Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 22)

Ми не знали, що таке яєчня-бовтанка, і думали, що це якась страва червоношкірих індіанців чи аборигенів із Сендвічевих островів, і приготування її неодмінно має супроводжуватись танцями та заклинаннями.

Монморансі захотілось устромити в пательню носа, але киплячий смалець бризнув і обпік його. Тієї ж миті він також заходився пританцьовувати і причитати. Спостерігати за таким цікавим і захопливим дійством мені ще не доводилось. Ми з Джорджем навіть пожалкували, коли воно скінчилося.

Результат виявився не зовсім таким, як очікував Гарріс. Дуже мало з того, що ми побачили, нагадувало продукт кулінарії. У пательню потрапило шість яєць, а вийшла чайна ложка якогось пригорілого неапетитного місива.

Гарріс сказав, що в усьому винна пательня, і якщо б у нас був котел для приготування риби та газова плита, було б значно краще. Тож ми вирішили не готувати більше яєчні-бовтанки, доки не матимемо на господарстві всього вищевказаного.

Коли ми закінчили снідати, сонце вже добре пригрівало. Вітер ущух, й кращого ранку годі було й чекати. Усе довкола мало чим нагадувало нам, що ми у дев’ятнадцятому сторіччі. Споглядаючи річку в світлі ранкового сонця, можна було навіть подумати, що століття, які відділяли нас від незабутнього червневого ранку 1215 року, відійшли вбік, і ми, нащадки англійських йоменів[15] в одязі із домотканого полотна і з кинджалом за поясом, очікуємо побачити, як пишеться та надзвичайно важлива сторінка історії, що її значення через чотириста з лишком років доніс до простих людей Олівер Кромвель, який так глибоко її вивчив.

Гарний літній ранок — сонячний, теплий і спокійний. Але в повітрі витає дух якогось неспокою, що посилюється.

Король Іоанн[16] перебуває у Данкрофт-Холлі. Напередодні невеличке містечко Стейнс було сповнене брязкотом зброї, лунким цокотом кінських копит по бруківці, вигуками командирів, страшними прокльонами та брутальними жартами бородатих лучників, алебардистів, списників і озброєних дротиками іноземних воїнів, які розмовляли незрозумілою мовою.

Прибувають загони лицарів та зброєносців. Їхні яскраві накидки притрушені порохом далеких доріг. Увесь вечір двері помешкань сторопілих містян тільки те й робили, що відчинялися, аби впустити нахабну юрбу солдатів, нагодувати їх і поселити, причому зробити це якнайкраще, інакше непереливки буде тому дому і всім його пожильцям, бо у ті бурхливі часи меч був усьому суддя і присяжні, обвинувач і кат, і за те, що він бере, він платить тим, що залишає живими тих, у кого взяв, якщо на те його ласка.

Довкола вогнища посеред ринкової площі збирається щоразу більше війська баронів. Увесь вечір до глибокої ночі вони їдять і пиячать, а потім горланять п’яних пісень, грають в кості та лаються. Від полум’я химерні тіні падають на звалену в купу зброю та їхні незграбні постаті. Сповнені цікавості міські дітлахи підкрадаються якомога ближче, щоб подивитися на них. Міцні сільські дівчата, сміючись, підсідають до них, аби пожартувати та посміятися з відважними вояками, що такі несхожі на сільських парубків, яких вони щойно залишили, і ті стоять осторонь із розгубленими посмішками на широких обличчях. У навколишніх полях тьмяно мерехтять вогні віддалених таборів, де зібралися прихильники якого-небудь феодала, а десь там, наче безпритульні вовки, причаїлися французькі найманці підступного Іоанна.

І так, з вартовим на кожній темній вуличці, з мерехтінням сигнальних вогнів на кожному довколишньому пагорбі, минула ніч, і над прекрасною долиною старої Темзи настав ранок того великого дня. Дня, який так багато змінив у долях ще ненароджених поколінь.

Щойно почало сіріти, з нижнього із двох островів, трішки вище від того місця, де ми зараз стоїмо, вже було чути гамір і голоси робітників. Увечері сюди доправили величезне шатро, і тепер його встановлювали. Теслі облаштовували ряди лав, а з Лондона прибули підмайстри з різнобарвними сувоями шерсті та шовку та гаптованим золотом і сріблом вбранням.

Ось, дивіться! Дорогою, що звивається вздовж берега, сміючись і розмовляючи глибоким гортанним басом, від Стейнса до нас спускаються з десяток міцних алебардистів. Це — люди баронів. Вони зупиняються на протилежному березі десь сотнею ярдів вище від нас і, обіпершись на свою зброю, чекають.

Щогодини дорогою підходять усе нові групи й загони озброєних людей. Їхні шоломи й лати довгими рядами виблискують під вранішнім сонцем, аж поки вся дорога, скільки сягає око, не стане вщерть заповненою блискучим металом і гарцюючими кіньми. Вершники щось вигукують і переїжджають від однієї групи до іншої. Невеликі знамена ліниво тріпочуть під подихом теплого вітру. Час від часу відбувається якийсь рух: ряди розступаються, даючи дорогу, і який-небудь великий барон верхи на своєму бойовому коні, в оточенні охорони й зброєносців проходить уздовж, щоб зайняти своє місце на чолі своїх кріпаків і васалів.

А вгорі вздовж схилу Купер-Хілла, що саме навпроти, збираються здивовані селяни та зацікавлені містяни, котрі прибігли зі Стейнса. Ніхто з них достеменно не знає, до чого вся ця метушня, і в кожного своя думка про цю велику подію, на яку вони прийшли подивитися. Дехто каже, що цей день буде на благо всім, але старі люди хитають головами, мовляв, такі казочки вони вже чули й раніше.

Уся річка вниз від Стейнса всіяна човнами, човниками і рибальськими плетінками, які зараз не в пошані і використовуються лише найбіднішими. Міцні гребці перетягують їх через пороги, де згодом постане прекрасний Белл-Уїрський шлюз, і вони, наблизившись, наскільки їм стало хоробрості, згуртовуються довкола великих накритих човнів, що вишикувались у готовності доправити короля Іоанна до місця, де чекає його підпису доленосна Хартія[17].

Настав полудень, і ми разом з усіма людьми впродовж багатьох годин терпляче чекаємо. Поміж народом вже чути розмови, що верткому Іоаннові знову вдалося вислизнути з рук баронів, і разом зі своїми найманцями він утік із Данкрофт-Холлу, і що незабаром, замість того щоб підписувати хартії вольностей для свого народу, він перейде до інших справ.

Але ні! Цього разу його вхопили залізними кліщами, і даремно він намагався вивернутися й вислизнути. Десь далеко внизу на дорозі з’являється хмаринка куряви. Вона наближається і росте. Дедалі голоснішим стає стукіт копит. Блискуча кавалькада яскраво вбраних лордів і лицарів просувається від однієї групи людей до іншої. З усіх боків її супроводжують йомени баронів, а посередині — король Іоанн.

Він верхи прямує туди, де на нього чекають у всій готовності човни, а великі барони виступають із шеренг, щоб привітати його. Він вітається з ними з усмішкою на устах, промовляє приємні дружні слова, наче його запросили на якийсь бенкет, влаштований на його честь. Але, вже привстаючи, щоб злізти з коня, він окидає швидким поглядом своїх французьких найманців, які вишикувались позаду, і грізні шеренги вояків баронів, які колом оточили його.

А може, ще не пізно? Один потужний несподіваний удар вершникові збоку, заклик до французьких вояків, відчайдушна атака на розгублені шеренги, що стоять поперед нього, — і всі ці бунтівні барони пошкодують про той день, коли вони насмілилися втрутитись у його плани! Вправною рукою можна переламати хід гри навіть у такий момент. Був би тут зараз Ричард! Він би вирвав із рук чашу свободи, яку Англія піднесла до своїх уст, і ще сотню років не дізналася б, яка вона на смак, ця свобода.

Але серце короля Іоанна здригається від суворого вигляду англійських вояків, він знову береться за вуздечку, злазить з коня і сідає у перший човен. Барони, тримаючись вкритими латами руками за руків’я мечів, ідуть за ним. Лунає наказ вирушати.

Яскраво прикрашені човни повільно відпливають від берега в Ранніміді. Повільно проти швидкої течії вони прокладають собі шлях і, з глухим звуком вдаряючись, пристають до берега невеличкого острова, який віднині буде носити назву острова Великої Хартії. Король Іоанн сходить на берег, і ми, затамувавши подих, чекаємо. Ось повітря здригається від гучного крику — на наших очах міцно закладено великий наріжний камінь англійського храму свободи.

Розділ XII

Генрих VIII і Анна Болейн. — Недоліки життя в одному будинку з парою закоханих. — Важкі часи для англійського народу. — Нічні пошуки краси. — Безпритульні. — Гарріс готується померти. — Поява янгола. — Раптовий напад веселощів. — Легка вечеря. — Сніданок. — Висока ціна на гірчицю. — Жахлива битва. — Мейденхед. — Ми йдемо під вітрилами. — Троє рибалок. — Ми прокляті.

Я малював в уяві всі ці сцени, коли Джордж сказав, що якщо я вже достатньо відпочив, то чи не хотів би я допомогти йому помити посуд. Це повернуло мене від днів славетного минулого до прозаїчного сьогодення з усіма його незгодами та гріховністю.

Я спустився у човен і за допомогою дерев’яної палички та жмутка трави вичистив сковорідку, а потім витер її Джорджевою мокрою сорочкою.

Ми вирушили на острів Великої Хартії і поглянули на камінь, який стояв там у будинку і на якому, як кажуть, було підписано визначну хартію. Чи була вона підписана саме тут чи на іншому березі, біля Ранніміда, як стверджують інші, невідомо. Хоча я більше схильний до відомої серед людей версії з островом. Поза всяким сумнівом, якби я був одним із тогочасних баронів, то всіляко намагався би переконати своїх товаришів у тому, що такого верткого клієнта, як король Іоанн, слід доправити саме на острів, де в нього було б значно менше можливостей влаштувати якийсь сюрприз чи знову щось утнути.