Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 13)

Вона вдарила долонями по оправці керма, вдарила сильно. Потім вона зробила це ще раз.

— Нехай воно буде ПРОКЛЯТЕ! Буде на біса ПРОКЛЯТЕ все це!

Я зітхнув. Тепер уже ясно, що стражденний Декстер не отримає свою скоринку хліба. І все тому що Дебора мала якесь божественне прозріння при вигляді живого шматка м'яса. Поза всяким сумнівом, це було жахливо, і світ став би значно краще, позбувшись того, хто все це накоїв. Але яким би жахливим не був вчинок, він зовсім не означав, що ми повинні залишитися без ланчу. Хіба ми не зобов'язані підтримувати сили, щоб зловити цього хлопця? Все ж, це був не найкращий час, аби донести до Дебори цю думку, тому я просто сидів там з нею, дивився як дощ б'є по вітровому склу і уявляв свій сандвіч номер чотири.

* * *

Наступного ранку я лишень вмостився в своїй комірці, як задзвонив телефон.

— Капітан Меттьюз хоче бачити всіх у себе, хто був там учора. — сказала Дебора.

— Доброго ранку, сестричко. У мене все добре, дякую, а в тебе?

— Негайно. — сказала вона і повісила слухавку.

Поліцейський світ складався з рутини, як офіційної, так і неофіційної. Це одна із причин, чому мені подобалась моя робота. Завжди відомо, що відбувається, і доводиться запам'ятовувати менше людських реакцій, щоб відтворити їх у відповідний час. В результаті мене важче було застати зненацька і штовхнути на реакцію, яка могла б поставити під сумнів правомірність мого членства у людській расі.

Наскільки мені відомо, капітан Меттьюз ніколи не викликав до себе «всіх, хто там був», навіть у тих випадках, коли справа отримувала широке громадське розповсюдження. Він особисто справлявся із пресою і з тими, хто стояв вище його по службових сходинках, залишаючи детективів та експертів займатися своєю справою. Така була його політика, і я не бачив жодної причини, нащо було б порушувати такий протокол, навіть маючи на руках настільки незвичайну справу, як ця. Капітан діяв в якомусь поспіху, і йому ледве вистачало часу, щоб схвалити текст прес-реліз.

Але «негайно» як і раніше означало негайно, тому я почалапав по коридору в напрямку кабінету капітана. Його секретар, Гвен, — що була одною з найбільш чітких і організованих жінок, які коли-небудь жили на землі, — сиділа за своїм робочим столом. Вона відрізнялася такою серйозністю і прямолінійністю, що я ніколи не міг встояти перед спокусою злегка подразнити її.

— Гведолін! Чудне видіння сяючої краси! Полети зі мною до моєї кривавої лабораторії! — сказав я, зайшов до кабінету.

Вона хитнула головою в бік дверей вкінці кімнати.

— Вони в конференц-залі. — сказала вона з кам'яним обличчям.

— Невже ти відмовляєшся?

Вона повела головою трохи вправо.

— Оті двері. Вони чекають.

Вони справді чекали. На чолі столу сидів капітан Меттьюз зі стаканчиком кави в руках і з кислою міною. Навколо столу розсілися Дебора і Доукс, Вінс Масуока, Камілла Фіджі і чотири копа — ті, що в момент нашого прибуття натягували стрічку по периметру будинку жахів. Меттьюз кивнув мені і запитав:

— Це вже всі?

Доукс перестав на секунду обдирати мене поглядом і відповів:

— Парамедики.

Меттьюз похитав головою.

— Вони не наша проблема. З ними поговорять пізніше.

Він прочистив горло і подивився вниз, немов там знаходився текст невидимого сценарію. — Отже, — вимовив він і ще раз прочистив горло. — Та, ем, вчорашня подія, яка сталася на, ем, Пн-Зх. Четвертій Стріт отримала відгук на високому рівні, — він перевів очі догори, і на мить мені здалося, що цей факт справив на нього велике враження. — Дуже високому рівні. З цього випливає, що ви зобов'язані тримати при собі все, що бачили, чули або припустили у зв'язку з даною подією і адресою, де воно мало місце. Ніяких коментарів, як публічних, так і приватних. — Меттьюз глянув на Доукса, той відповів йому кивком, і капітан продовжив: — Отож...

Раптом капітан Меттьюз замовк і насупився, оскільки зрозумів, що ніякого «отож» у нього для нас не було. На щастя для його репутації хорошого оратора, відчинилися двері. Ми всі повернули голови, аби подивитися.

Дверний отвір був заповненим здоровенним чоловіком у чудовому костюмі. Краватки у нього не було, а три верхні ґудзики сорочки залишалися розстебнутими. На лівій руці поблискував перстень з діамантом. Кучеряве волосся було виконане у художньому безладі. По виду йому можна було дати років сорок, і час не пощадив його ніс. Праве надбрів'я і брову чоловіка перетинав шрам, а другий шрам тягнувся вниз по вилиці. Але ці шрами здавалися не стільки потворністю, скільки свого роду нагородою і прикрасою. Він з радісною посмішкою обвів нас поглядом порожніх блакитних очей, продовжуючи стирчати на порозі, витримав театральну паузу, а потім, повернувши погляд у торець столу, запитав:

— Капітан Меттьюз?

Наш капітан мав достатньо значний розмір і навіть зумів зберегти гарну мускулатуру, але в порівнянні з людиною в дверях він здавався не тільки крихітним, але і жіночним. Як мені здалося, капітан це відчув. Однак він по-чоловічому випнув підборіддя і з гідністю відповів:

— Вірно.

Здоровань підійшов до Меттьюза і простягнув йому руку:

— Радий знайомству, капітане. Я — Кайл Чатскі. Ми говорили по телефону.

Трясучи капітану руку, він оглянув сидячих за столом, і його погляд, перш ніж знову звернутися на капітана, затримався на Деборі. Але вже через пів секунди Чатскі різко повернув голову і його очі зустрілися із Доуксом, лише на мить. Жоден з них нічого не сказав, не моргнув, не простягнув візитну картку, але я не сумнівався, що вони один одного знали. Нічим цього не видавши, Доукс втупився в стіл, а Чатскі знову звернув свою увагу на капітана.

— У вас тут гарний департамент, капітане Меттьюз. Про вас, хлопці, я чув тільки чудові речі.

— Дякую вам... містер Чатскі, — сказав Меттьюз сухо. — Не бажаєте присісти?

Чатскі подарував йому велику, чаруючу посмішку.

— Дякую, я таки присяду, — відповів він, і зайняв вільне місце поруч з Деборою. Вона на нього не глянула, але я, сидячи навпроти, побачив, як рум'янець, почавши підніматися від шиї, залив все її похмуре обличчя.

І в цей момент я почув, як тонкий голос в глибині мозку Декстера, відкашлявшись, поцікавився: «Пробачте на хвилину, але що, чорт забирай, тут відбувається?». Не виключено, що хтось потайки підсипав в мою каву ЛСД, оскільки день почався з того, що я раптом став відчувати себе Декстером в Країні Чудес. З якого дива ми тут зібралися? Хто цей покритий шрамами амбал, що змусив нервувати капітана Меттьюза? Звідки він знає Доукса? І скажіть мені, заради всього святого, світлого і колючого, чому обличчя Дебори налилося настільки невластивому їй рум'янцем?

Я часто опинявся в таких ситуаціях, коли мені здавалося, ніби всі, крім мене самого, встигли прочитати інструкції, в той час як бідолаха Декстер не міг збагнути, як зв'язати А з Б. Це звичайно мало відношення до людських емоцій: чогось, що і так природно має бути зрозуміло всім. Але на жаль, Декстер був іншої природи і ні не відчував, ні не розумів подібних речей. Все що я міг робити, це просто назбирати нашвидкуруч ідеї, які допомогли би мені зрозуміти, які емоції виражати на обличчі, поки я чекав, коли ситуація нарешті прийде до норми.

Я глянув на Вінса Масуоку, — напевно, саме до нього я був найближче з усіх моїх колег, і не лише через те, що ми по черзі приносили пончики. Він також, як мені здавалося, постійно імітував своє життя. Складалося враження, ніби Вінс постійно дивився серіали, щоб навчитися тому, як треба посміхатися і як спілкуватися. Він не був таким талановитим імітатором, як я, та й його результативність ніколи не здавалася переконливою, але я відчував з ним якусь спорідненість душ.

В даний момент Вінс виглядав стривоженим та наляканим і постійно намагався безуспішно проковтнути слину, проте це в нього так і не виходило. Що ж, тут я не знайду підказок.

Камілла Фіджі являла собою уособленням уваги, вона сиділа, увіткнувши погляд у протилежну стіну. Обличчя її було бліде, але на щоках були присутні виражені червоні плями округлої форми.

Дебора, як я вже згадував, зіщулившись на стільці, і здавалася зосередженою на своєму рум'янці.

Чатскі ляснув долонею по столу, оглянув усіх і сказав зі щасливою посмішкою:

— Я хочу подякувати вам за співпрацю в цій справі. Надзвичайно важливо, щоб все зберігалося в таємниці до тих пір, поки не почнуть працювати мої люди.

Капітан Меттьюз знову відкашлявся й вимовив:

— Гм... Я, ем, думаю, ви хочете, щоб ми продовжували стандартні слідчі процедури... опитування свідків і таке інше.

Чатскі повільно похитав головою.

— Абсолютно ні. Я хочу, аби ваші люди негайно вийшли з гри. Я хочу, щоб вся ця справа припинилася, зникла з позиції вашого департаменту, капітане, я хочу, щоб ця справа взагалі ніколи не існувала.

— І що, ВИ перебираєте на себе розслідування? — вимогливо запитала Деб.

Чатскі подивився на неї і його посмішка стала більшою.

— Вірно. — сказав він.

Напевно він би продовжував нескінченно посміхатися, якби не офіцер Коронел, — коп, який сидів на веранді зі старою леді, що плакала і блювала. Він прочистив своє горло і вимовив:

— Так, добре, хвилиночку, щодо цього, — і в його голосі почулася ворожість, яка видала його настільки непомітний до цього акцент. Чатскі повернувся подивився на нього, а посмішка так і лишилася на його обличчі. Коронел явно нервував, але достойно витримав задоволений вигляд Чатскі. — Ви намагаєтесь перешкодити нам тут робити свою роботу?