, ходи сюди, тут зовсім вільно». «Томе, сідаймо тут», — перегукувалися вони. Метушилися, тягнули за собою важкі валізи, штовхалися біля дверей, намагаючись дістатися першими. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах терпіти, понуро виходили і шукали місця в інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.

З Юстонського вокзалу я повіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:

— Що це? Кажіть, я готова почути найгірше.

Я відповів:

— Це сир. Том купив його в Ліверпулі й попросив привезти вам.

І додав, що, сподіваюсь, вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.

Приятель затримався в Ліверпулі довше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені й запитала: