Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 3)

— «Путівник» каже, що існує мистецтво польоту, — сказав Форд, — чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.

— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило, — сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову, — додав він.

Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.

— Я стільки років не бачив живої душі, — сказав він, — жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з …  розмовляючи з…  ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.

— Королями? — спробував підказати Форд.

— Та ні ж бо, — відказав Артур, — те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?

Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.

— Потисни, — підказав Форд.

Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.

Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.

— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.

— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому, — сказав він, — а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили…

— Гм, — сказав Форд, — так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.

— Ми рушаємо в дорогу, — збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.

— Куди? На чому? — скинувся Артур.

— Я не знаю, — сказав Форд, — але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.

Він перейшов на шепіт.

— Я виявив течу в пустелі, — заявив він.

При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.

Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.

— Течу? — перепитав Артур.

— Система дала течу, — став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.

Артур кивнув, а затим прокашлявся.

— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.

— Про збої, — пояснив Форд.— Про збої, які дає безперервний час космічного простору.

— А, — кивнув Артур, — то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.

— Що ти верзеш? — озвався Форд.

— Не розумію, — сказав Артур, — якщо час дає збої комусь, то що нам до того?

Форд мало не спопелив його поглядом.

— Та ти будеш слухати? — скипів він.

— Я ж слухаю, — мовив Артур, — та боюсь, що пуття мені від цього небагато.

Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.

— Видається, що там…  — говорив він, — в просторово-часовій тканині …  — говорив він, — з’явилися…  — говорив він, — острівці…

Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.

— … нестабільності, — додав він.

— А, он як, — мовив Артур.

— Атож, саме так, — підтвердив Форд.

Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.

— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.

— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.

— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.

— Правдивіше не буває, — відказав Форд, так само не кліпаючи.

— Гаразд , — сказав Артур.

— Второпав? — спитав Форд.

— Ні, — зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.

— Трудність цієї розмови полягає в тому, — почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі, — що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в’язами, хоч і вони бували не дуже результативні.

— Артуре, — сказав Форд.

— Так. Слухаю, — сказав Артур.

— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.

— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.

Форд дістав свій субефірний чуткомат. Він приглушено дзижчав, тьмяно поблимував крихітним світликом.

— Батарея сіла? — запитав Артур.

— Ні, — сказав Форд, — в просторово-часовій матерії простежується мобільна аномалія, локальний збій, острівець нестабільності. Теча. І вона зараз десь поблизу нас.

— Де?

Трохи дрижачою рукою Форд став повертати півколом чуткомат. Раптом світлик яскраво засяяв.

— Там! — гукнув Форд, простягаючи руку. — Там, за тією канапою! Артур поглянув у вказаному напрямку. На його превелике здивування, в полі, просто них, стояла м’яка канапа, в простонародді — честерфілдка, покрита барвистим оксамитом. Він вирячився на неї здивовано. І зразу ж у нього виникло декілька запитань.

— Чому, — запитав він, — посеред цього поля стоїть канапа?

— Я ж сказав тобі! — підхоплюючись на рівні, вигукнув Форд. — Збій у безперервному часі космічного простору!

— І оце його канапа, чи не так? — запитав Артур, спинаючись на ноги і повертаючись до вертикального положення, одночасно плекаючи надію, хоча й не дуже тверду, і до здорового глузду.

— Артуре! — закричав на нього Форд, — та канапа стоїть тут через нестабільність космічного часу, це я намагався тобі втовкмачити в твої невиліковно розм’яклі мізки. Її виплеснуло з плину часу крізь течу, вона — уламок, викинутий з плину космічного часу, і немає значення, чим вона є, наша справа зловити її, бо це єдина нагода звідси вибратися!

Він швидко скочив із прискалка і стрімголов помчав через поле.

— Зловити її? — пробурмотів Артур, а потім ошелешено насупився, коли побачив, як честерфілдка стала ліниво перевалюватися з боку на бік, підстрибнула і граційно попливла над травою.

Охоплений несподіваним захватом, він з гиком скочив з прискалка і помчав слідом за Фордом Префектом ловити норовистий предмет меблевого гарнітуру.

Вони гасали по траві мов навіжені, стрибали, сміялися, викрикували один одному поради, як перейняти канапу з того чи іншого боку. Промені сонця сонно пестили хвилі трави, злякані польові тваринки кидалися врозтіч.

Артур почувався щасливим. Йому було страшенно приємно, що хоч раз, хоч один-єдиний день минав майже так, як того давно хотілося. Лише двадцять хвилин тому він хотів стати божевільним, а ось зараз уже ганяється по луках доісторичної Землі за честерфілдською канапою.