Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 5)
Він почув у цих словах своє майбутнє, і подумав, що може змінити його, тому я ще більше натягнув петлю і тримав її так, допоки обличчя МакҐрегора не потемніло і він опустився на коліна.
Якраз перед тим, як він надумав повністю відключитися, я послабив натиск.
— Тепер роби те, що ми скажемо. — сказали ми.
Він нічого не сказав; лише мало не вдавився декількома своїми великими і болісними вдихами, тому мені довелося трохи смикнути за петлю.
— Ти все зрозумів? — сказали ми і він кивнув, тож ми дозволили йому дихати.
Коли я вів його на повідку в дім, аби взяти ключі від його великого позашляховика, МакҐрегор не опирався. Я забрався на сидіння позаду нього, тримаючи петлю дуже міцно, але дозволяючи йому трохи дихати, аби той залишався живим.
— Заводь машину. — сказали ми йому, але він не ворухнувся.
— Чого ти хочеш? — сказав він голосом, схожим на шурхіт тільки що завезеного гравію.
— Всього, — відповіли ми. — Заводь машину.
— У мене є гроші.
Я натягнув петлю.
— Купи мені маленького хлопчика. — сказали ми.
Я тримав його доволі міцно декілька секунд, занадто міцно для нього, аби дихати, але достатньо довго, щоби він зрозумів, що ми тут головні. Ми знали, що він зробив і відтепер він буде дихати лише з нашого дозволу. Коли ж я послабив петлю, МакҐрегору нічого було сказати.
Він вів машину так, як ми йому говорили: назад по Пд-Зх. Восьмидесятій Стріт до Олд Катлер Роуд і потім південніше. О цій порі майже не було трафіку і ми повернули в район нового будівництва на дальньому кінці Снейпер Крік. Будівництво наразі не проводилось, оскільки власника звинувачували у відмиванні грошей, тому нас ніхто не мав турбувати. Ми провели МакҐрегора до напівзбудованої охоронної будки, проїхали по невеличкій кільцевій дорозі до води і зупинилися поряд з трейлером, де тимчасово розміщувалася контора будівництва. Зараз покинутий трейлер привертав увагу лише підлітків і тих, хто на зразок мене, прагнув конфіденційності.
Ми поседіли трохи, насолоджуючись видом: над водою був місяць, а на першому плані — педофіл із зашморгом на шиї. Дуже красиво.
Я вийшов і витягнув МакҐрегора за собою, витягнув сильно, аби він впав на коліна і вчепився за петлю на шиї. Я дещо поспостерігав як він душиться, а його слина капає на землю, його обличчя знову темнішало, а очі червоніли. Потім я ривком поставив його на ноги і, піднявши на три дерев'яні ступені, змусив зайти у трейлер. На той час МакҐрегор уже достатньо оговтався і зрозумів, що відбувається; я прив'язав його до столу, руки і ноги були закріплені клейкою стрічкою.
МакҐрегор спробував заговорити, але натомість лише кашлянув. Я почекав; тепер часу було вдосталь.
— Благаю, — сказав він нарешті, а його голос був схожим на скрип піску по склу. — Я дам вам все, що захочете.
— Так, звісно ж. — сказали ми, і побачили як ця фраза прорвалася у самі глибини його душі. І хоча він не міг цього побачити за моєю білою шовковою маскою, я посміхнувся. Я дістав фотографії, які знайшов на його катері, і показав їх МакҐрегору.
Він припинив будь-які рухи, а його рот відкрився і завис у повітрі.
— Де ви це взяли? — запитав він. Його голос звучав дещо войовничо для людини, яка невдовзі буде розрізаною на шматочки.
— Скажи мені, хто це знімав.
— З якого дива? — сказав він.
Я взяв ножиці для розрізання жерсті і вхопив два його пальці лівої руки. МакҐрегор засмикався і почав кричати, а з пальців потекла кров, яка мене зажди так злила, тож я всунув тенісний м'яч йому в пащеку, і відкусив перші два пальця з його правої руки.
— Та просто так. — сказав я і почекав поки він трохи заспокоїться.
І коли він нарешті заспокоївся, він підвів очі і з виразу його обличчя було ясно, що нарешті після відчуття жахливого болю, стає зрозуміло — все, що відбулося залишиться назавжди. Я дістав з його рота тенісний м'яч.
— Хто знімав.
Він посміхнувся.
— Сподіваюсь один із тих був твоїм малим. — відповів він, що зробило наступні дев'яносто хвилин набагато прекраснішими для мене.
Глава 4
Зазвичай, після нічних пригод я відчуваю себе блаженно-розслабленим декілька днів, але наступного ранку після швидкого відходу МакҐрегора з нашого світу, я все ще відчував тремтячу спокусу. Я дуже палко хотів знайти фотографа у червоних ковбойських чоботях і зробити повну зачистку. Я — акуратний монстр, тому я люблю завершувати те, що почав. А знання, що якийсь озброєний камерою тип в безглуздих чоботях, який бачив занадто багато, ще десь човгав по світу, наполегливо вимагало, аби я відправився по його слідах і завершив свій проект, в який входило дві частини.
Не виключено, що з МакҐрегором я поспішив; я мав дати йому більше часу і більше підбадьорювання, аби він все мені розповів. Проте тоді мені здавалося, що я був здатен знайти будь-що і наодинці: коли керувати починав Темний Мандрівник, я відчував, що здатен зробити будь-що. До сих пір я ніколи не помилявся, але цього разу я опинився в дещо іншій, дещо незручній, ситуації. Я мусив відшукати Містера Чоботи самостійно.
З моїх ранніх досліджень, я знав, що МакҐрегор не мав соціального життя, якщо не брати до уваги його нерегулярні вечірні круїзи. Він був членом декількох професійних організацій, що можна було очікувати від ріелтора, але я не знайшов нікого, кого би можна було назвати його приятелем. Також я знав, що перед законом МакҐрегор був чистий, тому поліцейських файлів з його можливими спільниками не існувало. У судовому рішенні про його розлучення згадувалися лише «непримиренні розбіжності», що дозволяло мені припустити будь-що, на що була здатна моя фантазія.
І отаким чином я застряг; МакҐрегор був класичним одинаком, і в моїх обережних вивченнях його персони, я не помітив навіть натяку на якогось друга, компаньйона, подружку, коханця, чи дружків. Ніяких вам нічних гулянок у покер з хлопцями, взагалі-то ніяких хлопців і не згадувалося, окрім як отих маленьких замучених бідолах. МакҐрегор не входив до якихось церковних груп, ніяких спілок по охороні лосів, ніяких посиденьках у місцевих барах, та й навіть не було участі у щотижневих фестивалях народних танців (що могло би якось пояснити ковбойських стиль), — нічогісінько, окрім тих фотографій, на яких збоку сторчали ті дурні червоні носки чоботів.
Тож хто був той ковбойських хлопчина, і як мені було його знайти?
Було лише одне місце, куди я міг звернутися за відповіддю і це потрібно було зробити якнайшвидше. Ще до того, як хто-небудь помітить зникнення МакҐрегора. У далечині прогримів грім, і я з подивом подивився на годинник. Все вірно. Годинник показував 2:15 — час щоденної післяполудневої грози. Виявляється, я вдавався до роздумів під час своєї обідньої перерви, — як же це несхоже на мене.
Втім, гроза могла б знову послужити мені прикриттям, а де-небудь перекусити я міг і на зворотному шляху. Вправно і дуже мило розпланувавши своє найближче майбутнє, я відправився на парковку, всівся в машину і поїхав на південь.
Коли я добрався до причалу «Мейтесон Геммок», почався дощ, і мені довелося знову влізти в свій яскраво-жовтий всепогодний наряд, а після цього прориссити у напрямку катера МакҐрегора.
Я знову, як і минулого разу, з легкістю відкрив замок і прослизнув до каюти. Під час мого першого візиту на катер я шукав докази того, що МакҐрегор був педофілом. Тепер я намагався знайти дещо менш помітне, щось, що могло би ідентифікувати дружка-фотографа.
Оскільки звідкись треба було починати, я спустився до кубрику. Діставши шухляду із потаємним відсіком, я знову почав переглядати фото. Цього разу я продивлявся не лише перед, але й зворотній бік.
Цифрова фотографія дуже ускладнює розшукову діяльність, оскільки на знімках не лишається жодних відміток, і після неї не залишається ні плівки, ні порожніх касет із серійними номерами. Будь-який йолоп може завантажити фотографії на жорсткий диск і роздруковувати їх скільки душі завгодно, і любитель дивакуватого взуття не був виключенням. Це несправедливо: хіба ж комп'ютери не мають робити життя простішим?
Я засунув шухляду назад і почав обшукувати весь кубрик, але там не було нічого, чого би я не знайшов уже тоді. Трохи розчаровано, я пішов нагору до основної каюти. Там теж було декілька шухляд і я теж їх оглянув. Відеокасети, фігурки із екшен-героями, клейка стрічка — все, що і було помічено вже тоді; і як вже тоді, нічого з цього не повідомило мені нічого нового. Я дістав верхній моток клейкої стрічки, мабуть, думаючи
Ось воно і знайшлося.
Краще бути просто щасливчиком, ніж бути розумним. Я не міг сподіватися, що й за мільйони років колись так могло повезти. До кінця клейкої стрічки прилип клаптик паперу, на якому було написано «Рейкер», а нижче — номер телефону.
Звісно, не було гарантій, що Рейкер був тим Червоним Рейнджером, або що він взагалі був гуманоїдом. З такою же вірогідністю це могло бути й ім'я слюсаря причалу. Але для початку — це вже щось, принаймні більше, ніж було до цього; тим паче, що мені треба було вибиратися із катеру до того, як закінчиться дощ. Я всунув папірець до кишені, застібнув свою куртку і зникнув із катеру, а потім знову прориссив назад.
Напевно, я все ж відчував приємне розм'якшення після вечірньої прогулянки на пару з МакҐрегором, оскільки раптово я зрозумів, що муркотів собі під ніс мелодію Філіпа Гласа з «1000 Airplanes on the Roof». Ключем до щасливого життя є гордість за те, що вдалося зробити, і нетерпляче очікування того, що буде зроблено в майбутньому. А в даний момент я мав і те, і те. Як прекрасно бути мною.