Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 30)
А що ж промені телепортації матерії? Будь-який вид транспорту, який розщеплює вас на окремі атоми, пересилає їх з допомогою субефіру, а потім ліпить їх докупи саме у ту мить, коли вони вперше за багато років відчули смак свободи, напевно не можна назвати дуже хорошим засобом пересування.
Точнісінько так само, як Артур Дент, задовго до нього думали й інші люди і навіть писали на цю тему пісні. Одну з таких пісень колись регулярно співали величезні натовпи людей перед воротами заводу телепортативних систем корпорації “Сіріус кібернетікс” на планеті Щасливий-Світ III:
Ну гарний там Альдебаран,
Альголь – зоря чистенька,
На Бетельгейзе стільки краль:
Як глянеш – серце тенькне;
Яке захочеш, те й дадуть
Вони тобі кохання...
Але скажу: “Не полечу!” –
Тобі я без вагання.
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Телепортнемось в космос...
Але скажу: “Не полечу!”
І вшосте, й всьоме, й ввосьме.
На Сіріусі золоті
Міста й трава-отава...
“Та хай іде до всіх чортів
Хто кличе мене на Тау.
Чи долом помандрую я,
Чи, може, ще й горою,
Але мене ти не тягни –
Не полечу, герою!
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Та ти здурів, небоже!
До смерті краще вік просплю,
Бо ж вештатись – негоже!
А інший шлягер був у них куди коротший:
Телепортнулись – Рон, Сід, я
Та Меггі білолиця.
Рон серце Меггі запопав,
Я ж – Сідові сідниці.
Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.
– Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? – запитав його Форд Префект.
Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.
– Де ми? – видихнув Артур.
Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка – яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, – вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.
Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.
Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.
– Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, – сказав він.
З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.
– А Тріліан? – знервовано запитав Артур. – А Зафод?
Форд стенув плечима.
– І сліду немає, – відповів він, – я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.
– А як ти себе почуваєш?
– Погано.
– Як ти гадаєш, вони...
– Де вони зараз, як вони зараз, – ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.
– Як саме?
– Не думай про це.
Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.
– Кроки! – несподівано вигукнув Форд.
– Де?
– Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!
Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.
– Ходімо, – рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва – у протилежні боки.
– Не туди, – сказав Форд. – Звідси чути шум.
– От і ні, – відказав Артур, – кроки чути звідси.
– Зовсім ні, вони...
Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.
Їх охопив жах.
Звуки кроків наближалися з обох боків.
Через кілька ярдів з лівого боку від їхнього коридору під прямим кутом до внутрішньої стіни відходив ще один прохід. Вони кинулися до нього і побігли вздовж цього коридору. Він був темний, нескінченно довгий і, здавалося, що чим далі вони просувалися вглиб, тим холоднішим ставало повітря. Ліворуч і праворуч відходили інші коридори, усі вони були темні і з кожного на них віяло холодом. На якусь мить вони зупинилися і стурбовано перезирнулися. Чим далі вони бігли коридором, тим виразніше чулися кроки.
Вони притиснулися до холодної стіни і перелякано прислухалися. Від холоднечі, темені й гупання безтілесних ніг їм стало моторошно. Форд здригнувся. Частково холод, але ще й від згадок про історії, які вряди-годи розповідала його люба матуся, коли він ще був зовсім маленьким бетельгейзейським хлопчиком і діставав Арктуріанському Мегаконикові не вище кісточок. То були оповіді про населені химерами і привидами покинуті напризволяще командами мертві кораблі, що невгамовно снували глухими закутками віддаленого космосу; а ще оповіді про необережних мандрівників, яким траплялося зустрітися з такими кораблями і які ризикували піднятися на борт; оповіді про... І тут Форд згадав про брунатні гессенські гобелени у першому коридорі і взяв себе в руки. “Якби привидам і демонам спало на гадку прикрашати те, що залишилося від корабля, – подумав він, то він би поставив на кін яку завгодно суму, що вибрали б вони не гессенські гобелени”. Він вхопив Артура за руку.