Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 28)

Гадаю, нам краще спокійно чекати, куди прилетить цей корабель, а потім швиденько накивати п’ятами.

– Авжеж, правильно, – погодився Зафод.

– Я ж казав, що вам це нецікаво, – промимрив сам до себе Марвін, вмостився у кутку рубки і вимкнувся.

– Біда в тім, – сказав Форд, – що єдиний прилад на кораблі, показники якого можна зрозуміти, трохи мене непокоїть. Якщо це те, що я думаю, і якщо він показує саме те, що я думаю, то ми опинилися уже надто далеко у минулому. Приблизно два мільйони років до нашого власного часу.

Зафод стенув плечима.

– Час – це дурниця, – сказав він.

– А мене, однак, цікавить, кому належить цей корабель, – сказав Артур.

– Мені, – відповів Зафод.

– Ні. Мене цікавить, кому він належить насправді.

– Мені. Кому ж іще, – наполягав Зафод. – Послухай, приватна власність – це свого роду крадіжка, так? Таким чином вкрадене – це приватна власність, правда ж?

– Краще скажи це зорельотові, – сказав Артур.

Зафод підійшов до панелі управління.

– Увага, – сказав він, грюкнувши по панелі, – це говорить новий власник корабля...

Більше він не вимовив ані слова. Одразу відбулося кілька змін.

Корабель закінчив мандрівку в часі і вигулькнув у реальному просторі.

Запрацювали усі прилади на панелі управління, які мовчали протягом подорожі у часі.

Великий оглядовий екран над панеллю управління блимнув і прокинувся до життя – на ньому з’явилося зображення зоряного неба і великого гарячого сонця прямо у них по курсу.

Втім, жодне з зазначених явищ не було винувате в тому, що у цю ж мить Зафода щось підняло і кинуло на задню стіну кабіни. Інших теж.

Їх знову підхопило на ноги громоподібне ревіння, яке раптово пролунало з гучномовців навколо оглядового екрана.

РОЗДІЛ 21

Внизу на безводній, висушеній сонцем планеті Какрафун, посеред просторої пустелі працівники сцени випробовували системи звуковідтворення.

Тобто у пустелі перебували системи звуковідтворення, а не самі працівники сцени. Вони знайшли прихисток на борту безпечного велетенського контрольного корабля “Небезпечної зони”, який кружляв навколо планети на висоті чотириста миль, і керували випробуваннями звідтіля. Коли звук вмикали на повну потужність, у радіусі п’яти миль навколо велетенських, укопаних у землю гучномовців не вижила б жодна жива душа. Якщо б у п’ятимильній зоні опинився Артур Дент, то перед кінцем у нього б промайнула думка, що нагромадження апаратури для звуковідтворення і розмірами і обрисами нагадує Манхеттен. Безліч нейтронних багатофазових гучномовців здіймалися потворними вежами над горизонтом. У їхній тіні ховалися плутонієві реактори і сейсмічні підсилювачі.

Глибоко внизу, сховані у бетонних бункерах, містилися інструменти, якими музиканти керували з допомогою дистанційного управління – масивна фотонна агітара, басовий детонатор і гіпервибуховий комплекс ударних інструментів.

То мав бути дуже гучний концерт.

На борту гігантського контрольного корабля панували безлад і біганина.

Прибув Хотблек Дезіато на своєму кораблі-лімузині, який видавався не більшим за пуголовка поруч із контрольним кораблем. Непорушного, без ознак життя джентльмена перевезли високими, з аркоподібною стелею коридорами до медіума, який інтерпретуватиме психічні імпульси музиканта для клавіатури агітари.

Прибули також лікар, логік і океанолог. Їм заплатили неймовірну суму грошей за те, щоб вони прилетіли сюди з Максімегалона і спробували порозумітися з солістом групи, який зачинився у ванній з пляшечкою пігулок і відмовлявся вийти, доки йому переконливо не доведуть, що він не риба.

Басист був зайнятий тим, що розстрілював з кулемета стіни своєї спальні, а барабанщика взагалі ніхто на борту не бачив.

У результаті поспішних пошуків виявилося, що він, начебто й не про нього мова, на відстані ста світлових років стоїть собі на пляжі Сантрагінуса V, де, як він стверджував, уже півгодини почуває себе щасливим і знайшов маленький камінчик, з яким буде дружити.

Менеджерові групи відлягло від серця і він полегшено зітхнув. Це означало, що сімнадцятий раз поспіль за час виступів на ударних інструментах гратиме робот і тому партія мідних тарілок прозвучить вчасно.

Субефірний простір аж гудів від переговорів між техніками сцени, що випробовували канали гучномовців, і саме ці звуки лунали на борту чорного корабля.

Його приголомшені пасажири лежали під задньою стіною кабіни і вслухалися в голоси, які звучали з гучномовців монітора.

– Чудово, дев’ятий канал увімкнено, – сказав голос, – перевірка п’ятнадцятого каналу...

Кабіну корабля знову вщерть наповнило громоподібне торохтіння.

– Канал п’ятнадцятий у порядку, – відповів інший голос.

Втрутився третій голос.

– Чорний демонстраційний корабель зайняв вихідну позицію, – сказав він, – і виглядає він непогано. Уявляю собі, як красиво він занурюватиметься у сонце. Комп’ютер сцени на зв’язку?

Обізвався голос комп’ютера.

– На зв’язку, – сказав він.

– Візьми чорний корабель під свій контроль.

– Для чорного корабля запрограмована траєкторія на резервному комп’ютері.

– Перевірка двадцятого каналу.

Зафод підхопився на ноги, кинувся через кабіну і встиг вимкнути частоти на субефірному приймачі, перш ніж по них вдарив наступний голово-дробильний грім. Він стояв біля панелі і тремтів усім тілом.

– Що означає, – тихим, наляканим голосом запитала Тріліан, – занурюватися в Сонце?

– Це означає, – підказав Марвін, – що цей корабель повинен упасти на Сонце. Сонце... падати... Це ж так просто зрозуміти. А на що ви сподівалися, коли викрадали демонстраційний корабель Хотблека Дезіато?

– Звідкіля ти знаєш, – запитав Зафод тоном, від якого б перемерзли і снігові ящірки з Веги, – що це демонстраційний корабель Хотблека Дезіато?

– Дуже просто, – відповів Марвін, – це ж я ставив його на стоянку.

– То чому... ти... нічого... нам не сказав!

– Ви ж говорили, що вам потрібні пригоди і розваги, і карколомні витівки.

– Це жахливо, – зовсім без потреби сказав Артур посеред тиші, яка запанувала в кабіні.

– То ж то й воно, я ж вам говорив, – підтвердив Марвін.

На іншій частоті субефірний приймач вловив радіопередачу, і вона залунала в кабіні.

– ...сьогодні пополудні якраз дуже хороша погода для концерту. Я стою перед сценою, – збрехав репортер, – посеред пустелі й тільки завдяки гіпербіноптичним окулярам можу охопити поглядом велетенську, аж до небокраю, аудиторію, яка зібралася навколо сцени. Позаду мене купи гучномовців височіють наче справжні скелі, а вгорі сяє сонце і навіть не підозрює, що незабаром впаде на нього. Екологічне лобі добре знає, що повинно впасти на Сонце, і ці люди твердять, що концерт викличе землетруси, припливи, урагани, завдасть непоправної шкоди атмосфері і усе таке інше, про що зазвичай розводяться екологи. Але щойно я отримав повідомлення, що представник “Небезпечної зони” зустрівся з екологами за обідом і усіх їх постріляв, отож уже ніщо не завадить...

Зафод вимкнув приймачі. Він повернувся до Форда.

– Знаєш, що я думаю? – запитав він.

– Гадаю, так, – відповів Форд.

– То скажи мені, що, по-твоєму, я думаю.

– По-моєму, ти думаєш, що пора забиратися з цього корабля.

– Здається, ти маєш рацію, – сказав Зафод.

– Здається мені, що і ти маєш рацію, – сказав Форд.

– Але як? – запитав Артур.

– Мовчи, – наказали Форд і Зафод в один голос, – не заважай нам думати.

– Отакої, – сказав Артур, – значить ми таки загинемо.

– Краще б тобі не згадувати про смерть, – сказав Форд.

Зараз варто було б пригадати ті гіпотези, які Форд сформулював після першої ж зустрічі з людськими істотами, щоб якось пояснити їхню дивну звичку постійно повторювати найочевидніші речі. Скажімо: “сьогодні хороша погода”, або “ти дуже виріс”, або й оце Артурове “он воно як, значить ми таки загинемо”.