Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 32)

— А може, я сяду загрібним? — додає він, вочевидь думаючи, що від того все одразу стане на свої місця.

Наступну сотню ярдів вони шльопають веслами по воді з доволі-таки скромним результатом. Коли раптом загрібний наче прозріває і починає розуміти причину всіх їхніх невдач.

— Я знаю, в чому річ: ти взяв мої весла, — кричить він до носового. — Давай їх сюди.

— І справді. А я все думаю, чому не можу дати з ними ради, — відповідає носовий. Лице його прояснюється, і він одразу заходжується міняти весла. — Тепер усе буде гаразд.

Та й після цього в них нічого не виходить. Тепер загрібний заледве дотягується до весел, а носовий, щоразу змахуючи веслом, б’є себе в груди. Вони знову міняються веслами і доходять висновку, що човняр дав їм узагалі не ті весла. Від такої єдності в ганьбленні човняра між ними знову запановує повне взаєморозуміння.

Джордж казав, що йому заради різноманіття часто хочеться поплавати на плоскодонці. Плавати на плоскодонці не так просто, як видається на перший погляд. Як і при греблі, ви незабаром навчитеся керувати човном, але потрібно багато практикувати, аби робити це гідно, не зачерпуючи рукавами воду.

Я знав одного юнака, з яким трапилась досить сумна пригода, коли він вперше плив у плоскодонці. Усе в нього так добре виходило, що він втратив усяку пильність і походжав плоскодонкою з жердиною в руках із такою безтурботною грацією, що аж заворожувала. Він підходив на ніс плоскодонки, опускав у воду жердину і одразу ж біг на корму, наче бувалий човняр. Це було захопливо.

Усе так чудово тривало б і далі, коли б він, як це не прикро, милуючись довколишніми краєвидами, не зробив на один крок більше, ніж потрібно, і не вийшов з човна взагалі. Жердина встромилась в мул, і човняр завис на ній, а човен тим часом понесло геть. Гідності така ситуація йому не додавала. Якийсь нахабний хлопчисько одразу ж закричав до свого приятеля, котрий плентався десь позаду: «Хутчіш іди сюди, тут на жердині справжня мавпа!»

Допомогти йому я не міг ніяк, бо, на біду, ми не подумали прихопити із собою запасну жердину. Лишалося тільки сидіти і дивитися на нього. Ніколи не забуду його виразу обличчя, коли жердина разом з ним поступово почала хилитися. Яка глибока задума відбилася на ньому.

Я дивився, як він плавно опустився у воду, а потім, мокрий і збентежений, вибирався на берег. Він так кумедно виглядав, що я не втримався, щоб не розсміятися. Певний час я ще хихикав про себе, коли раптом до мене дійшло, що насправді смішного було мало: я сиджу один у плоскодонці, без жердини, і мене, безпорадного, несе вниз за течією, скоріш за все, до греблі.

Я дуже обурився через те, що мій приятель заступив за борт і випав з човна. Принаймні він міг би лишити мені жердину.

Мене несло із чверть милі, коли раптом я помітив рибальську плоскодонку, яка стояла на якорі посеред річки і на якій сиділо двоє старих рибалок. Вони побачили, що я пливу на них, і почали гукати мені, аби я звернув убік.

— Я не можу, — гукнув я у відповідь.

— Ти ж навіть не намагаєшся, — відповіли вони. Коли я підплив до них ближче, то пояснив, у чому річ, вони зачепили мене і позичили жердину. До греблі залишалося ярдів із п’ятдесят. Який я був радий, що вони трапились на моєму шляху.

Уперше я хотів спробувати поплавати на плоскодонці у компанії ще з трьома юнаками — вони збиралися показати, як це робиться. Нам не пощастило вирушити всім одночасно, тож я сказав, що піду першим і винайму плоскодонку, а поки вони прийдуть, буду робити вправи біля берега.

Винайняти плоскодонку того дня мені не вдалося, всі вони були зайняті. Тому нічого не залишалося, як, сидячи на березі, дивитися на річку і чекати друзів.

Невдовзі мою увагу привернув чоловік у плоскодонці, і, що досить-таки дивно, на ньому були точнісінько такі самі піджак і картуз, як на мені. Було видно, що в цій справі він був новачком, і спостерігати за ним було надзвичайно цікаво. Здогадатися, що буде після того, як він занурить жердину у воду, було важко. Схоже, він і сам того не знав. То він ішов проти течії, то спускався за течією, а бувало, що просто крутився на одному місці довкола своєї жердини. Але, хоч би що він робив, усе це змушувало його дивуватися і дещо дратувало.

Згодом люди на річці почали звертати на нього увагу й битися об заклад, що станеться з човном після кожного його поштовху.

У цей час мої друзі підійшли з протилежного берега і зупинилися, також спостерігаючи за ним. Він був повернутий до них спиною, тож вони бачили тільки піджак і картуз. Вони одразу ж вирішили, що це був я, їхній любий компаньйон, який демонстрував свою майстерність, і їхньому захопленню не було меж. І одразу ж взялися немилосердно насміхатися над ним.

Спочатку я не зрозумів, що вони помилилися, і подумав: «Як негоже з їхнього боку так поводитися із цілком незнайомою людиною!». Я вже було хотів гукнути до них і покартати їх за це, коли раптом зрозумів, у чому річ, і заховався за дерево.

Як вони насміхались над тим юнаком! Добрі п’ять хвилин вони стояли, вигукуючи різні непристойності, глузували з нього, знущалися і обсміювали. Вони допікали його старими затертими жартами і навіть придумали кілька нових та нагородили його ними. Вони закидали його всіма тими жартами, якими ми користувались поміж себе, і яких він, скоріш за все, не розумів. Зрештою юнак, не в силах більше зносити їхніх брутальних жартів, обернувся, і вони побачили його обличчя!

Мені було приємно, що в них ще залишилось трохи гідності, аби усвідомити, якими вони були дурнями. Вони почали йому пояснювати, що переплутали його з кимось зі своїх знайомих. Висловлювали сподівання, що він не думає, ніби вони здатні говорити такі речі будь-кому, окрім своїх друзів.

Звичайно, зважаючи на те, що вони подумали, що це їхній приятель, їм можна все вибачити. Пригадую, Гарріс мені розповідав про один випадок, який трапився з ним, коли він купався поблизу Булоні. Він плавав неподалік від берега, коли раптом відчув, як хтось ухопив його ззаду за шию і з усієї сили потяг під воду. Гарріс відчайдушно опирався, але, здавалося, той хтось учепився за нього з силою Геркулеса, і всі його спроби звільнитися були марними. Він уже перестав боротися і спробував було думати про порятунок своєї душі, коли нападник його відпустив.

Гарріс підвівся на ноги і обернувся, щоб поглянути на свого потенційного вбивцю. Той стояв поряд і від душі реготав, та коли з води з’явилось обличчя Гарріса, він відступив назад і дуже збентежився.

— Заради бога, вибачте мені, — затинаючись, пробурмотів він. — Мені видалось, що це мій приятель.

Гарріс подумав: йому пощастило, що той чоловік помилково не побачив у ньому якого-небудь свого родича, інакше він обов’язково втопив би його.

Вітрильний спорт так само потребує і знання, і досвіду, хоча хлопчаком я думав інакше. Мені здавалося, що все це приходить саме, як гра в монетки чи в м’яча. У мене був приятель, що думав так само, як і я, і одного вітряного дня ми вирішили спробувати, як це воно — ходити під вітрилом. Тоді ми жили неподалік від Ярмута і вирішили піти проти течії річки Яр. На човнярській станції поряд із мостом ми винайняли човна з вітрилом і вирушили.

— Погода не вельми хороша, — сказав до нас човняр, коли ми відпливали. — Коли зайдете за поворот, візьміть риф[35] і керуйте вітрилом.

Ми запевнили, що саме так і зробимо, посміхнулись, попрощалися з човнярем і відпливли, не в змозі збагнути, як це — керувати вітрилом, де ми маємо знайти риф і що маємо з ним робити, щоб його «взяти».

Ми гребли, поки місто не зникло з нашого поля зору, а потім, коли перед нами розляглася річка у всій її широчіні і над нею гуляв ураганної сили вітер, ми вирішили, що пора братися до справи.

Поки я розгортав вітрило, Гектор — здається, так звали мого приятеля — продовжував гребти. Розгорнути вітрило виявилося справою непростою, але зрештою мені це вдалося. Тоді виникло питання: де верхній кінець?

Спираючись на природне відчуття, ми, звичайно, вирішили, що низ є верхом, і почали встановлювати вітрило догори дриґом. Ми по-всякому намагалися його встановити, і це забрало досить багато часу. Вітрило, вочевидь, вирішило собі, що ми бавимося у похорони, і я — це покійник, а воно — саван.

Коли вітрило зрозуміло, що помилилося, воно луснуло мене реєю по голові і взагалі відмовилося будь-що робити.

— Намочи його, — сказав Гектор. — Кинь його у воду, нехай намокне.

Він сказав, що моряки, перш ніж піднімати вітрила, завжди їх мочать. Я намочив. Але це тільки погіршило справи. Коли сухе вітрило прилипає до ваших ніг і обвивається довкола вашої голови, це не дуже приємно, та коли воно мокре, що з нього аж тече — витримати це неможливо.

Нарешті спільними зусиллями ми якось-таки впорались із ним. Ми встановили вітрило не те щоб догори дригом, радше якось боком, і прив’язали його до щогли фалінем[36], який нам довелось відрізати.

Як факт можна засвідчити те, що човен не перекинувся. Чому він не перекинувся, цьому я не можу дати жодного пояснення. Пізніше я не раз задумувався над цим, але знайти якусь більш-менш зрозумілу причину мені так і не вдалося.

Можливо, цього не сталося через природну стійкість, властиву всьому, що є в цьому світі. А може, човен, окинувши оком усю нашу поведінку, дійшов висновку, що того ранку ми хотіли накласти на себе руки, і вирішив нас розчарувати. Це єдине, що я можу припустити.