Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 16)

— Ти будеш моїм татом? — запитав Коді раптово.

На щастя, в моєму роті нічого не було, тому я не подавився, але на мить я таки відчув як ніби в горлі у мене щось застрягло; щось розміром з індичку на День подяки. Коли я таки зміг дихати, мені вдалося пробурмотіти:

— Чому ти питаєш?

Він все ще дивився на свою вудку.

— Мама каже може.

— Справді? — сказав я, а він кивнув, не підводячи очей.

Моя голова завертілась. Що Рита собі думала? Я був таким зайнятим роботою у тараненні свого маскування прямо у горлянку Доукса, що ніколи й не думав про те, що відбувається у Ритеній голові. Схоже, я мав би таки це зробити. Чи могла вона насправді думати, що, що.. оо, це просто немислимо! Проте, я думаю, що це мало сенс, враховуючи те, що мова йшлася про людську істоту. На щастя, я нею не був, тому мені-то ця думка здавалося повністю абсурдною. Мама каже може? Може я буду Кодіним батьком? Значить, ее...

— Ну. — сказав я, що уже було чудовим початком розмови, враховуючи, що я не мав жодної уяви, що казати опісля. Але мені повезло: як тільки до мене дійшло, що нічого зв'язного не вилетить із мого рота, вудка Коді стрімко засіпалась.

— Ти впіймав рибу! — вигукнув я, і на наступні декілька хвилин Коді був зайнятим тим, що намагався утримати свою котушку на вудці. Рибина кілька разів різко металася в сторону, робила зигзаги вправо, вліво, під катер, а потім брала курс прямо на горизонт. Але потрохи, незважаючи на декілька втеч від катеру, Коді зумів підвести рибу ближче. Я показав йому, як тримати кінець вудки вище, змотувати волосінь і підводити рибину до того місця, де я міг би схопити її руками і кинути в катер. Коді з цікавістю спостерігав, як вона плюхнулась на палубу, почала звиватися, б'ючи по дошках роздвоєним, схожим на вилку хвостом.

— Блакитний каранг, — сказав я. — Дуже сильна риба.

Я нахилився, аби зняти її з крючка, але вона виривалася занадто сильно, тому я так і не зміг її схопити. З рота риби почала стікати кров на мою чистісіньку палубу, що трохи мене засмучувало.

— Фу, — сказав я. — Думаю, вона проковтнула гачок. Нам доведеться її розрізати.

Я дістав свій обробний ніж із чорного пластикового чохла і поклав його на палубу.

— Буде багато крові. — попередив я Коді.

Мені не подобалась кров і я не хотів бачити її на своєму катері, навіть якщо це була кров риби. Я зробив два кроки, аби відкрити шафку, і дістав старий рушник, який тримав для чисток.

— Ха. — почув я з-за спини м'який голос. Я повернувся.

Коді взяв ножа і встромив його у рибу, споглядаючи як та намагалася відповзти від леза, а потім ще раз обережно встромив його. На другий раз він вдарив глибше, прицілюючись у зябра, і на палубу ринув потік крові.

— Коді. — вимовив я.

Він поглянув на мене, і диво з чудес, він посміхнувся.

— Мені подобається рибалити. — сказав хлопчик.

Глава 10

Станом на ранок понеділка я все ще не міг зв'язатися із Деборою. Я дзвонив постійно, і хоча настільки добре запам'ятав мелодію в трубці, що навіть почав її наспівувати, Деб не відповідала. І це дуже діяло мені на нерви; у мене нарешті з'явилася можливість вирватися із петлі, яку накинув на мене Доукс, а для реалізації цього я не просунувся далі свого телефону. Це так жахливо, коли тобі доводиться залежати від когось.

Але в число моїх бойскаутських чеснот також входили наполегливість і терплячість. Я лишив дюжини повідомлень, і таке позитивне налаштування на ситуацію, схоже, таки зробило свою роботу, бо я нарешті отримав відповідь.

Я усівся за своїм робочим столом, аби завершити доповідь про подвійне вбивство, нічого захоплюючого. Єдине знаряддя вбивства, — напевно мачете, — і декілька моментів тваринної нестриманості. Перші рани були нанесені, коли обидві жертви знаходились у ліжку, де їх напевно застали in flagrante delicto⁹. Чоловікові вдалося підняти одну руку, але він зробив це трошки запізно, аби врятувати свою шию. Жінка змогла дістатися дверей, перш ніж отримала удар у верхній відділ хребта, залишивши віяло кривавих бризок поряд із дверною коробкою. Звичайнісінькі речі, які й складають значну частину моєї роботи, хоч і вкрай неприємні. В двох людських істотах міститься дуже багато крові, і коли хтось наміряється всю її випустити, то це створює навколо жахливу і непривабливу картину, яку я особисто вважаю глибино образливою. Упорядковуючи і аналізуючи цю картину, я відчуваю себе набагато краще, та й інколи моя робота може приносити задоволення.

Проте саме ця картина виявилась повним безладом. Я виявив бризки на стельовому вентиляторі, які опинилися там, напевно, з мачете, яким убивця змахував між двома ударами. І оскільки вентилятор був увімкнутим, краплі крові опинилися у всіх кутках кімнати.

Це був клопіткий день для Декстера. Я намагався красиво завершити абзац звіту, аби донести що все відбулося, як ми любимо казати, в «пориві пристрасті», коли задзвонив телефон.

— Привіт, Декс. — промовив голос, який звучав таким розслабленим, навіть сонним, що мені не відразу вдалося зрозуміти, що то була Дебра.

— Що ж. Чутки про твою смерть виявились дутими.

Вона засміялася, і знову ж таки, голос був таким м'яким і зовсім не схожим на її звичайне безкомпромісне пирхання.

— Еге, — сказала вона. — Я жива. Але Кайл тримав мене дуже зайнятою.

— Нагадай йому про трудове законодавство, сестричко. Навіть сержанти мають відпочивати.

— Мм, не знаю, щодо цього, — вимовила вона. — Я відчуваю себе добре і без цього. — і вона видала горловий, двохскладовий смішок, який став такою ж дивиною як і те, що Деб попросила б мене показати їй найкращий метод вилучання у живої людини кісток.

Я спробував згадати, коли востаннє чув від Деб, що вона відчуває себе доволі добре і при цьому звучала так, що цьому можна було справді повірити. На думку нічого не спало.

— Ти звучиш дуже несхоже на себе, Дебра. Що ж це на тебе найшло?

На цей раз сміх пролунав довше, але так само радісно.

— Нічого такого, — сказала вона і знову засміялася. — У будь-якому разі, щось сталося?

— О, абсолютно нічого, — сказав я з безневинністю, що прямо квітнула на моєму язику. — Моя єдина сестра пропала на цілі дні і ночі, не сказавши ні слова, а потім вона з'явилася і почала звучати неначе вискочила із Сержантів Степфордів¹⁰. Тому, проявляючи природну цікавість, я просто хотів би знати, що в біса відбувається, ось і все.

— Ох чорт. Я вельми зворушена. Це майже як мати справжнього людського брата.

— Давай сподіватися, що далі ніж майже не зайде

— Як ти дивишся на те, аби зібратися разом на ланч?

— Я вже відчуваю себе зголоднілим, — сказав я. — «Релампаго»?

— Мм, ні. А якщо в «Азул»?

У виборі ресторану було стільки ж сенсу, скільки і в усій її поведінці цього ранку — тобто взагалі ніякого. Дебора, якщо можна так висловитися, була серед їдців «синім комірцем», а «Азул» був закладом, де приймали їжу члени королівської сім'ї Саудівської Аравії, коли опинялися в нашому місті. Схоже, її перетворення на прибульця тепер було повністю завершеним.

— Що за питання, Деб, Азул. Я лише піду продам свою машину, щоб заплатити за їжу і ми з тобою там зустрінемось.

— В годину дня, — сказала вона. — І не думай про гроші. Кайл візьме на себе рахунок.

Вона повісила слухавку.

Я не прямо аж таки сказав «АГА!», але деяке світло таки пролилося.

Кайл заплатить, чи не так? Ну й ну. У тому числі і за ланч в «Азулі».

Якщо дешево-глянсовий район Маямі, іменований Саут Біч, був створений для невпевнених, спраглих підтвердження своєї слави знаменитостей, то «Азул» призначений для тих, хто вважає весь цей гламур просто сміхотворним. Якщо маленькі кафе, які тіснилися в Саут Біч, билися за відвідувачів за допомогою верескливого, галасливого, дешевого і яскравого несмаку, то «Азул» у порівнянні з ними був настільки скромним, що навіть виникало питання: чи бачили його власники хоча б одну серію телевізійної епопеї «Поліція моралі Маямі»?

Я залишив свій автомобіль на вимощеному бруківкою майданчику перед входом у ресторан на примусове піклування хлопця, який займався паркуванням. Я любив свою машину, проте повинен зізнатися, що вона істотно програвала в порівнянні з дорогими Ferraris і Rolls-Royces. Проте хлопець у лівреї не відмовився запаркувати для мене машину, хоча повинен був розуміти, що його зусилля не принесуть тих чайових, які він звик отримувати. Я гадаю, моя сорочка для боулінгу і штани кольору хакі натякнули йому, що перед ним тип, який не має для нього жодної облігації чи крюгерранду¹¹.

У самому ресторані панувала прохолодна напівтемрява, і було настільки тихо, що ви напевно почули б звук від падіння на підлогу вашої чорної карти American Express. Дальня стіна була суцільним тонованим склом із ведучою до тераси дверима. Там я і знайшов Дебору. Сестра сиділа за маленьким кутовим столиком і дивилася на воду. Місце навпроти неї займав Кайл Чатскі, який і візьме на себе рахунок. Він був у дорогущих сонцезахисних окулярах, з чого я зробив висновок, що Кайл дійсно сплатить рахунок. Як тільки я наблизився до столу, буквально із нізвідки матеріалізувався офіціант і посунув для мене стілець, явно заважкий для тих, хто не міг дозволити собі регулярно харчуватися в даному закладі.

— Привіт, приятелю, — сказав Кайл, коли я сідав. Він протягнув мені руку через стіл. І оскільки він, схоже, справді вважав мене своїй новим найкращим другом, я нахилився і потиснув йому руку. — Як там із кривавими бризками?