Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 8)

Окрім бонусних дітей, Рита і сама була доволі привабливою. У неї було коротке світле волосся, витончене і атлетичне тіло, а також вона рідко казала дурниці. Я міг з легкістю виходити із нею на люди і знати, що ми виглядаємо як гарна презентабельна людська пара. Люди навіть казали, що ми дуже красива пара, хоча я ніколи не міг зрозуміти, що вони мали на увазі. Гадаю, я був привабливим для Рити, втім, враховуючи її минулий досвід із безліччю чоловіків, це мені не дуже лестило. Однак, приємно знаходитись поруч з людиною, яка вважає тебе дивовижною істотою. Що ще раз підтверджує мою ницу думку про людей в цілому.

Я подивився на годинник на столі. П'ять тридцять дві: через п'ятнадцять хвилин Рита буде вдома опісля роботи в агентстві «Фейрчайлд Тайтл», де вона займалася якимись складними справами, які включали в себе дробові частини відсотків. Коли я доберуся до її будинку, вона вже має бути там.

Вийшовши з дверей, я з радісно-синтетичною посмішкою помахав сержанту Доуксу і поїхав до скромного будинку Рити в південному Маямі. Трафік не був дуже загруженим, що означало, що на вулицях ніхто не стріляв і не було ніяких ДТП із смертельним результатом. Тому уже через двадцять хвилин я припаркував машину напроти Ритиного бунгало. Сержант Доукс проїхав повз мене по вулиці і припаркувався через дорогу якраз тоді, коли я стукав у двері.

Двері відчинилися навстіж і Рита вискочила прямо на мене.

— Ах! Декстер. — сказала вона.

— Власною персоною, — промовив я. — Я був у районі неподалік і, гадав, чи будеш ти вже вдома.

— Ну, я, я тільки що зайшла. Мабуть, виглядаю жахливо... Ем, заходять. Хочеш пива?

Пиво; ну й думка. Я ніколи не доторкався до цього, прости Боже, напою. Однак це так нормально і типово при візиті до дівчини після трудового дня, — навіть Доукс буде вражений.

— Залюбки вип'ю. — сказав я і пішов за нею до відносно прохолодної вітальні.

— Присядь. Я піду трохи освіжусь, — вона посміхнулася мені. — Діти у дворі, але впевнена, що вони не відчепляться від тебе, як тільки дізнаються, що ти тут.

Рита мало не на бігу пронеслася по коридору і через мить повернулася із бляшанкою пива.

— Я зараз же повернусь. — мовила вона і пішла у спальню, що знаходилась в глибині будинку.

Я сидів на дивані і дивився на пиво в своїй руці. Я дуже рідко п'ю, — справді, пияцтво погана звичка для мисливців. Це сповільнює рефлекси, притуплює відчуття, піднімає захисний покрив обережності, що зажди є дуже поганою річчю. Все ж, ось я тут: демон у відпустці, який ще й намагається пожертвувати своєю могутністю заради того, щоб стати людиною; і для Декстера Алкофоба пиво якраз гарно підходить.

Я зробив ковток. Смак був гірким і скудним — дуже схожим на той смак, який би я відчув, якщо би тримав Темного Мандрівника прив'язаного на задньому сидінні занадто довго. Все ж, до пива можна звикнути. Я зробив ще один ковток. Відчув, як воно з булькотінням прокотилося по моєму стравоходу і заплескалося в шлунку. У цей момент я пригадав, що з усім цим розчаруванням і гнітом на протязі дня забув поїсти. Ну й до біса: це ж всього лише легке пиво; у будь-якому випадку на банці із гордістю заявляли: ЛЕХКЮЧЕ ПИВО. Мабуть, ми маємо буди вдячними, що вони не змінили ще й другого слова на додачу...

Я зробив великий ковток. Якщо звикнути, то не так і погано. Та й, клянусь Богом, воно НАСПРАВДІ розслабляло. Я, у всякому разі, з кожним ковтком відчував себе все більш розслаблено. Після ще одного, я чомусь пригадав, що пиво не так смакувало, коли я був у коледжі. Звісно, тоді я був лише юнаком, а не мужнім і дорослим трудолюбивим громадянином своєї країни, яким я був зараз. Я нахилив бляшанку, але звідти нічого не вилилось.

Ну, чомусь уже пуста. А я все ще спраглий. Чи можна толерувати таку неприємну ситуацію? Думаю, ні. Ніякого толерування. У будь-якому разі, я і не збирався це терпіти. Я встав і рішучою ходою направився у кухню. У холодильнику було ще кілька банок легкого пива, тому я припросив одну з них із собою назад на диван.

Я ковтав далі. Повернулася Рита — на ній були джинсові шорти і білий топ на бретелях, а на шиї був крихітний сатиновий бант. Маю визнати, вона виглядала дуже гарно. Я знав як вибирати собі красиве прикриття

— Тож, — сказала вона і ковзнула до мене на диван. — Дуже приємно бачити тебе отак, прямо нізвідки.

— Так і має бути.

Вона нахилила голову на бік і кумедно поглянула на мене:

— У тебе був поганий день на роботі?

— Жахливий день, — відповів я і зробив ще ковточок. — Довелося відпустити одного бридкого типа. Дуже бридкого.

— О.., — Рита насупилась. — Чому ж... Я хочу сказати, ви ж могли просто...

— Я й хотів просто, — я підняв за неї бляшанку пива. — Але не вийшло. Політика. — ще ковточок.

— Я все ніяк не можу звикнути до ідеї, що... що, — Рита похитала головою. — Я маю на увазі, з боку це виглядає таким простим. Знаходиш погану людину, садиш її за грати. Але причому тут політика?.. А що він накоїв?

— Він допоміг вбити кількох дітей. — відповів я.

— О..., — мовила вона і на її обличчя з'явився шок. — Господи, має ж бути щось, що ти можеш зробити.

Я посміхнувся їй. Моментально вона побачила все якраз у вірному світлі. Яка дівчина! Чи я казав, що у мене гарний смак?

— Ти потрапила в самісіньке яблучко, — я взяв руку Рити, щоби подивитися на вказівний палець. — Є дещо, що я можу зробити. І зробити це дуже гарно, — я погладив її по руці, проливши трохи пива. — Я знав, що ти зрозумієш.

Рита виглядала збентеженою.

— О..., — мовила вона. — А що... Яким чином... Що ти можеш зробити?

Я зробив ковток. Чому би мені не розповісти їй? Я ж бачив, вона вже уловила думку. Чому ні? Я відкрив рота, але перед тим, як я зумів вимовити хоча б один склад щодо Темного Мандрівника і мого безневинного хобі, як Коді і Астор вбігли в кімнату, остовпіли, побачивши мене, і почали переводили погляд то на свою маму, то на мене.

— Привіт, Декстер. — промовила Астор, штурхнувши ліктем брата.

— Привіт. — сказав він тихо.

Коді не був дуже говірливим. Взагалі-то, він мало чого говорив. Бідне дитя. Вся та історія з його батьком серйозно відобразилася на йому.

— Ти сп'янілий? — вимовив він. Це вже був великий монолог для нього.

— Коді! — вигукнула Рита, але я, заспокоївши її помахом руки, сам кинувся в бій.

— Сп'янілий? Хто, я?

Він кивнув:

— Ага.

— Звичайно ні. — сказав я рішуче, обдарувавши його своїм фірмовим поглядом, який був сповненим гідності. — Можливо, я трохи підпилий, але, погодься, це зовсім інша річ.

— Оу. — сказав Коді, тим часом його сестра приєдналася до розмови:

— Ти залишишся на вечерю?

— О, гадаю, я вже маю йти. — відповів я, але Рита поклала мені руку на плече, причому зробила це на диво рішуче:

— Нікуди ти не поїдеш у такому стані.

— У якому?

— Підпилий. — пояснив Коді.

— Але я не підпилий. — сказав я.

— Але ж ти сам сказав це. — мовив хлопчик.

Я не міг пригадати, коли він востаннє вимовляв поспіль п'ять слів, і його промова викликала у мене гордість за хлопця.

— Але ж сказав, — додала Астор. — Ти сказав, що ти не сп'янілий, що ти трохи підпилий.

— Я сказав таке? — вони обоє кивнули. — Ну тоді, думаю, я залишусь...

— Тоді, — завершила мої слова Рита. — Думаю, ти залишишся на вечерю.

Ну, тоді... Думаю, що залишусь. У будь-якому випадку, я впевнений, що саме так і зробив. Пригадую, що якось пішов до холодильника за пивом і побачив, що бляшаночок на місці уже не було. А ще якось трохи пізніше я знову опинився на дивані. Телевізор був увімкнутим, я намагався вловити зміст вимовлених акторами слів і ніяк не міг второпати, чому невидимі глядачі вважали їх діалог запаморочливо смішним.

Рита ковзнула на диван і вмостилася біля мене:

— Діти в ліжках. Як ти себе відчуваєш?

— Прекрасно, — відповів я. — Якби я ще зумів зрозуміти, що тут смішного...

Рита поклала руку на моє плече:

— Це тебе серйозно тривожить, чи не так? Те, що тобі довелося відпустити погану людину. Діти..., — вона присунулася ближче, обняла мене і поклала голову мені на плече. — Ти дуже гарна людина, Декстере.

— Ні, я не такий. — сказав я, дивуючись, чому вона мовила щось настільки дивне, як це.

Рита підняла голову і почала дивитися на мене: вона переводила свій погляд від мого лівого ока, на моє праве, а потім починала все заново.

— Але ти такий. Ти ж знаєш, — вона посміхнулася і примостила голову мені на плече. — Я думаю, що це... дуже добре, що ти прийшов сюди. До мене. Коли тобі було погано.

Я почав переконувати її, що це було не зовсім так, але потім до мене раптово дійшло: я дійсно прийшов до неї, бо почувався кепсько. Так, спочатку моєю метою було лише втомити Доукса і змусити його поїхати геть. Так, я був страшенно пригнічений тим, що упустив можливість пограти з Рейкером. Але в підсумку візит до Рити виявився чудовою ідеєю, хіба не так? Добра, люба Рита. Вона була такою теплою і так гарно пахла.

— Добра, люба Рита. — повторив я в голос. Я притягнув її до себе і прижався щокою до її верхівки.

Ми сиділи так декілька хвилин, а потім Рита вивернулась із моїх обіймів і встала на ноги.