Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 35)

Він сказав, що сьогодні гарний день, а ми відповіли, що вчора також був гарний день, а потім ми всі припустили, що завтра, напевно, також буде гарний день. Джордж сказав, що врожай має бути чудовим.

Потім якось з’ясувалося, що ми в цих місцях проїздом і завтра вранці вирушаємо звідси.

Після цього в розмові настала пауза, під час якої наші очі блукали по кімнаті. Зрештою вони зупинилися на запорошеній скляній шафці, яка високо висіла над каміном і всередині якої була форель. Ця форель мене вразила: вона була велетенських розмірів. Спочатку я навіть подумав, що це тріска.

— А-а! — сказав старий джентльмен, слідкуючи за моїм поглядом. — Хороша штучка, чи не так?

— Неймовірно, — пробурмотів я, а Джордж запитав старого, скільки, на його думку, вона важить.

— Вісімнадцять фунтів і шість унцій, — сказав наш співрозмовник, підіймаючись і знімаючи свого піджака. — Третього числа наступного місяця, — продовжував він, — буде шістнадцять років, як я її зловив. Трішки нижче за мостом, на живця. Почали говорити, що вона з’явилася у річці, і я сказав, що її зловлю. І таки зловив. Тепер не дуже й побачиш тут рибу таких розмірів. На добраніч, джентльмени, на добраніч.

І він пішов, залишивши нас у мовчанні.

Ми не могли відвести від неї очей. Це справді була пристойна рибина. Ми все ще продовжували її розглядати, коли до кімнати увійшов із кухлем пива місцевий візник, який щойно зупинився біля готелю, і також поглянув на рибину.

— Пристойна форель, — сказав Джордж, повертаючись до нього.

— Що й казати, сер! — відповів чоловік і, зробивши ковток пива, додав: — Вас, напевно, тут не було, коли її спіймали?

— Звичайно, — відповіли ми. — Ми ж тут проїздом.

— А-а! — промовив візник. — Тоді ви й не знаєте, як її спіймали. Цю форель я витяг років п’ять тому.

— А хіба це ви її зловили? — запитав я.

— Саме так, сер, — щиро відповів джентльмен. — Я її упіймав однієї п’ятниці по обіді, одразу за шлюзом, точніше, за тим місцем, де колись був шлюз. І що найцікавіше, я зловив її на муху. Скажу по правді, я завжди ходив на щуку і про форель ніколи навіть не думав, і коли оте здоровило вчепилось мені на гачок, присягаюсь, воно мало не потягло мене за собою. У ній же двадцять шість фунтів ваги! Ну все, на добраніч, джентльмени, на добраніч.

П’ять хвилин потому прийшов третій джентльмен, розповів, як він упіймав її одного ранку на верховодку, і пішов. Після нього прийшов якийсь середнього віку флегматичний чоловік і з поважним виглядом усівся біля вікна.

Певний час ми мовчали, а потім Джордж повернувся до новоприбулого і спитав:

— Я перепрошую. Сподіваюсь, ви вибачите нам нашу безцеремонність, але ми з приятелем тут проїздом, і були б вам дуже вдячні, коли б ви розповіли нам, як вам вдалось упіймати он ту форель.

— А хто вам сказав, що це я її упіймав? — здивовано запитав чоловік.

Ми відповіли, що цього нам не говорив ніхто, але ми якось інстинктивно відчули, що це зробив саме він.

— Неймовірно, скажу вам, неймовірно, — відповів флегматичний прибулець, сміючись, — тому що так воно і є. Це справді я її упіймав. Як ви могли про це здогадатися? Диво та й годі.

І він розповів нам, як йому знадобилося цілих півгодини, щоб витягти її, і як вона зламала йому вудку. Він сказав, що, приволікши її додому, він дуже ретельно її зважив: вона потягнула на тридцять чотири фунти.

Згодом він також пішов, і до нас спустився господар. Ми розповіли йому всі історії, які ми почули про його форель, і його це дуже розвеселило. Посміялися ми від душі.

— Уявити тільки: Джим Бейтс, Джо Магглз і містер Джонс зі старим Біллі Мондерсом розповідають вам, як вони її зловили. Ха-ха-ха! Оце так! — заходився сміхом господар. — Та чи ж віддали б вони її мені, щоб я почепив її у себе в залі, якби вони справді її упіймали? Ха-ха-ха!

І тоді він розповів нам справжню історію про ту рибину. Виявилося, він упіймав її сам, багато років тому, коли ще був хлопцем. Не було ніякого мистецтва, ані майстерності. Було лише незрозуміле везіння, яке завжди випадає хлопчакам, коли по обіді сонячного дня вони тікають зі школи, аби порибалити з мотузкою, прив’язаною до палиці.

Він сказав, що, якби не та рибина, йому добряче перепало б на горіхи вдома, і що навіть їхній шкільний учитель сказав, що вона вартує потрійного правила і всіх задач разом узятих.

Тут його покликали, і він вийшов з кімнати, а ми з Джорджем знову поглянули на рибину.

Форель насправді вражала. Що більше ми дивилися на неї, то більше дивувалися.

Джордж так нею зацікавився, що навіть виліз на спинку стільця, аби краще її розгледіти. Аж раптом стілець вислизнув у нього з-під ніг. Щоб врятуватися, Джордж намертво вчепився за шафку з фореллю. Та обірвалася і з грюкотом полетіла донизу, а слідом за нею — Джордж, разом зі стільцем.

— Ти не пошкодив рибу? — стурбовано крикнув я, підбігаючи до нього.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Джордж, обережно піднімаючись і озираючись довкола.

Але це було не так. Форель розлетілась на тисячу шматків. Ну, можливо, там була не тисяча, а лише дев’ятсот, я їх не рахував.

Нам видалося дивним і незрозумілим, як могло опудало форелі розлетітися на такі маленькі шматки. Але це було б дивним і незрозумілим, якби перед нами насправді було опудало форелі, але це було не опудало.

Форель була гіпсовою, зробленою у Парижі.

Розділ XVIII

Шлюзи. — Нас із Джорджем фотографують. — Воллінгфорд. — Дорчестер. — Батько сімейства. — Гарне місце, щоб утопитися. — Трохи складна ділянка річки. — Згубний вплив річкового повітря.

Ми залишили Стритлі вранці наступного дня й дісталися Кулгема. Там ми звернули у відвідний канал і, натягнувши парусину, лягли спати.

Між Стритлі і Воллінгфордом на річці нічого надзвичайно цікавого немає. Від Кліва на цілих шість із половиною миль немає жодного шлюзу. За Теддінгтоном це, напевно, найдовша безперервна ділянка річки. Оксфордський клуб влаштовує тут тренування своїх вісімок.

Якщо гребці тільки радіють відсутності шлюзів, то шанувальникам краси це зовсім не до вподоби.

Особисто я люблю шлюзи. Вони приємно переривають одноманітність веслування. Мені подобається сидіти у човні й повільно підніматися із холодних глибин до нових висот і нових краєвидів або опускатися донизу, ніби полишаючи цей світ, і спостерігати, як збільшується смужечка денного світла, коли зі скрипом розсуваються похмурі ворота шлюзу, аж поки перед вами не розляжеться у всій своїй широчіні усміхнене плесо річки. Ви виштовхуєте свого невеличкого човна з його нетривкого полону і знову опиняєтесь у її привітних водах.

Вони такі мальовничі, ті шлюзи. Дебелий наглядач шлюзу, його добродушна дружина або ясноока донька — як приємно перекинутися слівцем з цими простими людьми (правильніше сказати — було приємно. Складається враження, що останнім часом служба охорони перетворилася на товариство з найму ідіотів. Добра частина наглядачів шлюзів, особливо на найпожвавленіших ділянках річки, — сварливі нервові старигані, які зовсім не годяться для такої роботи). Там ви зустрічаєтеся з іншими човнами, обмінюєтесь річковими новинами. Без своїх уквітчаних шлюзів Темза не була б таким райським куточком.

Почавши розмову про шлюзи, я згадав, як одного літнього ранку біля Гемптон-Корту ми з Джорджем ледве не загинули.

Того чудового дня шлюз був переповнений. Як уже повелося, один фотограф заробляв собі тим, що фотографував, як ми, поколихуючись у своїх човнах, повільно піднімалися з водою, що прибувала.

Спочатку я навіть не зрозумів, що відбувається, і був надзвичайно здивований, побачивши, як Джордж поспіхом розправляє свої штани, куйовдить чуприну і франтувато зсуває на потилицю свого капелюха. Потім із вдавано сумною посмішкою вмощується у граційній позі, намагаючись заховати кудись свої ноги.

Спершу я було подумав, що він помітив якусь свою знайому дівчину, і озирнувся довкола, щоб поглянути, хто б це міг бути. Всі у шлюзі раптом ніби задерев’яніли. Усі стояли або сиділи у незвичних і дещо дивних позах, які мені доводилось бачити лише на японських віялах. Усі дівчата усміхалися. Вони були такими прекрасними! А всі юнаки нахмурилися і намагалися виглядати суворими і благородними.

Тут до мене нарешті дійшло, в чому річ, і я заметушився, аби не проґавити момент. Наш човен був першим, і я собі подумав, що буде зовсім негоже, якщо через мене зіпсується знімок.

Я швиденько повернувся лицем до фотографа і, зайнявши позицію на носі човна, з безтурботною граційністю сперся на багор, показуючи цією позою всю свою силу і спритність. Я поправив волосся, спустивши на лоб завиток, і надав своєму обличчю задумливого, з легким натяком на цинізм, виразу (кажуть, мені таке пасує).

Усі ми стояли в очікуванні того відповідального моменту, коли раптом хтось за моєю спиною вигукнув:

— Агов! Поглянь на свій ніс.

Я не міг повернутися, щоб подивитися, в чому справа і на чий ніс потрібно поглянути. Краєм ока я зиркнув на ніс Джорджа — нічого особливого, принаймні нічого такого, що можна було б змінити. Я скосив очі, щоб розгледіти свого носа, але, як мені видалось, з ним також все було гаразд.

— Поглянь на свій ніс, тупий віслюче! — знову пролунав той самий голос, але вже гучніше.

Тоді інший голос закричав:

— Заберіть свого носа, ви двоє, із собакою!