Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 37)

Повітря на річці згубно впливає на характер людини, і мені здається, що саме через це інколи навіть човнярі доволі різко обходяться один з одним і вдаються до таких слівець, що потому, у хвилини спокою, вони, поза всяким сумнівом, про це жалкують.

Розділ XIX

Оксфорд. — Уявлення Монморансі про небеса. — Принади і переваги орендованого човна. — «Гордість Темзи». — Погода змінюється. — Річка в її різних видах. — Невеселий вечір. — Прагнення недосяжного. — Весела бесіда. — Джордж грає на банджо. — Тужлива мелодія. — Ще один дощовий день. — Легка вечеря з тостом.

В Оксфорді ми провели два приємні дні. У самому місті дуже багато собак. Першого дня Монморансі довелось витримати одинадцять сутичок, а наступного — чотирнадцять, і, очевидно, для нього це був справжній рай.

Зазвичай люди, які від природи надто слабкі або надто ліниві, щоб насолоджуватися греблею проти течії річки, сідають у човен в Оксфорді і пливуть за течією. Однак енергійних людей більше принаджує подорож проти течії. Мало доброго в тому, щоб увесь час пливти за течією. Значно більше задоволення отримуєш, коли, напруживши спину, змагаєшся з нею і, незважаючи на її супротив, долаєш милю за милею. Принаймні так мені здається, коли гребуть Джордж із Гаррісом, а я кермую.

Тим, хто вирішує почати свою подорож від Оксфорда, я порадив би взяти власного човна (якщо вам, звичайно, не вдається взяти чужого без ризику, що про це дізнаються). Човни, які можна винайняти на Темзі вище від Марлоу, досить добротні. Вони не пропускають води, і якщо з ними обережно обходитись, вони нечасто розвалюються на шматки чи тонуть. У них є на чому сісти, і вони забезпечені всім необхідним (ну, майже всім) для греблі і керування ними.

Але вони не вражають своїм художнім оздобленням. Човен, який ви орендуєте вище від Марлоу, — це не той човен, в якому ви зможете козирнути чи почванитися. Найманий у верхів’ях річки човен дуже швидко покладає край усіляким дурницям, до яких вдаються його пасажири. У цьому його основна, можна навіть сказати — єдина, перевага.

Людина у найманому човні поводиться врівноважено і скромно. Їй більше до вподоби пливти в тіні, попід деревами, і левову частину своєї подорожі вона здійснює або від самого ранку, або пізно вночі, щоб мало хто на річці міг її побачити.

Коли особа в найманому човні помічає когось зі своїх знайомих, вона одразу ж вибирається на берег і намагається сховатися за деревами.

Одного літа я подорожував з компанією, яка на кілька днів винайняла човна у верхів’ях річки. Раніше нікому з нас не доводилося мати справу з найманим човном, і коли ми його побачили, то не могли зрозуміти, що ж це таке.

Ми замовили звичайного чотиривеслового човна. Коли ми прийшли на човнярську станцію зі своїми валізами і назвали свої імена, човняр сказав:

— А-а, так-так! Це та компанія, що замовляла чотиривесловий човен. Усе гаразд. Джиме, притягни сюди «Гордість Темзи».

Хлопчина пішов і за п’ять хвилин з’явився знову. За собою він волік якусь допотопну дерев’яну колоду, здавалося, її щойно звідкись викопали, причому викопали настільки недбало, що навіть пошкодили, хоча без того, звісно, можна було б і обійтись.

Особисто я, побачивши її, подумав, що це реліквія часів давніх римлян. Яка саме, я не здогадувався, можливо, це була труна.

Верхня частина Темзи багата на давньоримські реліквії, тож припущення видалось мені цілком вірогідним. Один наш приятель, досить серйозний юнак (він трохи цікавився геологією), лише посміявся з моєї римської теорії і сказав, що всяк, хто хоч трішки кумекає (на його превеликий жаль, він не міг зарахувати мене до цієї категорії людей), зрозумів би, що те, що приволік хлопець, є закам’янілими рештками кита, і вказав на ознаки, які підтверджували його належність до дольодовикового періоду.

Щоб якось-таки вирішити нашу суперечку, ми звернулись до самого хлопчини. Ми попросили його не боятися і сказати нам, що ж воно було насправді: закам’янілі рештки доісторичного кита чи труна часів давніх римлян?

Хлопець відповів, що це й є «Гордість Темзи».

Спочатку відповідь хлопчини видалась нам доволі кумедною, і хтось навіть дав йому два пенси за дотепність, але, коли його жарт надто затягнувся, як нам видалось, він почав нас дратувати.

— Ну все, годі! — різко обірвав його наш капітан. — Досить з нас тих дурниць. Віднеси це корито назад своїй матусі і дай нам човна.

Тут надійшов човняр і запевнив нас словом ділової людини, що це справді човен, найсправжнісінький чотиривесловий човен, якого він дібрав спеціально для нашої річкової мандрівки.

Ми досить довго бурчали. На нашу думку, його принаймні можна було пофарбувати чи просмолити, зробити хоча б щось, аби він не виглядав наче жертва катастрофи. Але човняр відповів, що, на його думку, човнові нічого не бракує.

Схоже було, що він навіть образився на нас за наші зауваження. Він запевнив, що з усіх човнів вибрав для нас найкращий, і, як на нього, то ми могли б виявити трохи більше вдячності.

Він сказав, що, наскільки пам’ятає, в тому вигляді, в якому вона перед нами стоїть (правильніше — тримається купи), «Гордість Темзи» використовують уже впродовж сорока років і ще ніхто на неї не поскаржився. Він не міг зрозуміти, чому вона нам не сподобалася.

Більше ми не сперечалися.

Ми зв’язали докупи так званого човна якимись мотузками, позаліплювали шматками шпалер усі ненадійні місця, помолилися і ступили у човен.

За шість днів користування тим мотлохом з нас узяли тридцять п’ять шилінгів, хоча на будь-якому прибережному розпродажу деревини ми могли б його купити всього за чотири шилінги і шість пенсів.

На третій день погода почала мінятися (я повертаюсь до нашої нинішньої мандрівки), і коли ми вирушили у зворотну подорож від Оксфорда додому, безперестану йшов дрібний густий дощ.

Коли сонце витанцьовує своїми променями на брижах, виблискує позолотою на сіро-зелених стовбурах буків, зайчиками стрибає прохолодними лісовими стежинками, проганяючи тіні, виграє на відмілинах, розсипається діамантами на колесах водяних млинів, посилає поцілунки ліліям, бавиться у пінистих водоспадах на греблях, прогулюється вкритими мохом мостами, заливає яскравим світлом кожне містечко, пестить луги і просіки, пробирається між заростями очерету, сміючись, підглядає у кожну шпаринку, пустотливо тріпоче у далеких вітрилах, заливаючи все довкола своїм ніжним сяйвом, річка сповнена невимовної краси.

Але в негоду, коли вона холодна і знудьгована, коли її темні сумні води безперестанку поливає дощ, коли вона тихо схлипує у темряві, ніби втомлена самотністю жінка, коли похмурі, мовчазно завмерлі і закутані в туман дерева стоять вздовж її берегів, наче привиди покинутих друзів, із докором в очах і сповнені злоби, тоді це річка-примара, яка несе свої води долиною несправджених надій.

Сонячне світло — це кров природи. Коли зникає сонячне світло, очі матері-землі втрачають свій блиск, стають такими бездушними. Тоді поряд з нею нам стає сумно, нам видається, що ми для неї чужі і їй байдуже до нас. Вона наче вдова яка втратила свого коханого чоловіка: її діти пестять їй руки, зазирають в очі, їм так хочеться, щоб вона всміхнулася до них, але в її очах лише смуток.

Увесь той день ми гребли під дощем. Це була така марудна робота. Спочатку ми вдавали, ніби ми задоволені. Ми переконували себе, що така переміна нам приємна і нам подобається побачити річку в її різноманітті. Ми казали, що й не сподівалися на те, щоб увесь час було сонячно, і навіть не хотіли такого. Ми стверджували, що природа прекрасна навіть тоді, коли вона плаче.

Перших кілька годин ми з Гаррісом справді були сповнені піднесення. Ми співали пісню про цигана і захоплювались тим, яке чудове в нього життя: відкрите бурям і сонцю, як він насолоджується кожним подихом вітру і дощем та як сміється з тих, хто всього цього не любить.

Джордж дивився на речі більш розсудливо і не розлучався з парасолькою.

Перед сніданком ми напнули парусину і не знімали її протягом усього дня, залишили тільки невелику шпаринку на носі човна, щоб можна було вправлятися з веслом і дивитися, що там робиться попереду. Так ми пропливли дев’ять миль і зупинилися на ночівлю трохи нижче Дейського шлюзу.

Той вечір, відверто кажучи, був не дуже веселим. Дощ лив без упину. Все в човні намокло і стало липким. Вечеря також не вдалася. Коли не дуже хочеться їсти, достатньо якогось шматка холодного пирога з яловичиною, щоб насититися. Мені хотілося оселедців і котлет, Гарріс щось пробурмотів про камбалу під майонезом і віддав свій шматок пирога Монморансі, який також від нього відмовився і, ображений такою пропозицією, вмостився на іншому кінці човна.

Джордж попросив нас не згадувати ні про які делікатеси, принаймні доти, доки він не запхає в себе свій шматок холодної вареної яловичини, до того ж без гірчиці.

Після вечері ми сіли грати в карти, ставлячи по одному пенні. Грали ми десь із півтори години. Джордж виграв чотири пенси (йому завжди таланить у картах), а ми з Гаррісом програли рівно по два пенси.

Тоді ми вирішили припинити грати, Гарріс сказав, що коли надміру захоплюєшся, починає з’являтися нездоровий азарт. Джордж запропонував продовжити, щоб ми спробували відігратися, але ми з Гаррісом вирішили не випробовувати долю.