Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 17)

— Завжди вистачає задля роботи, — сказав я. — А як наш таємничий гість із Вашингтону?

— Як ніколи добре, — сказав Чатскі. Він утримував мою руку дещо довше, ніж варто було. Я глянув на його руку: кісточки пальців були збільшеними, немов він проводив забагато часу в спарінгах із бетонною стіною. Він ляснув лівою долонею по столу, і я побачив його перстень на мізинці. Він здавався якимось дещо жіночним, виглядав майже як обручка. Коли Чатскі нарешті відпустив мою руку, то посміхнувся і повернув голову в сторону Дебори, хоча його дорогущі сонцезахисні окуляри не давали зрозуміти чи він хотів полюбуватися моєю сестрою, чи просто розминав шию.

Дебра посміхнулася йому у відповідь.

— Декстер турбувався за мене.

— Хей, — сказав Чатскі. — Нащо ж тоді брати існують?

Деб глянула на мене.

— Іноді і я себе про це питаю. — сказала вона.

— Ти з знаєш, Деб, я просто приглядаю за твоїм тилом. — сказав я.

Кайл усміхнувся.

— Чудово. Тоді я буду приглядати за фронтом. — сказав він, і вони обоє засміялися. Деб потягнулася через стіл і взяла Кайла за руку.

— Всі ці гормони і цілковите щастя змушують мої зуби скрипіти. — втрутився я. — Краще скажіть мені, хто-небудь буде намагатися зловити того нелюдського монстра, чи ми будемо просто тут сидіти склавши руки і трагічно каламбурити?

Кайл повернув голову до мене і підняв бровами.

— А чому тебе це непокоїть?

— У Декстера цікавість до нелюдських монстрів, — пояснила Деб. — Щось на зразок хобі.

— Хобі, — вимовив Кайл, не відводячи від мене своїх сонцезахисних окулярів. Мабуть, це мало мене якимось чином залякати, але виходячи з того, що мені було відомо, він міг би взагалі закрити очі. Загалом, я примудрився не затремтіти.

— Декстер любить складати психологічні портрети злочинців. — сказала Дебора.

Кайл сидів нерухомо, і я почав гадати, чи не заснув він там за своїми темними лінзами.

— Хах, — промовив він. — Що ж, що ти думаєш про цього хлопця, Декстере?

— О, поки лише базис. Це людина з прекрасною медичною освітою і великим досвідом у секретних операціях, у якої поїхав дах і він вирішив виступити із заявою; щось пов'язане із Центральною Америкою. Швидше за все він це повторить, але не тому, що відчуває себе зобов'язаним, а щоб домогтися максимального результату. Тому його не можна вважати звичайним серійним... У чому справа? — запитав я.

Кайл, втративши свою благодушну посмішку, випрямив спину і міцно стиснув кулаки.

— Що ти маєш на увазі — Центральна Америка?

Я був доволі впевненим, що ми обоє прекрасно знали, що я маю на увазі під Центральною Америкою, але, гадаю, натякнути на Ель-Сальвадор було вже перебором. Назвавши країну, я втратив би образ аналітика-любителя, для якого складання психологічного портрета було не більше ніж хобі. Я з'явився в «Азул» головним чином для того, щоб з'ясувати якомога більше про Доукса, і якщо почати із такого розкриття.. то, мушу визнати, виглядало це занадто очевидним. Все ж моя стратегія спрацювала.

— О, — промовив я. — Невже я помилився?

Всі ці роки практики імітування людських експресій прекрасно мені тоді й відплатили, коли я якраз надягнув на себе маску невинної цікавості.

Кайл очевидно не міг вирішити, чи це було так. Він трохи пограв своїми жовнами і розтиснув кулаки.

— Мені варто було тебе попередити, — сказала Дебра. — Він в цьому дуже гарний.

Чатскі випустив свій великий видих повітря і похитав головою.

— Та-ак, — сказав він. З видимими зусиллями він повернув на себе свою посмішку. — Досить граний, приятелю. Як ти до цього всього дійшов?

— О, я не знаю, — скромно вимовив я. — Це просто здалося очевидним. Найважча частина, це зрозуміти, як до цього причетний сержант Доукс.

— Ісусе! — сказав він і знову стиснув кулаки.

Дебора подивилася на мене і засміялася, — не зовсім тим сміхом, яким вона реагувала на Кайла, але все ж приємно знати, що вона могла згадати, що іноді ми перебували в одній команді.

— Я ж казала, він гарний! — сказала вона.

— Ісусе! — повторив Кайл. Він несвідомо почав рухати своїм вказівним пальцем, як ніби нажимаючи на невидимий спусковий гачок, а потім повернув свої сонцезахисні окуляри в сторону Дебри. — Ти права щодо цього, — і повернув голову назад до мене. Він витріщався на мене деяку мить, — можливо, щоб побачити, чи я ось-ось кинуся навтьоки до дверей, або ж заговорю по-арабськи, — а потім кивнув. — Що із сержантом Доуксом?

— Ти ж не намагаєшся втопити сержанта Доукса в лайні, правда? — запитала мене Деб.

— В конференц-залі капітана Меттьюза, — почав я. — коли Кайл побачив Доукса вперше, був момент, коли мені здалося, що вони впізнали один одного.

— Я цього не помітила. — сказала Деб і насупилась.

— Ти була зайнята червонінням, — промовив я, а у неї знову виступив рум'янець, який видався мені вже якимось занадто нав'язливим. — Крім того, саме Доукс був тим, хто знав, кому треба дзвонити, коли побачив місце злочину.

— Доукс знає про такі речі, — визнав Чатскі. — З його служби в армії.

— Про які речі? — запитав я

Чатскі дивився на мене довгий час, або принаймні так робили його окуляри. Він постукував по столу пальцем, і сонце виблискувало у великому діаманті його персня. Коли Чатскі нарешті заговорив, мені здалося, що температура за нашим столом впала щонайменше на десять градусів.

— Приятелю, — вимовив він. — Я не хочу завдавати тобі неприємностей, але ти повинен залишити цю справу. Відійти в сторону. Знайди собі інше хобі. Якщо ти цього не зробиш, то опинишся в лайні, і тебе зіллють в унітаз.

Перш ніж я встиг придумати якусь блискучу відповідь, біля ліктя Кайла матеріалізувався офіціант. Темні окуляри Чатскі продовжували дивитися на мене. Потім він передав меню офіціанту і сказав:

— А буйабес¹² тут справді чудовий.

* * *

Дебора зникла до кінця тижня, що негативно позначилося на моїй самооцінці, оскільки, як не жахливо це визнавати, без її допомоги я опинився в глухому куті. Я ніяк не міг вигадати план, за допомогою якого можна було б відправити Доукса в стічну канаву. Сержант постійно знаходився поруч; він стирчав у машині під деревом навпроти мого будинку і слідував за мною до будинку Рити. Мій колись гордий розум ловив себе за хвіст, але не міг схопити нічого, крім повітря.

Я відчував, як Темний Мандрівник сердився, пхикав і намагався вибратися, щоб сісти за кермо, але Доукс продовжував витріщатися на мене з-за вітрового скла, і мені не залишалося нічого, окрім як тягнутися за черговою бляшанкою пива. Я дуже довго і наполегливо працював над створенням образу маленької людини, і в мене не було ні найменшого бажання руйнувати цей імідж. Ми з Мандрівником могли ще трохи почекати. Гаррі привчив мене до дисципліни, яка тепер повинна була мені допомогти дожити до більш щасливих днів.

— Терпіння, — говорив Гаррі і робив паузу, аби відкашлятись у паперову серветку. — Бути терплячим важливіше, ніж бути розумним, Дексе. Ти вже доволі розумний.

— Дякую, — казав я. Насправді я просто був ввічливим, оскільки мені було доволі некомфортно сидіти там, в палаті Гаррі у лікарні. Запах ліків і дезінфікуючих засобів, та сечі з супроводженням атмосфери пригнічених страждань і клінічної смерті породили в мені бажання опинитися в будь-якому іншому місці. Звісно, будучи юним недосвідченим монстром, я ніколи не задавався питанням: чи не бажав того ж і Гаррі?

— А в твоєму випадку ти повинен бути особливо терплячим, оскільки з часом почнеш вважати, що ти занадто розумний, і можеш лишатися безкарним, — продовжив він. — Але в тебе не вийде. Цього не зможе ніхто. — Гаррі знову взяв паузу, щоб відкашлятися. Цього разу він кашляв довше і сильніше.

Спостерігати його отаким: непереможного суперкопа Гаррі тремтячим, з розпашілим обличчям і очима, що сльозились від напруги, було нестерпно. Його вигляд змусив мене відвести очі. Коли я знову перевів на нього погляд, він уже уважно дивився на мене.

— Я знаю тебе, Декстер. Знаю краще, ніж ти сам знаєш себе, — і в це легко було повірити, поки він не додав: — У глибині душі ти хороший хлопець.

— Ні, я не такий. — заперечив я, думаючи про ті чудові речі, які мені поки що не дозволяли робити; та й навіть просте роздумування про подібні речі виключало всякі асоціації з хорошою людиною. Крім того, більшість інших подібних до мене хлопців, — прищавих, з бунтівними гормонами, — яких називали хорошими, були схожими на мене не більше, ніж орангутанг. Але Гаррі моїх заперечень все одно не почув би.

— Такий, — сказав він. — Ти маєш вірити, що ти є таким. Твоє серце, Декс, в основному знаходиться на правильному місці, — заявив він і зайшовся у воістину епічному нападі кашлю. Напад, як мені здалося, тривав кілька хвилин, після чого Гаррі в знемозі відкинувся на подушку. Він закрив очі, а коли відкрив, вони знову стали сталевими очима справжнього Гаррі, які здавалися особливо ясними на тлі блідого позеленівшого обличчя. — Терпіння, — вимовив мій батько, і, незважаючи на нестерпний біль і безмірну слабкість, яку він повинен був відчувати, слово прозвучало сильно. — Тебе, Декстер, чекає довгий шлях, а у мене залишилося зовсім небагато часу.

— Так, я знаю. — сказав я. Він закрив очі.

— Ось саме це я і маю на увазі. Ти мав би сказати: «Не турбуйся, у тебе багато часу».

— Але це ж не так. — відповів я, не будучи впевненим, куди це вело.