Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 4)
А інша думка була дещо турбуючою: хто ж тоді знімав фото?
Занадто вже різноманітні нахили зйомок були на фотографіях, аби пояснити це автоматичною зйомкою. Переглядаючи знімки по другому колу, а помітив на двох, які були зроблені зверху, гострий носок червоного ковбойського чобота.
У МакҐрегора був спільник. Це слово прозвучало так по-телевізійному, неначе показували сцену суду, але якогось іншого кращого визначення я не знайшов. Він не діяв самостійно. Хтось знаходився поряд з ним і, якщо не робив щось інше, то точно спостерігав і робив фотографії.
Маю із соромом визнати, що я мав деякі скромні знання і таланти в сфері напіврегулярних понівечень, але ніколи раніше я не зіштовхувався із чимось подібним. Трофейні фото, так — все таки, я мав свою власну маленьку коробочку із скельцями, на кожній із яких була крапля крові, аби ознаменувати кожну з моїх пригод. Повністю нормально тримати щось як сувенір.
Але присутність другої особи, яка споглядала і фотографувала, перетворювала приватний перформанс в якесь шоу. Це вже було зовсім непристойно: чолов'яга був повним збоченцем. Якщо би лише я був здатним на моральне обурення, я був певним, що якраз це і переповнювало б мене. Проте оскільки це було неможливим, мої бажання познайомитися з внутрішностями МакҐрегора лише зміцніли.
На катері було душно і спекотно, а мій прекрасний вишуканий всепогодній костюм виявився не найкориснішим. Відчував себе неначе яскравий жовтий пакетик чаю. Я взяв декілька найчіткіших фото і поклав їх собі в кишеню. Решту повернув назад до відсіку, поправив койку і повернувся до головної каюти. Наскільки можна було судити, визирнувши із вікна, — чи краще назвати це
Із безлічі фільмів, які я переглянув за довгі роки, я прекрасно знав, що прогулянка під дощем — найкращий момент для роздумів про людські пороки, тому саме цим я і зайнявся. Ох, що за гидкий МакҐрегор і його невідомий дружок-жучок? Як вони могли бути такими негідниками. Ці міркування виглядали більш-менш правильними, та й це було все, що могло залізти в мою голову; я сподівався, що цього було достатньо, аби вдовольнити свою формулу. Я почав розмислювати над власними пороками, що виявилось набагато веселішим, і думати про те, як влаштувати ігрища із МакҐрегором. Я відчував як з найпохмуріших глибин підземелля Замку Декстера почала підійматися хвиля темного захвату і як вона йшла на водозливи. А скоро все це мало вилитись прямо на МакҐрегора.
Більше не лишалося жодного місця для сумнівів, звісно ж, ні. Сам Гаррі би визнав наявність фотографій більше, ніж достатнім доказом, а зловтішне хихикання із Темного Заднього Сидіння благословило мій проект. Ми з МакҐрегором будемо робити спільний дослід. А потім буде спеціальний бонус, коли я знайду його друга в ковбойських чоботах, — звісно ж, він в найскоріші терміни піде за МакҐрегором; ніякого відпочинку для лиходіїв не буде. Це було неначе розпродаж два-по-ціні-одного: неможливо встояти.
Заповнений своїми щасливими думками, я навіть не помічав дощу і мужньо та швидко крокував до своєї машини. На мене чекали великі справи.
Глава 3
Прагнення слідувати своєму звичному порядку — кепська справа, особливо, якщо ви педофіл-вбивця, який опинився в полі зору Декстера Месника. На щастя для мене, ніхто ніколи й не ділився настільки важливою інформацією з МакҐрегором, тому я без зусиль знайшов його, коли він виходив із своєї контори о 6:30 вечора, як і кожного дня. Він вийшов із задніх дверей, зачинив їх, і вліз у свій великий позашляховик Ford; вельми зручний транспорт як для демонстрації клієнтам будинків, так і для транспортування зав'язаних маленьких хлопчиків на причал. Він влився в трафік і я простежив за ним до його дому, з бетонних блоків на Пд-Зх. Восьмидесятій Стріт.
Рух біля будинку був інтенсивним. Я звернув у невелику бокову вуличку через півкварталу, і припаркувався на місці, з якого відкривався чудовий вид на будинок. Уздовж дальньої межі ділянки МакҐрегора тяглася висока і густа жива огорожа, яка не дозволяла б сусідам бачити, що коїлося на задньому дворі. Я сидів в своїй машині і робив вигляд, що розглядаю карту хвилин із десять, цього було якраз досить аби подумати і впевнитися, що він не збирався кудись йти. Коли він вийшов із будинку і почав безцільно тинятися по двору без сорочки і у бавовняних смугастих шортах, я зрозумів, що буду робити. Я відправився додому підготуватися.
Не зважаючи на факт, що зазвичай я мав гарний і здоровий апетит, перед моїми маленькими пригодами мені ніколи не хотілося їсти. Мій внутрішній колега дрижав від наростаючого очікування, місяць бурмотів все голосніше і голосніше в моїх венах, коли ніч пливла понад містом, а думки про їжу звались такими тривіальними.
І тому замість того, аби насолоджуватися високо протеїновим обідом, я ходив по своїй квартирі, палаючи від нетерплячки, але все ще маючи доволі холодну голову, щоб дозволити Денному Декстеру тихенько розтати на задньому фоні, дозволяючи, сп'янілому від зростаючої могутності, Темному Мандрівнику неквапливо сісти за кермо і перевірити важелі керування. Це завжди було таким хвилюючим відчуттям, коли я дозволяв собі примоститися на задньому сидінні і дати Мандрівнику керувати. Здавалося, що тіні відростили собі гострі кути, а пітьма перетворилася в живі відтінки сірого, що робило все навколо більш чітким. Тихі звуки ставали голоснішими, що їх уже можна було відрізнити; моя шкіра свербіла, моє дихання ставало шумним, і навіть повітря, здавалось, перетворювалося в щось живе на запах, що було так непомітно в звичайні і нудні дні. Я ніколи не відчував себе більш живим, ніж тоді, коли Темний Мандрівник починав керувати.
Я змусив себе сісти в крісло і тихо сидіти, відчуваючи як Потреба вертілася в мені і зростала у повну готовність до дії. Кожний подих відчувався неначе потік холодного повітря із невидимого насосу, що наповнював груди і робив мене більшим і яскравішим, поки я не доростав до тих пір, що перетворився в масивну, невидиму для очей сталеву віху, яка була готовою розрізати місто, покрите пітьмою. Моє крісло стало якоюсь дурнуватою крихітною річчю, що могла вмістити хіба що мишу, і лише пітьма здавалася достатньо великою.
І час настав.
Ми вийшли у світлесеньку ніч, коли місячне сяйво стукотіло по мені, а наповнене запахом мертвих троянд подих Маямі дув по моїй шкірі. Фактично за мить я опинився там, в тінях живої огорожі будинку МакҐрегора. Для початку, придивляючись і слухаючи. А відчуття обережності, що обвилося навколо мого зап'ястя, тихо нашіптувало мені:
Повільно, непомітно, я рухався від тіней огорожі і поклав під кущ гладіолусів пластмасову клавіатуру дитячого піаніно так, аби вона не кидалося в очі відразу.
Клавіатура була в червоних та синіх кольорах, менше фута завдовжки, і мала лише 8 клавіш. Проте вона мала чотири мелодії, які вона програвала би настільки довго, наскільки би вистачило батарейок. Я увімкнув її і повернувся назад до схованки в огорожі.
Почала програватися мелодія «Jingle Bells», а потім «Old MacDonald». З якогось дива, ключові музичні фрази в кожній з мелодій були відсутніми, але іграшка без найменшого коливання приступила до виконання «London Bridge» у тому ж радісному дурнуватому тоні.
Цього було достатньо, аби звести з розуму будь-кого, але напевно для когось, як МакҐрегор — який прямо-таки жив для дітей, — це мало мати ще більшого ефекту. У будь-якому разі, я сподівався на це. Я цілком свідомо скористався цією іграшкою, аби МакҐрегор побачив в ній знаряддя покарання, надіслане прямо із пекла, і зрозумів, що його справи розкриті. Зрештою, чому я не можу отримувати задоволення від того, чим займаюсь?
І, схоже, мій задум спрацював. «London Bridge» звучав лиш втретє, коли МакҐрегор на нестійких ногах вийшов з дому, а в його очах проглядалася паніка. Деякий час він стояв біля дверей, оглядаючись по сторонах. Його рудувате рідіюче волосся виглядало так, неначе він тільки що пережив ураган, а його бліде черевце злегка звисало над поясом тьмяних піжамних штанів. Мені чолов'яга не здався жахливо небезпечним, але ж, звісно, я не був п'ятирічним хлопчиком.
Через секунду, на протязі якої він стояв із роззявленим ротом і чухав себе, — виглядаючи як справжня модель грецького бога Ідіотизму, — МакҐрегор нарешті визначив, з якого місця лунав звук. На цей раз уже «Jingle Bells». Він переступив поріг і пішов на звук, потім трохи зігнувся, аби доторкнутися до маленької пластмасової клавіатури, і навіть не мав жодного шансу здивуватися, коли я вже туго затягнув на його шиї петлю від рибальської волосіні, що могла витримати п'ятдесят фунтів. Він випрямився і подумав, що мав можливість поборотися зі мною секунду-другу. Я затягнув тугіше і він змінив свою думку.
— Припини опиратися, — сказали ми, нашим холодним і командним голосом Мандрівника. — Проживеш більше.