Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 29)

А Доукс відповів йому на дуже гарній іспанській, — кращі, ніж моя, мушу визнати, хоча хочеться вірити, що мій акцент таки більш вишуканіший.

— Луїс. Mas o menos²⁸. — відповів сержант.

Вони базікали з хвилину, а потім Луїс приніс нам по чашці жахливо-солодкої кубинської кави і pastelitos²⁹. Кивнувши в останній раз Доуксу, він сховався в задній кімнаті.

Дебора стежила за цим спектаклем із зростаючим нетерпінням, а коли Луїс нас покинув, вона з ходу взялася за справу.

— Нам потрібні імена всіх, хто був в Ель-Сальвадорі. — випалила моя сестра.

Доукс глянув на неї і неквапливо відпив кави.

— Це буде довгий список.

Дебора насупилась.

— Ти розумієш, що я хочу сказати. Чорт забирай, Доукс, він схопив Кайла.

Доукс показав зубки.

— Так, Кайл старіє. У свої кращі роки він подібного ніколи не допустив би.

— Чим саме ти там займався? — запитав я. Я розумів, що це відвело би бесіду в бік, але моя цікавість взяла гору.

Доукс посміхнувся, — якщо це можна було якось назвати посмішкою, — і, поглянувши на мене, сказав:

— А як ти гадаєш? — і тут я раптово вловив під всіма цими завісами, справжній підконтекст його слів. Я почув ремствування злобного тріумфу з його боку, на що тут же пролунала відповідь із темної глибини мого заднього сидіння. Один хижак звертався через залиту місячним сяйвом ніч до іншого. А хіба могли ми вчинити по-іншому? Доукс знав мене, а я знав, ким був Доукс: холоднокровним вбивцею. Навіть без слів Чатскі було ясно, що робив він на кривавому карнавалі, яким був у той час Ель-Сальвадор. Доукс цілком міг там бути одним із інспекторів манежу.

— Заткніть свої підконтекстні ігри! — сказала Дебора. — Мені потрібні імена.

Доукс взяв собі трохи pastelitos і відкинувся на спинку стільця.

— Чому б вам всім спершу не ввести мене в курс справи? — Доукс почав їсти тістечко, а Дебора, перш ніж вирішити, чи був у реченні сержанта сенс, тарабанила кінчиками пальців по столу.

— Ну, добре, — промовила вона. — Ми маємо приблизний опис типа, який це зробив, і знаємо про його машину. Білий фургон.

Доукс похитав головою

— Це неважливо. Ми знаємо, хто це робить.

— Нам також відома особистість його першої жертви, — сказав я. — Мануель Борхес.

— Так-так, — посміхнувся Доукс. — Це був старий Манні? Шкода, ви не дали мені його пристрелити.

— Твій друг? — запитав я у сержанта, але він проігнорував мене.

— Що ще у вас є?

— У Кайла був список імен, — продовжила Дебора. — Інші люди з того ж підрозділу. Кайл вважав, що один із них стане наступною жертвою. Але цих імен він мені не назвав.

— Так, він цього б ніколи не зробив. — зауважив Доукс.

— Тому ми маємо почути їх від тебе.

Доукс зважився на обмірковування.

— Якби я був такою крутою шишкою, як Кайл, — сказав Доукс. — то вибрав би одного з тих хлопців і зробив би з нього приманку. — Дебора кивнула і прикусила губу, а Доукс продовжив: — Однак проблема в тому, що я не крута шишка на зразок Кайла, а простий провінційний коп.

— Значить, ти любиш банджо? — запитав я, але він чомусь не розсміявся.

— Я знаю лише про одного хлопця в Маямі зі старої команди, — промовив він, окинувши мене злісним поглядом. — Оскар Акоста. Зустрів його в «Паблікс» пару років тому. Ми могли б на нього наїхати, — він кивнув підборіддя на Дебру. — Є ще пару імен, які я можу припустити. Ви пошарудіть щодо них, чи в місті вони, — Доукс розвів руками. — Ось приблизно все. Звичайно, я міг би зателефонувати своїм старим приятелям у Вірджинію, але що з цього вийде... — сержант глузливо пирхнув. — У будь-якому випадку, два дні у них піде на те, щоб зрозуміти, що саме я хочу, і ще пара днів щоб вирішити, що з цим робити.

— То що нам робити? — вигукнула Дебора. — Перетворити його на підсадку качку? Того, кого ти бачив? Чи спробуємо поговорити з ним?

Доукс похитав головою.

— Він мене пам'ятає. Я спробую з ним поговорити. А ви не спускайте з нього очей, він зрозуміє, що відбувається і спробує змитися, — Доукс подивився на свій годинник. — Без чверті три. Оскар буде вдома через пару годин. Ви обоє чекайте мого дзвінка, — сержант обдарував мене своєю сто п'ятдесяти ватною посмішкою, що означала «я все про тебе знаю», і додав: — Чому б тобі не почекати зі своєю гарненькою нареченою? — він встав з-за столу і пішов геть, залишивши рахунок на нас.

Дебра втупилась на мене.

— Наречена?

— Це ще не остаточно вирішено.

— Ти заручений?

— Я збирався тобі сказати.

— Коли? На вашу третю річницю?

— Коли я буду точно знати, що це дійсно відбулося. Я і сам в це по-справжньому не вірю.

Дебра фиркнула.

— Я тим більше, — вона встала зі стільця. — Пішли. Я підкину тебе на роботу. А потім ти можеш піти до своєї нареченої. — сказала вона.

Я кинув на стіл гроші і смиренно пішов за нею.

Вінс Масуока якраз проходив по коридору, коли ми з Деборою вийшли з ліфта.

— Шалом, хлопчики, — сказав він. — Як справи?

— Він заручений. — повідомила Дебора, перш ніж я встиг відкрити рот. Вінс подивився на неї так, наче вона сказала, що я завагітнів.

— Він шо?! — вигукнув Вінс.

— Заручений. Ось-ось одружується.

— Одружується? Декстер?

Обличчя Вінса знаходилося у активній боротьбі за здобуття вірного виразу, що не було легким завданням, оскільки його експресії завжди були фальшивими, — одна із причин, чому я з ним гарно ужився; дві штучні істоти, неначе дві пластмасові горошини в натуральному стручку... Він нарешті зупинився на експресії радісного подиву, хоча вона здавалася не дуже переконливою, але все ж доречно.

— Mazel tov! — вигукнув він і дивно обійняв мене.

— Дякую. — промовив я, все ще відчуваючи себе доволі розгублену через всю цю ситуацію в цілому, і задаючись питанням, чи мені справді доведеться на це піти.

— Що ж, — промовив Вінс, зловісно потираючи руки. — Це не повинно залишитися безкарним. Завтра ввечері у мене.

— Навіщо? — запитав я.

Він видав мені одну зі своїх штучних посмішок.

— Древній японський ритуал, що йде корінням в сьоґунат Токугави. Ми надеремося і будемо дивитися брудні фільми, — пояснив Вінс і обернувся до Дебри. — А твоя сестра може вистрибнути з торта.

— Чому б тобі замість цього не вистрибнути зі своєї дупи? — видала Деб.

— Все це дуже мило, Вінс, але не думаю, що.. — почав я, намагаючись уникнути всього, що додавало б моїм заручинам офіційного характеру, а також зупинити цих двох від обміну їх розумними непотрібними жартиками, перш ніж у мене почалась би мігрень. Проте Вінс не дав мені завершити.

— Ні-ні, — вигукнув він. — Це дуже необхідно. Справа честі, відкрутитися неможливо. Отже, завтра ввечері. У вісім годин, — Вінс знову глянув на Дебру. — А у тебе залишається двадцять чотири години на те, щоб навчитися крутити своїми китичками.

— Чому б тобі не піти крутити кудись своїми китичками.

— Ха! Ха! — Вінс видав свій жахливий ерзац-регіт і покрокував по коридору.

— Виродок-недомірок, — пробурмотіла Дебора, перш ніж піти в протилежному напрямку. — Побудь після роботи зі своєю нареченою. Я подзвоню, коли дізнаюся щось від Доукса.

До закінчення робочого дня залишалося зовсім небагато. Я заповнив кілька форм, замовив коробку люминолу у відділі постачання і підтвердив отримання півдюжини службових записок, які опинилися в моїй електронній пошті. Після цього з почуттям виконаного обов'язку я відправився до машини, а потім рушив через м'ясорубку вечірньої години пік. Заскочив до своєї квартири, щоб переодягнутися; Деб там не було, але ліжко залишилося розібраним, тому я знав, що вона тут таки побувала. Я запхав деякі свої речі в дорожню сумку і поїхав до Рити.

Коли я добрався до її будинку, вже стемніло. Мені не дуже хотілося до неї їхати, але я не знав, чим ще можна зайнятися. Дебора в разі необхідності розраховувала знайти мене там, і, крім того, вона користувалася моїм помешканням. Тому й я припаркувався поруч з будинком Рити, вийшов із автомобіля і машинально глянув на те місце, де завжди зупинявся Доукс. Воно, звичайно, пустувало. Сержант був зайнятим бесідою зі своїм старим армійським товаришем Оскаром. І тут раптово до мене дійшло, що я був вільним, вільним від недружніх собачих очей, які так довго втримували мене від мене ж самого. Повільний гімн, переповнений чистою темною насолодою прогримів всередині мене, а його контрапунктом послужило місячне сяйво, що виливалось з-під хмар; три чверті величезного, зловісного диска висіло в нічному небі низько над горизонтом. Звучала музика, досягаючи верхніх ярусів темної арени Декстера, де прихований шепіт переростав в оглушливий рев, що заглушав навіть ту саму місячну музику. У цьому реві чулися слова Зроби це, зроби це, зроби це, і мене охопило тремтіння, коли я дійшов до висновку і зрозумів, чому б і ні?.