Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 2)
— Фольфанга, — сказав він і писнув. — Четверта планета системи Фольфанга, — продовжив він. І ще раз писнув. — Розрахунковий час подорожі — три тижні, — продовжив далі. Писнув знову.
— Там зустрітися з одним слизнячком, — писнув, — виду А-Рний-Ур-Гіл-Іпдену. — Я вважаю, — додав він після незначного передиху на писк, — що ти вирішив назвати його безмозклою жопою.
Ой-Чувал у відповідь тільки рохнув. На якусь хвилю чи дві його погляд був прикований до величавості творіння за ілюмінатором.
— Я, мабуть, трішки покимарю, — сказав він і додав: — Які телемережі ми будемо перетинати протягом наступних декількох годин?
Комп’ютер писнув.
— Космовид, Думалокіно та Домодумкокоробок, — сказав він і писнув.
— Чи немає там кінострічок, які я бачив менше тридцяти тисяч разів?
— Немає.
— Гм.
— Хіба що «Страхіття в космосі». Ти дивився його лише тридцять три тисячі п’ятсот сімнадцять разів.
— Розбудиш мене перед другою серією.
Комп’ютер писнув.
— Приємних снів, — сказав він. Корабель помчав далі крізь ніч.
А тим часом на Землі линув густий дощ, і Артур Дент сидів у своїй печері і переживав один з найкошмарніших вечорів у своєму житті, складаючи каталог можливих відповідей непоштивому позаземцеві та знічев’я б’ючи мух, для яких цей вечір теж видався кошмарним.
Наступного дня зі шкірки кролика він змайстрував собі торбину, бо подумав, що незле було б тримати речі в ній.
Відтоді минуло рівно два роки. Того дня, коли він виповз із печери, яку називав домом, доки йому на думку не спаде краща назва або доки не знайде кращу печеру, ранок був прегарний і запашний.
Хоча йому знову боліла горлянка від його передсвітанкового крику жаху, раптово він відчув себе у дивовижно чудовому настрої. Він щільніше загорнувся в свій подертий халат і привітав яскравий ранок іскристою усмішкою. Повітря було чисте і напоєне пахощами, високу траву навколо його печери пестив вітерець, перегукувалися щебетом пташки, кругом весело пурхали метелики, і взагалі здавалося, що вся природа аж із шкіри випиналася, намагаючися справити якомога приємніше враження.
Проте бадьорість його була породжена не тільки чудовим пасторальним довкіллям. Тільки що йому спала прекрасна ідея, як упоратися з жахливою самотністю, нічними мареннями, його провалами у всіх садівничих починаннях та патологічною марністю його животіння на доісторичній Землі, і полягала вона в тому, що він вирішив збожеволіти.
Він ще раз широко усміхнувся і відкусив шмат кролячого стегна, що залишилося від учорашньої вечері. Якийсь час він блаженно жував м’ясо, а потім вирішив офіційно довести своє рішення до відома всього світу.
Він випростався і глянув світові прямо в поля та пагорби. Щоб надати ваги своїм словам, він встромив кролячий маслак собі в бороду і широко розпростав руки.
— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.
— Гарна думка, — сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.
Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.
— Я теж на якийсь час з’їжджав з глузду, — мовив Форд, — прекорисне це заняття, я тобі скажу.
Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.
— Розумієш… — почав був Форд.
— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.
— Та скрізь, — сказав Форд, — то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.
Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.
— Принаймні, — продовжував він, — мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію, — сказав він, — ще раз.
Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.
— Я думав, що ти помер… — сказав він відверто.
— Деякий час я теж так думав, — сказав Форд, — а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.
Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.
— Де, — спромігся він, — де ти… ?
— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо, — додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево, — так мені здавалося.
Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.
— Давай далі, — спокійно мовив він.
— Розумієш, сенс у тому, — продовжував Форд, — що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.
— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.
— Я був у Африці, — вів далі Форд.
— Невже?
— Авжеж.
— І як же тобі там велося?
— А це що, твоя печера? — спитав Форд.
— Еге ж, — сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.
— Дуже гарна, — сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.
Артур не удостоїв його відповіді.
— В Африці було дуже цікаво, — мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами, — сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля, — додав він.
— І тільки? — обережно уточнив Артур.
— Так, — упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони…
— Що, вони?
— Роз’ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?
— Розкажи, — сказав Артур.
— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить «Путівник»…
— Пппу… ?
— «Путівник». «Путівник мандрівника по Галактиці». Ти що, не пам’ятаєш?
— Так. Я пам’ятаю, як жбурнув його до річки.
— Еге ж, — сказав Форд, — та я його виловив.
— Ти мені про це нічого не сказав.
— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.
— Цілком слушно, — признався Артур. — І що ж там «Путівник»?
— Що ти маєш на увазі?
— Що каже «Путівник»?