Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 27)

Баркас зі свистом наближається, а ми собі пливемо. Приблизно за сотню ярдів він починає свистіти, немов навіжений. Люди на баркасі нахиляються над бортом і кричать до нас, але ми їх ніколи не чуємо! Гарріс розповідає нам анекдоти про свою матусю, а ми з Джорджем намагаємось не пропустити жодного слова.

Потім той баркас видає останній свисток, та такий, що мало не розривається котел, дає задній хід своїм двигунам, випускає пару, починає крутитися й сідає на мілину. Усі, хто є на борту, збираються на носі і кричать на нас. Люди на березі щось нам гукають. Усі човни, що пропливають повз нас, зупиняються, аби долучитися до всього цього, аж поки всю річку на милі вгору і вниз не охоплює шалене хвилювання. Аж раптом Гарріс обриває свою розповідь у найцікавішому місці, дивиться вгору з легким подивом і каже Джорджеві:

— Диви! Джордже, щоб я з цього місця не встав, якщо це не паровий баркас!

А Джордж відповідає:

— Ти знаєш, мені здалося, ніби я щось чув!

Ми починаємо нервувати і хвилюватися. Ми не знаємо, як забрати човна з дороги, а люди на баркасі, зібравшись біля борту, дають нам вказівки:

— Правим, правим загрібай, йолопе! Лівим назад. Та ні, не ти — він. Дай спокій мотузкам. Ти що, не чуєш? А тепер разом. Та не туди. Та бодай вас!..

Потім вони опускають човна і приходять нам на допомогу. Після п’ятнадцяти хвилин зусиль вони забирають нас зі свого шляху і можуть пливти далі. Ми їм дуже дякуємо і просимо взяти нас на буксир. Але цього вони ніколи не роблять.

Ми придумали ще один спосіб, як дратувати пасажирів аристократичних парових баркасів. Ми вдаємо, ніби впевнені, що це якась гулянка, і запитуємо в них, чи вони, бува, не з панів К’юбітів чи Бермондсейського ордену, а потому просимо їх позичити нам каструлю.

Літні леді, які не звикли до річки, нервують від самого вигляду парових баркасів. Пригадую, як одного разу я плив від Стейнса до Віндзора — ця ділянка річки особливо багата на ті механічні чудовиська — у компанії з трьома такими пані. Це було дуже захопливо. Щойно їм на очі потрапляв будь- який паровий баркас, вони відразу ж наполягали на тому, щоб пристати до берега і зачекати на суші, доки він не зникне знову. Вони казали, що їм дуже шкода, але, пам’ятаючи про свої родини, вони не можуть піддавати себе ризикові.

Біля Гемблдонського шлюзу в нас закінчилась питна вода, тож ми взяли дзбанок і пішли набрати води до наглядача шлюзу.

У нас завжди говорив Джордж. З улесливою посмішкою він спитав:

— А чи не можна у вас розжитись водою?

— Звичайно, — відповів старий джентльмен. — Беріть, скільки вам потрібно, а решту залиште.

— Дуже вам дякуємо, — пробурмотів Джордж, озираючись довкола. — Але… де вона у вас?

— Там, де й завжди, — мляво промовив у відповідь джентльмен. — Якраз під вами.

— Щось я її не бачу, — обертаючись, сказав Джордж.

— Та де ж ваші очі? — спитав чоловік, повертаючи Джорджа і показуючи йому на річку. — Он її скільки, хіба не бачите?

— А-а! — вигукнув Джордж, зрозумівши, що до чого. — Але ж ми не можемо пити воду з річки.

— Так, це некорисно, але трішки випити можна, — відповів старий. — Саме її я й п’ю впродовж останніх п’ятнадцяти років.

Джордж відповів, що в такому випадку його зовнішність — не найкраща реклама для цього товару і що він надав би перевагу воді зі свердловини.

Води ми набрали в будинку трохи вище. Припускаю, що та вода також була річковою. Але ми цього не знали, тому все минуло добре. Очі не бачать — шлунок перетравлює.

Одного разу ми спробували річкової води. Це було під час тієї ж подорожі, тільки трохи пізніше. Нічого доброго з того не вийшло. Ми йшли за течією і поблизу Віндзора звернули у відвідний канал, щоб попити чаю. Наш дзбанок був порожній, і нам лишалося або пливти далі без чаю, або набрати води з річки. Гарріс казав, що варто спробувати. Він твердив, що, коли воду прокип’ятити, все буде гаразд і що всілякі шкідливі мікроби під час кип’ятіння загинуть. Ми набрали в чайник води з відвідного каналу Темзи і поставили її кип’ятити. Ми дуже ретельно стежили за тим, щоб вода справді-таки закипіла.

Ми зробили чай, вмостилися якомога зручніше і зібралися вже чаювати. Аж раптом Джордж, мало що не донісши чашки до рота, вигукнув:

— А це що таке?

— Що? — запитали ми з Гаррісом.

— Ось це! — відповів Джордж, дивлячись на захід.

Гарріс і я повернули голови в напрямку його погляду — повільно, за течією до нас наближався собака. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд.

Здавалося, йому все було байдуже. В глибокій задумі він плив собі на спині, задерши догори усі свої чотири лапи. Це був, я сказав би, пристойний пес із добре розвинутою грудною кліткою. Він наближався до нас, безтурботний, сповнений гідності й спокою, а потім, порівнявшись із нашим човном, зручно влаштувався на ночівлю ближче до очерету.

Джордж сказав, що йому вже не хочеться ніякого чаю, і виплеснув свій чай у воду. Гарріс також перестав відчувати будь-яку спрагу і зробив так само. Я вже випив половину свого, але тепер шкодував про це.

Я запитав Джорджа, чи можу я, на його думку, підхопити тиф.

Він відповів, що навряд чи це можливо. Скоріш за все, гадав він, мені вдалося цього уникнути. У будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму це напевно.

Угору по каналу ми пішли до Воргрейва. Це найкоротший шлях, який виводить вас від правого берега одразу на півмилі вище Маршського шлюзу. Ним варто користуватися: це чудова тіниста ділянка річки. Крім того, ви скорочуєте шлях на добрих півмилі.

Звичайно ж, вхід до нього перегороджено кілками та ланцюгами. А довкола висять дошки з попередженнями і загрозами всіляких тортур, ув’язнення та смерті кожному, хто насмілиться гребти цими водами. Дивно, що ці прибережні нахаби ще не висловлюють претензій на річкове повітря і не погрожують сорока шилінгами штрафу всім, хто ним дихає. Але хорошому гребцеві обійти ті всі кілки та ланцюги нічого не варто. А щодо дощок, то якщо у вас є вільних п’ять хвилин і поблизу нікого немає, зірвіть одну-дві з них і пожбурте в річку.

Ми добралися до половини каналу і зупинилися, щоб поснідати. Саме під час цього сніданку нам з Джорджем довелось пережити досить серйозне потрясіння.

Гарріс також пережив потрясіння, але, як на мене, його потрясіння ніяк не можна порівняти з тим, що довелось пережити нам із Джорджем.

Ось послухайте. Ми сиділи на траві ярдів за десять від берега. Ми щойно примостилися, щоб взятися до їжі. Тримаючи на колінах пиріг з яловичиною, Гарріс різав його на шматки, а ми з Джорджем чекали зі своїми тарілками в руках.

— Дайте хто-небудь ложку, — сказав Гарріс, — я хочу зачерпнути підливи.

Кошик стояв за нами, і ми з Джорджем повернулися, щоб дістати з нього ложку. Ми діставали її секунд п’ять, не більше, а коли обернулися знову, Гарріса з пирогом не було!

Навкруги розлягалось чисте поле. На сотні ярдів довкола — жодного дерева чи якого-небудь куща. Упасти в річку він не міг, бо ми сиділи перед ним з боку річки, і, щоб зробити це, йому довелося б перелізти через нас.

Ми з Джорджем подивилися навколо, а потім поглянули один на одного.

— Він що, вознісся на небеса? — запитав я.

— Навряд чи йому там був би потрібен пиріг, — відповів Джордж.

Його зауваження видалось досить вагомим, тож варіант із небесами ми відкинули.

— Мені здається, — сказав Джордж, — що стався землетрус.

Ця його думка, звичайно, була більш зрозумілою і реальною.

А потім із нотками смутку в голосі додав:

— Краще б він не різав того пирога.

Зітхнувши, ми знову поглянули туди, де востаннє бачили Гарріса і пиріг. Кров у наших жилах застигла, а волосся стало дибки — бо ми побачили голову Гарріса. Нічого більше, саму голову. Вона стирчала посеред високої трави, обличчя почервоніло, і на ньому чітко було видно вираз надзвичайного обурення! Першим оговтався Джордж.

— Скажи що-небудь! — вигукнув він. — Ти живий чи мертвий, і де решта тебе?

— Не прикидайтеся невинними дурниками! — промовила Гаррісова голова. — Я переконаний, що ви це зробили навмисно.

— Зробили що? — вигукнули ми з Джорджем.

— Що-що?! Посадили мене ось тут — безглуздий тупий жарт! Тримайте пиріг.

Із самих, як нам здалося, надр землі з’явився пиріг, досить пом’ятий і пошматований. Слідом за ним здійнявся Гарріс — увесь розхристаний, брудний і мокрий.

Виявилось, що, сам того не знаючи, він сів на краєчку невеликої канави, яку за високою травою зовсім не було видно, і, відхилившись трішки назад, разом із пирогом перекинувся в неї.

Потім він казав, що йому ще не доводилось відчувати такого подиву, як тоді, коли він почав провалюватись, не в змозі навіть збагнути, що відбувається. Спочатку він вирішив, що настав кінець світу.

Гарріс і досі думає, що ми з Джорджем усе це влаштували навмисно. Ось такі несправедливі підозри переслідують навіть найбільш безвинних, і, як казав поет, «хто зможе уникнути наклепу?»[26].

А й справді, хто?

Розділ XIV

Воргрейв. — Воскові фігури. — Соннінг. — Рагу. — Монморансі глузує. — Битва з чайником. — Джордж та банджо. — Розчарування. — Труднощі на шляху до музики. — Навчання грі на волинці. — Гарріс сумує після вечері. — Ми з Джорджем ідемо на прогулянку і повертаємось голодними й мокрими. — З Гаррісом відбувається щось дивне. — Гарріс і лебеді, чудове оповідання. — Тривожна ніч Гарріса.