Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 12)
І так само як висхідний тон буде змінювати свій характер і набиратиме гармонійного забарвлення, знову ж таки здавалося, що це беземоційне почуття піднялося до нестерпного, хоч і німого крику і раптом примарилося, що то крик вини та відчаю.
І неждано все стихло.
У тиші надвечір’я вони стояли на вершині звичайного пагорба.
Сонце схилялося до заходу.
Навколо них плавко перекочувалися м’які хвилі зелених полів. Птахи висловлювали своє ставлення до усього цього співом, і здавалося, що загальна їхня думка — схвальна. Трохи поодаль було чутно, як голосно бавилися діти, а ще трохи далі від них, у сутеніючому вечірньому світлі, виднілися обриси маленького містечка.
Схоже було на те, що містечко складалося з доволі низеньких будиночків, збудованих з білого каменю. Їх обриси на тлі неба пестили око.
Сонце майже закотилося.
Невідомо звідки зазвучала музика. Слартібартфаст смикнув якийсь вимикач, і вона обірвалася.
Голос почав: «Це… » — Слартібартфаст сіпнув іще якийсь вимикач, і голос увірвався.
— Я вам поясню, — спокійно сказав старий.
Цей край дихав спокоєм. Артур почувався щасливим. Навіть Форд видавався веселим. Вони трохи пройшли в напрямку містечка, і інформаційна ілюзія трави під ногами була приємною та пругкою, а інформаційна ілюзія квітів пахла солодко. Лише Слартібартфаст здавався настороженим і не в настрої.
Він зупинився і поглянув угору.
Раптом Артурові спало на думку, що раз вони вже добралися до кінця, так би мовити, чи точніше — до початку всіх страхів, які вони підсвідомо пережили, ось-ось має стрястися біда. Йому було боляче навіть подумати, що з таким ідилічним краєм, як оцей, може трапитися щось зле. Він теж здійняв очі до неба. В небі не було нічого.
— Що, вони збираються напасти на це містечко? — спитав він, усвідомлюючи, що знаходиться всього-на-всього всередині кінострічки, та незважаючи на те він відчував тривогу.
— Ніщо не нападе на це містечко, — сказав Слартібартфаст з несподіваним хвилюванням у голосі, — це виток усього. Оце якраз і є та планета. Це Кріккіт.
Він пильно вдивлявся в небо.
Небо від одного виднокраю до іншого, зі сходу до заходу, з півночі до півдня було зовсім і повністю темним.
Туп, туп. Урррр.
— Приємно бути в пригоді.
— Заткни пельку.
— Дякую.
Туп, туп, туп, туп, туп. Урррр.
— Дякую, що зробили величезну приємність простим дверям.
— Щоб тобі діоди проіржавіли.
— Дякую вам. Щасливого дня. Туп, туп, туп, туп.
Урррр.
— Розчинитися для вас — одне задоволення…
— Відчепися.
— … А ще більше — зачинитися за вами з почуттям виконаного обов’язку.
— Я ж сказав, відчепися.
— Дякую за увагу. Туп, туп, туп, туп.
— Гуп!
Зафод перестав тупати. Він швендяв по кораблю «Золоте серце» вже декілька днів і до цих пір жодні двері не сказали йому: «Гуп!» Він явно був певен, що досі жодні двері не сказали йому: «Гуп!»
Це не схоже на те, що говорять двері. Дуже вже лаконічно. Більше того, на зорельоті не знайшлося б достатньо дверей. А воно прозвучало так, ніби «Гуп!» сказали сто тисяч людей, що його й спантеличило, бо на кораблі він був один.
Було темно. Більшість несуттєвих систем корабля були вимкнені. Корабель неспішно плинув своїм курсом через далекі околиці Галактики, оточений чорнильно-чорними нетрями космосу. Звідки тут могла взятися сотня тисяч людей і зненацька гарикнути оте «Гуп!»?
Він глипнув в один бік коридору, а потім — у протилежний. У коридорі снував лише глибокий морок. У темноті жевріли одні тьмяно-рожевуваті обриси дверей, які мерехтіли в такт їх словам. Хоча Зафод і перепробував усе, що йому спадало на думку, та позатикати пельки тим дурноверхим дверям так і не зміг.
Світло було вимкнене, тож його голови не бачили одна одну, бо жодна з них зараз не мала гідного виду — з тої самої миті, коли він здуру зазирнув собі в душу.
Який дідько підштовхнув його на те? А сталося те однієї пізньої ночі — правди ніде діти. День видався важким, — теж правда.
З бортових гучномовців лилася тужлива музика — і це правда. І, що правда, то правда, він був напідпитку.
Іншими словами, в наявності були всі причини, які спонукають людину копирсатися в своїй душі, та, як показало життя, копирсатися було не слід. І зараз, стоячи мовчки й самотньо в темнім коридорі, він згадав той момент і здригнувся. Його ліва голова подивилася в лівий бік, права — в правий, і кожна вирішила, що треба було йти куди очі дивляться. Він прислухався, та не почув нічого. Тільки того й було, що «Гуп!».
З якого ото б лиха комусь треба було приперти аж сюди таку силу-силенну людей, щоб просто гаркнути одне слово?
Він нервово рушив до рубки. Принаймні там, за пультом керування, він почуватиме себе при ділі. Він знову зупинився. Еге, в такому стані брати на себе керування зорельотом — кепська справа.
Він знову повернувся думками до тієї ночі. Першим потрясінням для нього було відкриття того, що душу він таки мав.
Сказати правду, у нього завжди була підозра щодо її існування, бо він мав повний комплект усіх стандартних органів, а деяких навіть і по два, та отак зненацька зіткнутися з чимось, що причаїлося десь у глибині твого єства, виявилося вкрай несподіваним.
А потім він був ще дужче шокований тим, що та душа не така вже й мила та чудова річ, на яку чоловік у його становищі мав би природне право розраховувати, і те зовсім вивело його з рівноваги.
Потім він замислився над тим, а чи справді його становище таке вже й хороше, як йому видається, і, вражений цією думкою, мало не випустив свою склянку, не порожню до того ж. Він похапцем завбачливо вихилив її, щоб з нею не сталося ще якої халепи. Потім він хутенько глитнув ще одненьку чарочку, щоб та друга догнала ту першу, а заодно перевірила, чи зручно вона там умостилася.
— Воля, — сказав він голосно.
У цю мить до рубки зайшла Трилліан і виголосила декілька екзальтованих сентенцій на предмет волі.
— Я не можу з нею зжитися, — понуро сказав він і послав третю чарку, щоб та довідалася, чому друга до цих пір не доповіла про стан першої. Потім непевно зиркнув на обох Трилліан і дійшов висновку, що ота, праворуч, йому більше до вподоби.
Він перехилив чарку в своє друге горло з тим прицілом, що на перехресті шляхів вона перейме попередню, і хай об’єднаними силами підіймуть дух другої. Тоді хай усі три ринуться на пошуки першої та добряче з нею поговорять.
Не будучи певним, що четверта чарка правильно зрозуміла своє призначення, він послав за нею п’яту, щоб та витлумачила план дії детальніше, а шосту — для моральної підтримки.
— Ти багато п’єш, — сказала Трилліан.
Намагаючись звести чотирьох Трилліан в єдиний образ, його голови стукнулися лобами. Він облишив цю справу і, перевівши погляд на навігаційний екран, здивувався, уздрівши на ньому силу-силенну зірок.
— Якось випала нагода, приключилася пригода, зіпсувала все погода… — промимрив він.
— Послухай, — сказала співчутливим тоном Трилліан і сіла поруч, — цілком зрозуміло, що, очевидно, деякий час життя тобі буде здаватися безцільним.
Він вирячився на неї. Йому ще ніколи не доводилося бачити людини, щоб могла сама собі сісти на коліна.
— Ну й дива! — вирвалося в нього, і мимоволі до горла вилилася ще одна чарчина.
— Ти завершив справу, яку було на тебе покладено багато років тому.
— Та ні, я щосили намагався від неї відкараскатися.
— І все ж ти довів справу до кінця.
Він крякнув. Здавалося, що в його шлунку чорти гопки стають.
— Боюся, що ця справа мене доконала, — сказав він. — Ось я, Зафод Біблброкс, куди забажаю, туди й полечу, що заманеться, те й відмочу. У мене самий що
— Чи ж бо?
— Ну, наскільки можу я судити. Я не фахівець з особистих стосунків…