Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 32)

Хороший хлопець цей Номер Перший. Скажімо, не найкращий, та й має клопіт із зав’язуванням шнурків на черевиках, проте з нього цілком путній помічник. Капітан не був з тих, хто дозволить собі жартома копнути когось, хто саме намагається зав’язати шнурки на черевиках, дарма, що це забирає у нього доволі часу. Не те, що цей відразливий Номер Другий, що снує по всьому кораблі, натирає до блиску ґудзики і щогодини преться доповідати: “Корабель продовжує летіти, капітане”, “Ми дотримуємося курсу, капітане”, “Рівень кисню в нормі, капітане”. “Та облиште”, – незмінно відповідав капітан. Ага, ось воно, саме це його й роздратувало. Він подивився на Номера Першого.

– Так, капітане, він щось там кричав про полонених...

Капітан обміркував почуте. Скидалося на нісенітницю, але він ніколи не ставав на перепоні своїм підлеглим.

– Що ж, можливо якийсь час він почуватиметься щасливим, – сказав він. – Йому завжди бракувало полонених.

Форд Префект і Артур Дент чвалали безконечно довгими коридорами корабля. Номер Другий гордо простував за ними, кидаючи вряди-годи застереження про зайві рухи чи спроби щось вимудрувати. Здавалося, вони вже минули принаймні милю все тих же гессенських гобеленів. Нарешті вони добралися до великих сталевих дверей, які відсунулися, коли Номер Другий прокричав якусь команду.

Вони зайшли.

Форда Префекта і Артура Дента зовсім не вразив сферичний купол п’ятдесяти футів у діаметрі над капітанським містком, через який можна було спостерігати яскраве зоряне поле – не він був найпримітнішою особливістю рубки управління: для тих, котрі мали нагоду пообідати у ресторані на краю Всесвіту, такі дива були банальними. Не стала для них дивовижею і гора приладів, нагромаджених під вигнутою стіною. Як на Артура, то він звик саме до такого традиційного зображення внутрішнього вигляду космічних кораблів у кінофільмах. А Фордові зореліт видався ну геть застарілим: це тільки підтвердило його підозри, що з демонстраційного корабля “Небезпечної зони” вони потрапили принаймні на мільйон, якщо не на два мільйони років ближче до свого власного часу.

А отетеріли вони, побачивши ванну.

Ванна стояла на шестифутовому п’єдесталі з грубо обтесаної брили діаманту чистої води і відзначалася такою помпезністю у стилі бароко, яку можна зустріти хіба що у Максімегалонському музеї витворів хворої уяви.

Замість того, щоб у північну пору добропристойно поховати у невідомій могилі кишкоподібні хитросплетіння водопровідних труб, їх оздобили золотим листом; а крани і пристосування для душу своїм виглядом примусили б здригнутися навіть готичну горгулью.

Височіючи у центрі капітанського містка зорельота, ванна була тут зовсім не на своєму місці, і Номер Другий підходив до неї з насупленим обличчям людини, яку зовсім непотрібно переконувати у цьому.

– Насмілююсь доповісти, капітане, – гаркнув він крізь зціплені зуби: дуже важкий трюк, але у нього було досить часу для самовдосконалення.

Над краєм потворної ванни з’явилося широке добродушне обличчя і така ж добродушно-пухкенька рука у мильній піні.

– А, це ви, Номере Другий, – сказав капітан, привітно помахуючи губкою, – як вам ведеться?

Номер Другий витягнувся струною що було сили, наче намагаючись перевершити самого себе.

– Я привів двох полонених, яких виявив у морозильній камері номер сім, сер! – продзявкав він.

Артур і Форд збентежено прокашлялися.

– Е-е... добридень, – привіталися вони.

Капітан відповів їм сяючою посмішкою. Отож Номер Другий справді захопив двох бранців. “Молодець, – подумав капітан, – приємно, що хлопчина займається тим, до чого найбільш вдатний”.

– О, привіт вам, – сказав він їм. – Вибачайте, що я не підводжуся. Я тут ванну приймаю нашвидкоруч. Що ж, усім джинан тонікс. Зазирни-но до холодильника, Номере Перший.

– Слухаюсь, сер.

Дивна річ, та ще й така, що ніхто не знає, наскільки серйозно потрібно до неї ставитися, але справа в тому, що приблизно 85 відсотків відомих світів Галактики, примітивні вони чи високорозвинені, винайшли напій, який називається джинан тонікс, або джи-Н-Н-Т-Н-ікс, або ж джинонд-о-нікс, і ще тисячі інших різновидів однієї і тієї ж фонетичної конструкції. Самі напої дуже відрізняються один від одного: від сіволвіанського “чінантомнігзу”, який є звичайнісінькою водою, що її подають підігрітою до температури ледь вищої за кімнатну, до гаграканського “джин-ентоніксу”, який і бика запросто звалить з ніг. І окрім того, що їхні назви звучать подібно, ці напої об’єднує та особливість, що усі вони були винайдені й отримали свої назви ще до того, як ті світи, з яких вони походять, вийшли на контакт з іншими космічними цивілізаціями.

Який висновок можна зробити з цього факту? Він існує сам по собі, окремо від інших явищ. Що ж стосується всіляких теорій структурної лінгвістики, то він не вкладається в жодну з них. І все-таки постійно нагадує про себе. Сивочолі лінгвісти лютяться, коли молоді структурні лінгвісти беруться за цю проблему. Молодих структурних лінгвістів вона неабияк збуджує, і ті просиджують ночі за столом, переконані, що наблизилися до чогось особливо важливого, і, врешті-решт, самі передчасно перетворюються на старих структурних лінгвістів, дратуючись на саму згадку про молоде покоління. Структурна лінгвістика – наука сумна і невесела, а її адепти ніколи не жили в мирі між собою і багато з них проводять надто багато вечорів, намагаючись втопити свої проблеми у їжі з водою. Номер Другий стояв перед ванною капітана і тремтів від розчарування.

– Невже ви не хочете допитати полонених, сер? – застогнав він.

Капітан спантеличено видивився на нього.

– На якого біси мені це робити? – запитав він.

– Щоб отримати від них інформацію, сер! Щоб дізнатися, чому вони тут з’явилися!

– О, ні, ні, ні, – сказав капітан. – Я гадаю, вони просто завітали на келишок джинан тоніксу, правда?

– Але ж, сер, вони мої бранці! Я повинен допитати їх.

Капітан поглянув на них з сумнівом в очах.

– Ну, гаразд, – сказав він, – якщо тобі так хочеться. Запитай, чого б вони бажали випити.

В очах Номера Другого з’явилися лиховісні вогники. Він поволі підійшов до Форда Префекта і Артура Дента.

– Ну що, мерзотники, – загарчав він, – заброди... – тицьнув Фордові під ребра свою рушницю системи “Тут тобі й смерть”.

– Не дратуйся, Номере Другий, – спокійним тоном зробив зауваження капітан.

– Чого бажаєте випити? – заверещав Номер Другий.

– Як на мене, то непогано було б скуштувати джинан тоніксу, – відповів Форд. – А ти, Артуре? Артур розгублено заблимав очима.

– Що? Ну, я... так, – відповів він.

– З льодом чи без?! – проревів Номер Другий.

– О, з льодом, якщо можна, – сказав Форд.

– А лимон?!!

– Так, будь ласка, – відповів Форд, – а чи немає у вас часом маленьких тістечок? Знаєте, такі з сиром?

– Тут я задаю запитання!!! – визвірився Номер Другий.

Він ледь не луснув від люті.

– Гм, Номере Другий... – м’яко втрутився капітан.

– Слухаю, сер!

– Трохи охолонь, добре? Будь хорошим хлопчиком. Я ж приймаю ванну, щоб розслабитися.

Очі у Номера Другого звузилися і перетворилися на, як їх називають представники Громил, Убивць і К., на колючі щілини. Як бачиться, основне тут полягає в тому, щоб справити на опонента враження, що ви або загубили окуляри, або ось-ось не втримаєтеся і вас з ніг звалить сон. Але й досі залишається незрозумілим, чому такий вираз обличчя викликає переляк. Він наблизився до капітана, він (Номер Другий) міцно стиснув губи.

І знову ж таки, цікаво було б дізнатися, чому такий вигляд говорить про войовничі наміри. Якщо, мандруючи джунглями Траалю, вам би трапилося наткнутися на легендарну Хижу Блощицю, то у вас були б усі підстави дякувати небу, що щелепи її пащеки міцно стиснуті, а не, як це буває набагато частіше, широко відкриті, демонструючи густі заслинені ікла.

– Якщо мені буде дозволено нагадати, сер, – засичав Номер Другий до капітана, – то ви не виходите з цієї ванни уже три роки поспіль! – Випустивши свою останню стрілу, Номер Другий розвернувся на п’ятах і гордо попрямував у куток, щоб там перед дзеркалом повправлятися кидати пронизливі погляди.

Капітан зручніше вмостився у ванні і несміливо усміхнувся Фордові Префекту.

– Знаєте, при такій праці, як моя, доводиться дбати про відпочинок, – сказав він.

Форд поволі опустив руки. Жодної реакції. Артур теж опустив руки.

Ступаючи поволі і обережно, Форд наблизився до п’єдесталу, на якому стояла ванна. Він торкнувся до нього рукою.

– Красива річ, – збрехав він.

Хотів би він знати, чи можна усміхнутися. Поволі і обережно він усміхнувся. Небезпеки не було.

– Гм... – звернувся він до капітана.

– Так? – сказав капітан.

– Мені цікаво, – сказав Форд, – чи можна мені поцікавитися, у чому насправді полягає ваша робота?

Чиясь рука лягла йому на плече. Він різко повернувся.

То був перший помічник капітана.

– Ваші напої, – сказав він.

– О, спасибі, – подякував Форд. Він і Артур взяли до рук чарки. Артур зробив маленький ковток і був здивований, коли виявилося, що напій на смак нагадує віскі з содовою.

– Тобто я хочу сказати, що я не міг не помітити, – сказав Форд, потягуючи з чарки і собі, – трупи. У морозильній камері.

– Трупи? – перепитав здивований капітан.