Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 35)

— Ти його впізнав? — запитав я.

Доукс кивнув.

— Це Френк Обрі.

— Звідки тобі відомо? — здивувався я, оскільки всі істоти, які колись були людьми, опинившись в подібному становищі, виглядали однаково. Єдиною відмінністю для мене були лише зморшки на лобі.

Доукс вказав підборіддям на шию того, хто ще недавно був людиною.

— Татуювання. Це Френк.

Він пробурмотів щось невиразне, нахилився вперед і підняв невеликий листок паперу, прикріплений до сидіння липкою стрічкою. Я витягнув шию і побачив написане тонким почерком доктора Данко слово «HONOR-Честь».

— Зви сюди парамедиків. — наказав Доукс.

Коли я підбіг до швидкої допомоги, хлопці вже закривали задні дверцята.

— У вас знайдеться містечко ще для одного? — запитав я. — Він не займе багато місця, але потрібна велика доза седативного.

— У якому стані він знаходиться? — запитав ірокез.

Це було гарним питанням для людини його професії, але єдина відповідь, яка прийшла мені в голову, виявилася дещо легковажною.

— Боюся, вам самим буде потрібна велика доза заспокійливого.

Лікарі поглянули на мене так, неначе я жартував, і, схоже, не оцінили всієї серйозності ситуації. Потім вони подивилися один на одного і знизали плечима.

— Гаразд, приятель, — сказав старший. — Ми його як-небудь всунемо.

Ірокез похитав головою, відкрив дверцята швидкої і почав витягати звідти носилку.

Поки вони везли її до фургону доктора Данко, я забрався в машину, щоб подивитися, як почувається Дебора. Вона лежала з закритими очима, дуже бліда. Але дихала сестра легше. Відкривши одне око і подивившись на мене, вона запитала:

— Чому ми не рухаємося?

— Доктор Данко розбив свій фургон.

Дебора напружилася і спробувала сісти, відкривши обидва ока.

— Ви його взяли?

— Ні, Деб. Лише пасажира. Думаю, він хотів доставити його в потрібне місце, оскільки обробка закінчилася.

Дебра і раніше виглядала доволі блідою, але тепер контури її обличчя просто почали зникати на фоні всього іншого.

— Кайл? — прошепотіла вона.

— Ні. Доукс каже, що це хлопець на ім'я Френк.

— Ти впевнений?

— Так. На його шиї є тату. Це не Кайл, сестричка.

Дебора закрила очі і опустилася на койку так, немов з неї раптом випустили повітря.

— Слава Богу!

— Сподіваюся, ти не будеш проти поділитися машиною із Френком? — спитав я.

Вона похитала головою.

— Ні, — її очі знову широко відкрилися. — Прошу, Декстер, не грайся з Доуксом. Допоможи йому знайти Кайла. Обіцяєш?

Напевно, на неї подіяли ліки, оскільки я всього лише на одному пальці руки міг порахувавши, скільки разів вона зверталася до мене з проханням із такою жалістю у голосі.

— Добре, Деб. Зроблю все, що можу. — відповів я, а її очі знову закрилися.

— Спасибі.

Я підійшов до фургону доктора Данко саме в той момент, коли старший лікар випрямлявся, — мабуть, закінчивши блювати, — аби поговорити із партнером, який сидів на тротуарі і бурмотів щось собі під ніс, аби заглушити звуки, які вимовляв Френк у фургоні.

— Вставай, Майкл, — сказав старший. — Пішли, друже.

Майкл, судячи з усього, нікуди не хотів йти. Він розгойдувався, сидячи на краю тротуару, безперервно повторюючи:

— О Боже. О Ісусе. О Боже.

Я вирішив, що моєї підтримки ірокезу не треба було, тому пройшов до дверей з боку водія. Вона була відкритою і я заглянув всередину.

Доктор Данко напевно дуже поспішав, оскільки залишив на сидіння сканер, який був вельми дорогим. Такі сканери зазвичай використовували злочинці і мисливці за гарячими новинами, щоб стежити за переговорами поліцейських. Мені було приємно дізнатися, що доктор Данко стежив за нами за допомогою цього приладу, а не використовував чорну магію.

Окрім цього фургон був чистий. Там не виявилося ні зрадницької сірникової коробки, ні паперу з написаною на ній адресою, ні пергаменту із зашифрованим текстом латинською мовою. Нічого такого, що могло б навести нас на слід. Нам допомогли б відбитки пальців, але оскільки ми і так знали, хто сидів за кермом, сенсу в цьому не було.

Я взяв сканер і рушив до задніх дверей фургону. Доукс стояв поряд з ними, а старшому лікарю нарешті вдалося поставити свого партнера на ноги.

— Ця штука лежала на передньому сидінні, — повідомив я, вручаючи сканер Доуксу. — Він нас слухав.

Доукс подивився на прилад і сунув його у фургон. А оскільки сержант був не надто говірким, я запитав:

— У тебе є якісь думки, чим нам краще зайнятися?

Він мовчки подивився на мене і нічого не відповідав, а я дивився на нього із виразом очікування; мабуть, ми би стояли так до тих пір, аж поки голуби не почали гніздитися на наших головах, коли втрутились парамедики.

— Гаразд, хлопці. — вимовив старший, і ми відступили в сторону, щоб відкрити їм доступ до Френка. Чоловік, схоже, оклигав і тримався так, наче приїхав накласти шину на вивихнуту щиколотку хлопчика. Його напарник і раніше мав нещасний вигляд, та, навіть перебуваючи в шести фугах від нього, я чув його нерівне дихання.

Я стояв поруч з Доуксом, спостерігаючи, як парамедики складали на носилку все, що залишилося від Френка, а потім повезли його до машини швидкої. Я підняв очі на Доукса і побачив, що той знову уважно на мене дивиться. Неприємно посміхнувшись, він сказав:

— Значить, один на один. А я ж тебе зовсім не знаю.

Він обперся спиною на добряче побитий фургон і схрестив руки на грудях. Я почув, як зачинилися двері швидкої допомоги і завила сирена.

— Один на один, — повторив Доукс. — і ніяких рефері.

— Це що, прояви твоєї провінціальної мудрості? — сказав я, оскільки лише за один день я приніс у жертву черевик, прекрасну сорочку для боулінгу, ключицю Дебори і новий казенний автомобіль, не кажучи вже про своє хобі. І ось сержант стояв переді мною в сорочці без жодної зморшки і виступав зі своїми незрозумілими ворожими зауваженнями. Ну ні, ця людина явно виходила за рамки.

— Я тобі не довіряю. — закінчив він.

Гадаю те, що сержант Доукс почав відкривати мені свою душу і поширюватися зі мною своїми відчуттями та сумнівами, було гарним сигналом. Все ж, мені здалося, що я мав проявити спроби сфокусувати його на теперішній ситуації.

— Це немає значення. У нас стікає час, — сказав я. — Із закінченим і доставленим Френком, Данко перейде до Кайла.

Він підняв свою голову, а потім повільно похитав нею.

— Кайл не має значення. Він знав, на що йшов. Єдине, що має значення — це зловити Доктора.

— Кайл має значення для моєї сестри, — заперечив я. — І це єдина причина, по якій я тут знаходжуся.

— Добре сказано. Я майже готовий тобі повірити.

З якогось дива, в цей момент у мене зародилася ідея. Повинен зізнатися, Доукс викликав у мене сильне роздратування, і не тільки тому, що позбавив можливості займатися важливим власним розслідуванням — хоча навіть лише це було одним гігантським паскудством. Проте зараз він критикував мої дії, виходячи за межі цивілізованої поведінки. Тому не можна було виключати того, що роздратування було матір'ю всіх відкриттів; ймовірно, все це не було доволі поетичним, але наразі ситуація складалася саме так. Загалом, в запиленому черепі Декстера прочинилися маленькі дверцята, і з щілини з'явилося неяскраве світло. Декстер почав проявляти якусь розумову діяльність. Доукс, звичайно, міг зустріти мою ідею без ентузіазму, якщо я не зумію довести йому, наскільки вона геніальна. Я зробив пробний постріл. Відчув себе Баггзом Банні, який намагався умовити Елмера Фудді на смертельно небезпечну дію, а Елмер при цьому розумів, що все було не так-то просто.

— Сержант Доукс, — промовив я. — Дебора — моя єдина родина, член моєї сім'ї, і тому ти не маєш права ставити під сумніви мої зобов'язання. І, зокрема, тому, — продовжив я, борючись зі спокусою приступити до полірування нігтів в стилі Баггз Банні. — що до сих пір ти робив лише те, що бив байдики.

Ким би він не був — холоднокровним кілером чи кимось-там іще, — але сержант Доукс не втратив здатності відчувати емоції. Напевно, в цьому і полягала основна відмінність між нами. Доукс хотів виглядати таким чистим у своєму білому фраку, що був готовий битися проти тих, хто виступав на його бік. На його обличчі я побачив тінь гніву, а гарчання його внутрішньої темної сутності стало майже чутним.

— Бив байдики, — повторив він мої слова. — Добре сказано.

— Байдики, — впевнено промовив я. — Дебора і я з ризиком для життя протирали підошви, гасаючи по місту. І тобі це відомо.