Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 10)

Насправді, це був лише шматочок удачі, — ні, не піаніно, що випало з вікна (на що я так сподівався!), але це все рівно була щаслива випадковість. У мене був ланч зі своєю сестрою Деборою. Перепрошую; я мав сказати СЕРЖАНТОМ Деборою. Як і її батько, Гаррі, Деб була копом. Завдяки щасливому завершенню недавнішніх подій її підвищили по службі, витрусили з костюма повії, який вона була вимушена носити, несучи службу в Поліції моралі, прогнали з тротуару і видали набір власних сержантських нашивок.

Це мало б зробити її щасливою. Все ж таки, це було тим, що вона думала, що хотіла — кінцем її перебування проституткою під прикриттям. Рано чи пізно будь-яку молоду і цілком привабливу жінку-офіцера Поліції моралі залучали до таємної операції по боротьбі з проституцією, а Дебора, треба зізнатися, була доволі-таки привабливою. Проте розкішна фігура і здоровий вигляд не принесли моїй сестрі користі. Вони лише вводили її в збентеження. Сестричка терпіти не могла одягати речі, які хоч трохи натякали на її фізичну чарівність, а перебування на вулиці у відвертих штанцях і короткому топіку без бретелей було для неї істинною мукою. Існувала загроза того, що зростаюча кількість зморшок так і закарбуються на її молодому обличчі.

Оскільки я був нелюдським монстром, я прагнув бути логічним і тому прийшов до висновку, що нове призначення покладе край її мучеництву в ролі Святої Діви Вічної Сварливості. Але на жаль, навіть трансферт у Відділ вбивств виявився не в змозі викликати на її обличчі усмішку. Свого часу Дебора вирішила, ніби серйозні співробітники правоохоронних органів повинні перекроїти свої фізіономії так, щоб стати схожими на здоровенних, злісних риб, і вона робила все, аби добитися в цій справі досконалості.

Ми прибули на ланч в новій машині, яку Дебра отримала в автомобільному парку Відділу вбивств, і це було ще одним проявом підвищення у званні, тому мало би додати трохи сонячного проміння в похмурий світ існування моєї сестрички. Але, схоже, цього не відбулося. Може, мені вже був час почати за неї тривожитися? Я продовжував стежити за сестрою, ковзнувши в одну із кабінок нашої улюбленої кубинської кафешки «Релампаго». Повідомивши диспетчеру своє місцезнаходження та прізвище, Дебора зайняла місце за столиком навпроти мене.

— Отже, сержанте Морський Окунь. — вимовив я, коли ми отримали меню.

— Думаєш, це смішно, Декстер?

— Так. Дуже смішно. І трохи сумно. Як і саме життя. Особливо твоє життя, Дебра.

— Пішов ти. Моє життя прекрасне.

І аби довести це, Дебра замовила сандвіч medianoche², який був найкращим у Маямі, і batido de mamey — молочний шейк, зроблений із рідкісного тропічного фрукта, що на смак нагадував щось на кшталт комбінації персика і кавуна.

Моє життя було настільки ж прекрасним, як і її, тому я замовив собі те ж саме. Оскільки ми були тут завсідниками, які відвідували заклад мало не все своє життя, неголений офіціант літнього віку з виразом обличчя, здатним прислужитися для Дебори моделлю, вирвав з наших рук меню і затупотів в кухню із видом Годзілли, яка насувалася на Токіо.

— Всі такі веселі і щасливі. — сказав я.

— Це не «Округ містера Роджера», Декс. Це Маямі. Тут щасливі лише погані хлопці, — вона обдарувала мене поглядом ідеального копа і поцікавилася: — Як сталося, що ти не смієшся і не співаєш?

— Недобре з твого боку, Деб. Дуже недобре. Я залишаюся хорошим ось уже кілька місяців.

— Угу, — буркнула вона, відпивши води. — І від цього у тебе їде дах.

— Набагато гірше, — вимовив я, здригнувшись. — Схоже, це робить мене нормальним.

— Тобі мене не обдурити.

— Як не сумно, але це так. Я став домосідом. — трохи провагавшись, я виклав їй усе. А що? Якщо хлопчина не має можливості поділитися своїми проблемами з членами сім'ї, то кому ще він може довіряти? — І в цьому винен сержант Доукс. — закінчив я.

— Він хоче по-серйозному по тобі проїхатися, — вона кивнула. — Тримайся від нього подалі.

— Я б із задоволенням. Та ВІН не як не може триматися подалі від МЕНЕ.

Її погляд копа став більш жорстким.

— Що ти плануєш з цим робити?

Я відкрив рот, аби заперечити всі ті речі, про які я думав, але, на щастя для моєї безсмертної душі, перш ніж я встиг збрехати, нашу розмову перервав звук портативного радіо Деб. Сестра схилила голову набік, схопила слухавку і повідомила, що вже в дорозі.

— Пішли! — відрізала вона, прямуючи до дверей.

Я пішов за нею, затримавшись лише на мить, щоб кинути на стіл гроші.

Коли я вийшов з «Релампаго», Дебора вже виводила заднім ходом машину. Я підбіг до автомобіля і схопився за ручку дверцят. Сестричка рвонула з парковки ще до того, як я встиг втягнути в салон обидві ноги.

— Справді, Деб!? — промовив я. — Я мало не втратив черевик. Що за поспіх?

Дебра з похмурим виглядом натиснула на акселератор і проскочила у вузький простір між двома машинами, на що були здатні лише водії Маямі.

— Не знаю. — відповіла вона і увімкнула сирену.

Я моргнув і, намагаючись перекричати гуркіт вулиці, запитав:

— Хіба диспетчер тобі не повідомив?

— Тобі, Декстере, коли-небудь доводилося чути, як заїкається диспетчер?

— Ні, Деб, не доводилося. А що, цей дуже сильно заїкався?

Дебра ривком обігнала шкільний автобус і вискочила на шосе 836.

— Еге ж, — сказала вона. Деб круто повернула кермо, щоби уникнути зіткнення з BMW, під зав'язку набитим якимись молодиками, які хором послали нам навздогін прокляття. — Я думаю, що це вбивство. — промовила вона.

— Ти думаєш?

— Так. — відповіла вона, і сконцентрувала увагу на дорозі.

Я не заважав їй. Величезна швидкість завжди нагадувала мені, що я смертний, особливо на дорогах Маямі. Що ж до «Справи про заїкання диспетчера», то ми з сержантом Ненсі Дрю дізнаємося про його суть дуже скоро, враховуючи таку швидкістю; та й трохи нетерпляче збудження завжди вітається.

За кілька хвилин Деб примудрилася без серйозних людських втрат промчати по естакаді біля стадіону «Апельсинова чаша», спуститися на землю, зробити кілька крутих поворотів і з вереском шин зупинитися поруч із будинком на Пн-Зх. Четвертій Стріт. По обидва боки вулиці тяглися однотипні будинки, що стояли на крихітній відстані один від одного, проте кожен міг похвастатись власною огорожею, яка була скріплена ланцюгом. Багато будівель були пофарбовані в яскраві кольори і мали бруковані подвір'я.

Дві поліцейські машини вже стояли перед будинком, а їх світлові маяки яскраво спалахували. Пара патрульних поліцейських розтягувала навколо місця злочину жовту пластикову стрічку, а коли ми вийшли з автомобіля, то побачили третього копа. Хлопець, згорбившись і закривши обличчя долонями, сидів на передньому сидінні патрульної машини. На відкритій веранді будинку поряд з ридаючою літньою дамою стояв четвертий коп. На саму веранду вели сходи, на яких і сиділа стара. Вона переривала ридання лише для того, щоб трохи виблювати. Десь поруч вила собака — одна й та сама нота все повторювалась і повторювалась.

Дебора промарширувала до найближчого патрульного. Це був щільний, темноволосий чоловік середніх років. Вираз його обличчя свідчив про те, що зараз він теж найбільше хотів би посидіти в машині, закривши обличчя долонями.

— Що тут у нас? — запитала Дебора, продемонструвавши свій значок.

Коп похитав головою, і, не подивившись на нас, випалив:

— Я туди більше не зайду, хай це навіть буде коштувати мені пенсії!

Він розвернувся і пішов до однієї з машин, розтягуючи на ходу жовту стрічку, немов та могла захистити його від того, що знаходилося в будинку.

Дебора подивилася в спину копа, а потім перевела погляд на мене. Зізнаюсь, я не міг сказати їй нічого корисного чи розумного, і ми мовчали, дивлячись один на одного. Стрічка шаруділа через вітер, а собака продовжувала вити в якомусь моторошному йодлі, що жодним чином не могло посилити моєї любові до собачого роду. Дебра похитала головою.

— Хтось повинен заткнути пащу цій псині. — оголосила вона і пірнула під жовту стрічку, після чого рушила до будинку.

Я рушив слідом. Через кілька кроків я зрозумів, що собаче виття ставало ближчим; вона була в будинку, мабуть, це був домашній улюбленець жертви. Тварини дуже часто кепсько реагують на смерть господаря.

Ми затрималися біля сходів і Деб подивилася на ідентифікаційний значок копа, і промовила:

— Коронел, ця дама — свідок?

— Так, — не підводячи очей, відповів поліцейський. — Це місіс Медіна. Вона повідомила в поліцію.

Літня жінка нахилилася і її знудило.

Деб насупилась.

— А що з псом? — спитала вона патрульного.

Коронел видав якийсь гавкаючий звук — щось середнє між сміхом і відрижкою, але він так і не відповів, і не подивився на нас.

Я думаю, що для Дебри цього було вже достатньо, і я не міг її винити.

— Що на біса тут відбувається? — гаркнула вона.

Коронел нарешті підняв голову і подивився на нас. На його обличчі не було жодного виразу.

— Самі подивіться. — сказав він, і знову відвернувся.

Дебора хотіла було щось сказати, але передумала. Замість цього вона поглянула на мене і знизала плечима.

— Що ж, ми дійсно подивимось. — промовив я, сподіваючись, що нічим не видав своєї нетерплячки.

По-правді, мені дуже хотілося подивитися на те, що викликало у загартованих копів Маямі таку незвичайну реакцію. Сержант Доукс міг перешкодити мені робити свої справи самостійно, але він не міг позбавити мене можливості насолоджуватися творчістю інших. Зрештою, це була моя робота, а хіба ми не маємо насолоджуватися своєю роботою?