Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 7)
Тепер він знатиме принаймні, куди його занесло. Йому спало на думку, що слід подякувати за це прапрадідусеві. Але навіщо він його сюди запроторив?
І тут у його свідомості озвалася одна думка. Вона була абсолютно чітка і зрозуміла, але зараз він уже розумів, що то за думка. Інстинктивно він хотів чинити опір таким думкам. То були запрограмовані наперед підказки з темних, відімкнених ділянок його мозку.
Він сидів нерухомо і затято намагався не звертати уваги на цю думку.
Вона вгризалася в нього. А йому наче й байдуже. Вона ще дужче. А він не звертатиме уваги. І вона не попускає. Довелося піддатися.
“Та грець з ним, – подумав він, – підемо за течією”. Він був надто втомлений, розгублений і голодний, щоб ще й боронитися. Він не тямив навіть, до чого вона його спонукає.
РОЗДІЛ 6
“Алло? Так, Це видавництво “Мегадодо”, редакція “Путівника по Галактиці для космотуристів”, найчудовішої книжки у всьому розвіданому Всесвіті. Чим я можу вам допомогти?” – сказала велика рожевокрила комаха у трубку з сімдесяти телефонів, що стояли вишикувані на просторій хромованій поверхні секретарського столу у приймальні редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Її крила затремтіли, очі забігали. Вона спостерігала за усіма цими неохайними істотами, що юрмилися у фойє, бруднили килим, залишали брудні відбитки рук на шпалерах. Вона була задоволена тим, що працювала у редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”, от тільки б якось відвадити звідсіля усіх оцих космотуристів. Хіба ж їм не належиться вештатись по брудних космопортах чи ще деінде? Вона була переконана, що десь колись прочитала у цій книжці про те, як важливо вештатися саме в брудних космопортах. На жаль, більшість із них з’явилися сюди і цілими днями підпирали стіни цієї гарненької чистої і блискучої приймальні, здається одразу після того, як побували в особливо брудних космопортах. Єдине, задля чого вони сюди приходили, так це щоб поскаржитися. У комахи здригнулися крильця.
– Що ви кажете? – сказала вона комусь по телефону; – Так, я передала ваше повідомлення панові Зарнівупу, але, боюся, ви з ним не зустрінетеся, бо за ним уже і слід прохолов. Зараз він у міжгалактичному круїзі. Вона нетерпляче відмахнулася щупальцем від однієї з неохайних істот, яка лютилася і намагалася привернути до себе її увагу. Нервовим жестом вона показала сердитому відвідувачеві, щоб той прочитав об’яву на стіні зліва від неї і не перешкоджав під час важливої телефонної розмови.
– Так, – сказала комаха, – він у себе в кабінеті, але саме перебуває у міжгалактичному круїзі. Щиро дякуємо за ваш дзвінок, – і з грюкотом кинула трубку на важелі.
– Прочитайте об’яву! – гримнула вона на сердитого чоловіка, який мав намір подати скаргу про найсміховиннішу і найнебезпечнішу дезінформацію, яку надрукувала у книжці.
“Путівник по Галактиці для космотуристів” – це незамінний супутник усіх тих, кому не терпиться досліджувати сенс життя у просторах безконечно складного і дивовижного Всесвіту, бо хоча даремно було б сподіватися від цієї книжки, що вона виявиться корисною та пізнавальною в усіх випадках, на її сторінках принаймні зазначалося, що там, де допущені неточності, інформація таки дійсно неточна. Якщо ж ішлося про значні протиріччя, то, ймовірно, щось негаразд було з реальними фактами.
У цьому і полягала суть об’яви. Звучала вона так: “Зміст путівника сумнівам не підлягає. Невірогідною часто буває реальність”.
Такий висновок приводив до певних цікавих наслідків. До прикладу, коли на видавців “Путівника” подали в суд сім’ї тих, що загинули внаслідок буквального розуміння опису планети Трааль (у книжці говорилося: “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу для прибулих туристів”, а мало бути “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу з прибулих туристів”), вони стали наполягати, що перший варіант цього речення набагато привабливіший з точки зору естетики, викликали знаного поета, який під присягою посвідчив, що краса – це правда, а правда – краса, і у такий спосіб спробував довести, що в цій справі винуватою стороною є саме життя, бо немає в ньому, як з’ясовується, ані краси, ані правди. Судді погодилися, виголосили зворушливу промову, звинуватили Життя у неповазі до суду, а перед тим, як вирушити на майданчик і приємно розважитися партією в ультрагольф, у належному порядку позбавили його усіх присутніх.
Зафод Бібльброкс увійшов до приймальні і наблизився до комахи-секретаря.
– О’кей, – сказав він, – де тут Зарнівуп? Давайте його сюди.
– Вибачте, сер, – крижаним тоном відповіла комаха. Їй не подобалося, коли до неї отак зверталися.
– Зарнівуп. Мені він потрібен, ясно? Давай його сюди.
– Даруйте, сер, – різко відповіла маленька хирлява істота, – якщо ви трохи охолонете...
– Слухай, – перебив її Зафод. – Я охолов аж по саме нікуди, ясно? Я до того холодний, що у мені можна харчі зберігати не гірше як у холодильнику. Я такий спокійний, що ледве язиком повертаю. А тепер рухайся жвавіше, інакше я тут усе розтрощу.
– Гаразд, якщо ви дасте мені можливість пояснити, сер, – відповіла комаха, подригуючи найнервовішим зі своїх щупалець, – то я скажу вам, що це неможливо, бо Зарнівуп зараз у міжгалактичному круїзі. “От чорт!” – подумки вилаявся Зафод.
– Коли він повинен повернутися? – запитав він.
– Повернутися, сер? Він у своєму кабінеті.
Зафод помовчав, намагаючись проаналізувати щойно почуте. Нічого путнього з цього не вийшло.
– Отже цей тип у міжгалактичному круїзі... і у себе в кабінеті? – Він перехилився через стіл і вхопився за щупальце, що все ще тремтіло.
– Послухай мене, триоке чудо, – сказав він, – ти краще не забивай мені баки, бо я ще й з не такими, як ти, спокійно давав собі раду натщесерце.
– Ой, а ви хто такий, золотце, що таке говорите? – обурилася комаха. Її крильця затремтіли від люті. – Може, Зафод Бібльброкс чи що?
– Ти можеш полічити мої голови, – з притиском у голосі сказав Зафод.
Комаха розгублено моргнула. Потім ще раз.
– То ви справді Зафод Бібльброкс? – пропищала комаха.
– Ага, – підтвердив Зафод, – але не кричи так голосно, бо мене схоплять.
– Той самий Зафод Бібльброкс?
– Ні, один з багатьох Зафодів Бібльброксів, хіба не знаєш, що їх тепер усюди, як насіяно. Схвильована комаха замахала щупальцями.
– Але ж, сер, – запищала вона, – щойно по субефірному радіо передавали новини. Говорили, що ви загинули.
– Угу, цілком вірно, – сказав Зафод, – я просто ще не перестав рухатися.
Ну, добре. Де можна знайти Зарнівупа?
– Е, сер, його кабінет на шістнадцятому поверсі, але...
– Але він у міжгалактичному круїзі... Чув уже, чув. Як мені туди потрапити?
– Щойно встановлені Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс” он там, у протилежному кутку, сер. Але ж, сер...
Зафод уже хотів було йти, але повернувся.
– Що таке? – запитав він.
– Чи не скажете ви мені, чому вам потрібен саме Зарнівуп?
– Авжеж, – відповів Зафод, який і сам мало що розумів, – я просто сказав сам собі, що мені це потрібно.
– Що ви сказали, сер?
Зафод по-змовницьки нахилився над столом.
– Я щойно ні з сього ні з того матеріалізувався у одному з ваших кафе, – розповів він, – у результаті суперечки з духом мого прапрадідуся. І щойно я там опинився, як моє колишнє “я”, яке до того щось там перемкнуло у мізках, вигулькнуло у голові і каже: “Знайди Зарнівупа”. Я ніколи і не чув про цього типа. Ось і усе, що я знаю. І ще те, що я повинен розшукати того, хто керує Всесвітом.
Він підморгнув комасі.
– О, пане Бібльброкс, сер, – шанобливо-захоплено сказала комаха, – де ви, там завжди таємниці. Про вас треба знімати фільм.
– Еге ж, – відповів Зафод, поклавши руку на блискуче рожеве крильце, – а тобі, дитинко, слід повернутися у реальне життя.
Комаха застигла на хвилю, щоб погамувати хвилювання, а потім простягнула щупальце, щоб відповісти на телефонний дзвінок.
Їй перешкодила чиясь металева рука.
– Пробачте, – сказав власник металевої руки таким голосом, що від нього більш сентиментальна комаха неодмінно зайшлася б плачем.
Але цій комашині сентиментальність не була властивою, до того ж вона на дух не зносила роботів.
– Так, сер, – відрізала вона, – можу я вам чимось допомогти?
– Сумніваюся, – відповів Марвін.
– Що ж, у такому випадку, ви пробачте, але... – тепер одночасно озвалися шість телефонів. Комаху очікувало мільйон справ.
– Ніхто не може мені допомогти, – продекламував Марвін.
– Гаразд, сер, але...
– Ніхто, щоправда, і не намагався, – Металічна рука, якою Марвін торкнувся щупальця, тепер безсило повисла. Він похилив голову.
– Та невже? – з іронією в голосі сказала комаха.
– Та й кому спаде на думку допомогти роботові-слузі, хіба ж ні?
– Вибачте сер, але якщо...
– Тобто кому вигідно добре ставитися до робота або допомагати йому, якщо він не запрограмований відчувати вдячність?
– Отже у вас її немає? – запитала комаха, яка, здавалося, була не в силах покінчити з цією розмовою.
– Мені так ніколи і не траплялася нагода дізнатися про це напевно, – повідомив їй Марвін.
– Послухай, ти, нещасний кусень нікудишнього залізяччя...