Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 12)

Гарріс запитав мене, чи бував я коли-небудь у лабіринтах Гемптон-Корту. Він розповів, як одного разу пішов туди, щоб показати комусь, як із нього вибиратися. Він роздивився карту, і все це йому видалося настільки простим, що навіть не вартувало тих двох пенсів, які просили за вхід до лабіринту. Гарріс сказав, що карту, напевно, давали, щоб пожартувати, тому що на ній не було і краплі від того, що являв собою лабіринт насправді, і з нею все тільки переплуталося. Тоді з ним у лабіринті був його кузен з маленького містечка, і Гарріс сказав:

— Ми підемо сюди лише для того, щоб ти міг сказати, що побував тут. Насправді усе дуже просто. Навіть смішно називати це лабіринтом. Потрібно лише повсякчас повертати праворуч. Прогуляємося по ньому якихось десять хвилин, а потім підемо поснідаємо.

За певний час відтоді, як вони увійшли в лабіринт, вони зустріли людей. Ті сказали, що вони там уже понад три чверті години, і для них цього вже більш ніж достатньо. Гарріс запропонував: коли вони хочуть, можуть іти слідом за ним: він щойно увійшов, збирається швиденько пробігтися стежками і вийти. Вони відказали, що з його боку це дуже люб’язно, і пішли слідом.

По дорозі вони підбирали інших людей, які хотіли покінчити із цією безглуздою пригодою, і потроху зібрали всіх, хто був у лабіринті. Відважність Гарріса та його компанії підносила настрій людям, що вже полишили всяку надію вибратися з нього і знову побачити свій дім та зустрітися з друзями. Зі словами невимовної вдячності вони приєднувалися до процесії; Гарріс сказав, що, за його оцінкою, всього за ним ішло осіб із двадцять. Одна жінка з дитиною, яка провела там весь ранок, наполягала на тому, щоб взяти його під руку, щоб часом не загубитися.

Гарріс постійно повертав праворуч. Але здавалося, що вони вже йдуть надто довго, і кузен висловив припущення, що лабіринт, вочевидь, досить великий.

— О, звичайно. Один з найбільших у Європі, — відповів Гарріс.

— Схоже на те, — погодився кузен, — тому що ми вже пройшли добрих дві милі.

Гарріс уже й сам почувався дещо незручно. Але він тримався, аж поки вони не пройшли повз шматок кинутої на землю булки за півпенні, яку, як присягався його кузен, він помітив сім хвилин тому. Гарріс сказав: «Це неможливо», — на що жінка з дитиною відповіла: «Цілком можливо», — і уточнила, що це вона відібрала ту булку в дитини і кинула її там саме перед тим, як зустріти Гарріса. Вона додала, що краще б ніколи не зустрічала Гарріса, і висловила припущення, що Гарріс — шахрай. Гарріса це розлютило. Він дістав свою карту і пояснив, у чому була суть його теорії.

— Карта стала б дуже у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз є.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати спочатку. Частина тих, хто там був, не висловила особливого захоплення такою пропозицією. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була цілковита одностайність. Усі розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло хвилин із десять, і вони побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У кожному разі в них уже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали, де перебувають. Знову звірилися з картою. Здавалося, що розв’язати проблему стало значно простіше, і вони рушили лабіринтом втретє.

Через три хвилини знову опинилися на тому ж місці.

Після того вони вже взагалі не змогли будь-куди вийти. Хоч би яким шляхом вони йшли, він все одно повертав їх до центру. Це вже набуло такої регулярності, що дехто залишався на місці і чекав, доки всі решта прогуляються довкола і повернуться до них. Урешті Гарріс знову дістав карту. Але сам її вигляд викликав у натовпу лише обурення й гнів, і йому порадили накрутити собі з неї цигарок. Гарріс почав відчувати, що його популярність значною мірою похитнулася.

Усі вже просто божеволіли і почали кликати наглядача. Той приставив зовні драбину і почав гукати до них, даючи вказівки. Але до того часу в їхніх головах все так закрутилося, що збагнути що-небудь було вже не під силу, тож наглядач наказав їм залишатися на місці, а він до них підійде. Вони збилися докупи й чекали. Наглядач зліз із драбини і увійшов досередини.

На жаль, наглядач виявився досить молодим хлопцем, до того ж цілковитим новаком у цій справі. Увійшовши всередину, він не міг їх знайти, блукав довкола, намагаючись дістатися до них, і врешті загубився сам. Він потрапляв їм на очі то тут, то там, кружляючи по інший бік огорожі, він бачив їх і одразу ж поспішав у тому напрямку, вони чекали хвилин зо п’ять, і він знову з’являвся точнісінько в тому самому місці і питав у них, де вони є.

Нещасним довелось чекати, доки не повернувся з обіду один зі старих наглядачів і не витяг їх звідти.

Гарріс сказав, що, наскільки він може судити, це досить хороший лабіринт, і ми домовились, що на зворотному шляху спробуємо завести туди Джорджа.

Розділ VII

Річка в недільному вбранні. — Одяг для прогулянки річкою. — Шанс для чоловіків. — Відсутність смаку в Гарріса. — Джорджева куртка. — День з юними модними леді. — Могила місіс Томас. — Людина, якій не подобаються могили, надгробки та черепи. — Гарріс збожеволів. — Його погляди на Джорджа, банки та лимонад. — Він виконує трюки.

Коли Гарріс розповідав мені про свої пригоди в лабіринті, ми саме проходили через Молсейський шлюз. Це відібрало в нас трохи часу, оскільки наш човен був єдиним, а це — великий шлюз. Я не пригадую, щоб колись раніше мені доводилось бачити у Молсейському шлюзі один-єдиний човен.

Гадаю, цей шлюз — найбільш пожвавлений на всій річці, більше навіть, ніж Боултерів.

Бувало, я стояв на причалі і спостерігав за ним. За розмаїттям яскравих блузочок, чоловічих капелюхів, вишуканих капелюшків, кольорових парасольок, шовкових накидок, плащів, стрічок та елегантних туалетів не можна було навіть розгледіти води. Здавалося, що це велетенська скриня, в яку накидали квітів усіх кольорів і відтінків, перемішали, а потім цю різнобарвну гору розгорнули по всіх куточках.

У погожу неділю таке можна спостерігати протягом цілого дня. Вгору і вниз за течією стоять в очікуванні своєї черги шереги човнів. Човни наближаються і пливуть геть. Від палацу до Гемптонської церкви сповнена веселощів і сонця річка вкрита крапчастим візерунком із жовтих і блакитних, помаранчевих і білих, червоних і рожевих кольорів. Усі жителі Гемптона і Молсі вдягаються в літні костюми, ідуть до шлюзу, прогулюються коло нього зі своїми собаками, спілкуються, курять, спостерігають за човнами. І все це — капелюхи і піджаки чоловіків, красиві барвисті сукні жінок, жваві собаки, човни, білі вітрила, приємний пейзаж, вода, що виблискує на сонці — створює одне з найприємніших видовищ, які тільки можна побачити поблизу старого похмурого Лондона.

Річка надає людям великі можливості показати своє вбрання. Де ще, крім річки, ми, чоловіки, можемо продемонструвати смаки у кольорах? Якщо ви мене запитаєте, я вам скажу: вони у нас досить витончені. Мені завжди подобається, щоб у моїх речах було трішки червоного кольору — червоного і чорного. Річ у тім, що волосся в мене золотаво-рудого кольору. Мені казали, досить гарний відтінок. Тому темно-червоний колір надзвичайно мені пасує. Крім того, я завжди був у цьому переконаний, дуже добре з ним поєднується світло-блакитна краватка. А ще — пара хромових черевиків і червона хустина круг поясу. Хустина виглядає набагато краще за пасок.

Гарріс обирає одяг переважно помаранчевого і жовтого відтінків або їх поєднання. Але мені здається, що з його боку це зовсім нерозумно. Для жовтого він надто смаглявий. Жовті кольори йому зовсім не личать — тут навіть нема про що сперечатися. Я намагаюсь його переконати, щоб він більше одягав блакитного і додавав чогось білого чи кремового. Дарма! Що менше смаку людина має, то впертішою вона є. Дуже шкода, бо так він навряд чи зможе досягти успіху. А є ж кольори, в яких він виглядав би не так уже й погано. А ще — якби носив капелюха.

Джордж для нашої подорожі придбав кілька нових предметів одягу. Мене вони досить сильно засмутили. Куртка — просто виїдає очі. Мені не хотілося б, щоб Джордж дізнався мою думку, але насправді інакше і не скажеш. У четвер увечері він приніс її додому і показав нам. Ми запитали, якого, на його думку, вона кольору. Він відповів, що не знає і що, схоже, для цього кольору ще не придумали назви. Продавець сказав йому, що це якийсь східний візерунок. Джордж надягнув її і запитав нас, якої ми про неї думки, Гарріс сказав, що якщо це те, що можна розвісити навесні біля квітника, аби відлякувати птахів, то більш-менш підходить. Але якщо це вважається предметом одягу для людської істоти, окрім хіба що темношкірого з околиць Марґіта, то йому стає зле. Джорджа це доволі сильно образило, але, як сказав Гарріс, якщо він не хотів знати його думки, то для чого про це питав?

І мене, і Гарріса хвилювало, що його куртка привертатиме до човна надмірну увагу.

Панночки, якщо вони гарно вбрані, також доволі непогано виглядають у човні. Як на мене, то немає нічого привабливішого за пошитий зі смаком костюм для прогулянок у човні. Але «костюм для прогулянок у човні» виглядав би ще привабливіше, коли б усі панночки розуміли, що він призначений для того, щоб подорожувати в човні, і що це не просто взірець для вітрини. Нічого так не псує мандрівку, як присутність у човні людей, що більше переймаються своїм одягом, аніж самою мандрівкою. Одного разу я мав нещастя вирушити на пікнік до води з двома такими панночками. Було справді весело!