Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 26)

Пам’ятаю, якось я зайшов до вестибюля Хеймаркетського універмагу. Довкола було багато собак, вони чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з кучмою шерсті на голові та зовсім голим тілом, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура песиків та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у свої думки. У вестибюлі панували мир і злагода. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода леді. На повідку вона вела сумирного на вигляд невеличкого фокстер’єра. Вона також залишила його там, прив’язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Потім звів очі догори, і склалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Потім подивився на інших собак: вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав праворуч від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився ліворуч. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Страдницький лемент сповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з пуделем. Після того фокстер’єрчик повернувся на своє місце і вхопив бульдога за вухо, намагаючись прогнати його. Бульдог, надзвичайно справедлива тварина, накинувся на всіх, кого міг дістати, включно зі швейцаром, що дало маленькому тер’єрові можливість безперешкодно насолоджуватися сутичкою з дворнягою, яка зовсім цього не заперечувала.

Тому, хто знає собачу натуру, навряд чи потрібно розповідати, що до того часу всі інші собаки у вестибюлі гризлися так, ніби від результату бою залежало їхнє життя чи їхній притулок. Великі собаки скубалися одне з одним, а ті, що менші, воювали між собою і у вільну хвилинку хапали великих за лапи.

Вестибюль перетворився на справжнє пекло, лемент стояв неймовірний. Надворі зібрався натовп — люди допитувались, що це там за зібрання або кого там убили і за що. Прибігли чоловіки з жердинами та мотузками і спробували розтягти собак. Навіть поліцію викликали.

У розпалі гармидеру повернулася та гарненька молода панянка, схопила свого любого песика на руки (він уже вклав долі дворнягу, щонайменше на місяць, і тепер сидів з виглядом новонародженого ягняти), поцілувала його й запитала, чи його не вбили і що з ним зробили оті величезні мерзотні та жорстокі собацюри. А він пригорнувся до неї і дивився їй в очі так, ніби хотів сказати: «Який же я радий, що ти прийшла і забрала мене подалі від цього ганебного видовища!».

Вона сказала, що керівництво універмагу не має впускати таких-от великих і злих собак туди, куди приходять зі своїми собаками поважні люди, і що вона має намір подати на декого до суду.

От така вже вона, природа фокстер’єрів. Тому я не засуджую Монморансі за його схильність ганятися за котами. Але того ранку він пожалкував про те, що дав їй волю.

Як я вже казав, ми поверталися з купання, і, коли дійшли до середини Хай-стрит, перед нами від одного з будинків вискочив кіт і побіг через дорогу. Монморансі скрикнув від радощів (це був крик мужнього воїна, який бачить, що ворог іде прямісінько до його рук. Напевно, так кричав Кромвель, коли побачив шотландців, що спускалися пагорбами) і тут-таки кинувся за здобиччю.

Його жертвою був великий чорний кіт Том. Я ще не бачив такого великого кота, так само як і такого пошарпаного. У нього не було половини хвоста, одного вуха і значної частини носа. Він був надзвичайно довгим і м’язистим, здавався втіленням спокою і самовдоволення.

Монморансі кинувся за бідолашним котом зі швидкістю двадцять миль на годину. Але кіт не поспішав — схоже, він навіть гадки не мав, що його життю загрожує небезпека. Він собі спокійно дріботів, аж поки його потенційний убивця не наблизився до нього на один ярд. Тоді він розвернувся і всівся посеред дороги. Він поглянув на Монморансі добродушним допитливим поглядом, наче запитував:

— Ви щось хотіли, сер?

Хоробрості Монморансі не бракувало ніколи. Але у вигляді того кота було щось незвичне, від чого навіть у найвідважнішого пса стислося б серце. Він різко зупинився і поглянув на Тома.

Вони обидва мовчали. Дивлячись на них, можна було собі уявити, що між ними відбувається розмова. Щось на зразок:

Кіт. Чи можу я чимось вам допомогти?

Монморансі. Ні-ні, дякую.

Кіт. Якщо вам справді щось потрібно, ви, не соромлячись, можете сказати.

Монморансі (відступаючи вниз по Гай-стрит). О, ні-ні, справді, не переймайтеся. Схоже, я помилився. Мені видалося, що ми знайомі. Вибачте, що потурбував вас.

Кіт. Ну що ви. Навпаки, це мені було приємно. То ви впевнені, що вам нічого не потрібно?

Монморансі (продовжуючи відступати). Цілком, цілком, дякую… З вашого боку це дуже люб’язно. Усього найкращого.

Кіт. І вам також.

Після цього кіт підвівся й пішов собі далі, а Монморансі, підібгавши те, що зветься хвостом, обережно повернувся до нас і зайняв непомітну позицію позаду.

До сьогодні від самого слова «кіт» Монморансі весь здригається і дивиться на вас таким жалісним поглядом, наче хоче сказати:

— Будь ласка, не треба.

Після сніданку ми пішли скуповуватися, аби заповнити човен харчами на три дні. Джордж сказав, що нам слід набрати овочів: не вживати овочів — не дуже корисно для здоров’я. Він додав, що їх дуже просто готувати, і пообіцяв, що буде цим займатися сам. Тож ми взяли кілька фунтів картоплі, бушель[25] гороху і кілька капустин. З готелю ми взяли пиріг з яловичиною, кілька пирогів з аґрусом і баранячу ногу. Фрукти, тістечка, хліб, масло, а також джем, бекон та яйця ми придбали в місті.

Наш від’їзд з Марлоу, я б сказав, був одним із наших найбільших досягнень. Це було щось величаве та вражаюче, і водночас у ньому не було жодної демонстративності. У кожній крамниці, куди ми заходили, ми наполягали, щоб нам одразу все запаковували і відправляли разом з нами. І ніяких: «Гаразд, сер, я зараз же відправляю. Розсильний буде там скоріше за вас», — а потім самим висиджувати на пристані, двічі повертатися в крамницю і здіймати галас. Ми чекали, коли спакують кошики, і забирали розсильних із собою.

Чітко дотримуючись цього правила, ми обійшли добрячу кількість крамниць. Наслідком було те, що коли ми скінчили, слідом за нами йшла ціла команда розсильних із кошиками наїдків, яких тільки душа бажає, а наш похід униз до річки по Гай-стрит був таким вражаючим видовищем, якого Марлоу, напевно, вже давно не бачив.

Порядок процесії був таким:

Монморансі із палицею в зубах.

Дві не зовсім пристойного вигляду дворняги, друзі Монморансі.

Джордж, із плащем та покривалом в руці і з короткою люлькою в зубах.

Гарріс, який намагався йти невимушено та граційно, несучи в одній руці роздуту валізу, а в іншій — пляшку з лимонним соком.

Розсильні від продавця овочів та від пекаря з кошиками.

Коридорний з готелю з кошиком.

Розсильний від кондитера з кошиком.

Розсильний від бакалійника з кошиком.

Якийсь пелехатий пес.

Розсильний із сирної крамниці з кошиком.

Чоловік із мішком.

Приятель чоловіка з мішком, з руками в кишенях і глиняною люлькою в роті.

Розсильний від торговця фруктами з кошиком.

Я, з трьома капелюхами та парою черевиків у руках і з виглядом, ніби я до цього всього не маю жодного стосунку.

Шестеро хлопчаків та чотири бездомних пса.

На пристані човняр запитав:

— Дозвольте запитати, сер, у вас баркас чи критий бот?

Коли ми сказали йому, що в нас чотиривесловий човен, він, схоже, був здивований.

Того ранку парові баркаси завдали нам чимало клопоту. Це було саме напередодні Хенлейської регати, і величезна їх кількість ішла вгору по річці, деякі самі по собі, деякі з плавучим будиночком на буксирі. Я щиро ненавиджу парові баркаси. Мені здається, що їх ненавидить кожен, хто гребе у човні. Коли я дивлюсь на паровий баркас, я його не бачу, лише відчуваю, як мені хочеться заманити його в якусь віддалену місцину на річці і там, у тиші й на самоті, задушити.

У парових баркасів є надмірна самовпевненість, яка завжди викликає в мене найгірші почуття. Я завжди з тугою згадую ті старі добрі часи, коли будь-кому можна було пояснити, що ви про нього думаєте, за допомогою сокири та лука зі стрілами. Самого виразу обличчя людини, яка стоїть біля стерна з руками в кишенях та сигарою в зубах, достатньо для того, щоб виправдати дії, що позбавили б його спокою, а його сповнений зверхності свисток з вимогою забратися геть з дороги забезпечив би, я в цьому переконаний, вирок будь-якого суду присяжних у складі побережних мешканців як «убивство заради захисту».

Їм доводилось добряче посвистіти нам, щоб ми забралися з дороги. Я не буду вихвалятися, але скажу вам по правді, що за той тиждень наш невеличкий човник завдав їм клопотів, затримок та неприємностей більше, ніж усі інші човни на річці, разом узяті.

— Попереду паровий баркас! — вигукує хтось із нас, побачивши ворога вдалині. За мить у нас все готово до зустрічі з ним. Я берусь за мотузки, а Гарріс і Джордж сідають поряд зі мною, усі ми обертаємося спиною до баркаса, і човен потихеньку випливає на середину річки.