Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 18)

Офіціант чемно усміхнувся кутиком рота. Так, як це вміють тільки офіціанти. Він уже майже вичерпав свою роль непомітного чемного офіціанта і ось-ось візьметься виконувати роль непомітного офіціанта з міцно стуленими губами і саркастичною посмішкою на обличчі.

– Потойбічний світ, сер? – він розвів руками. – Ні, сер.

– І ми живі? – запитав Артур.

Офіціант стиснув губи.

– Гм, гм, – вимовив він. – Сер, очевидно, що ви живі, інакше я б не брався вас обслуговувати.

Зафод Бібльброкс зреагував на його слова неймовірним жестом – навіть даремно пробувати його описати. Він двома своїми руками луснув себе по чолах, а третьою по стегну.

– Агей, хлопці, – вигукнув він, – це неймовірно. Нам вдалося. Нарешті ми там, куди збиралися. Це ж ресторан “Тисяча шляхів”!

– “Тисяча шляхів”! – вторив йому Форд.

– Так, сер, – підтвердив офіціант, вклавши у свої слова якомога більше спокою, – це справді “Тисяча шляхів” – ресторан на краю Всесвіту.

– На краю чого? – не зрозумів Артур.

– Всесвіту, – дуже чітко і без потреби виразно повторив офіціант.

– Коли ж йому кінець? – запитав Артур.

– Якраз через кілька хвилин, сер, – пояснив офіціант.

Він глибоко вдихнув. Йому не треба було цього робити, оскільки його тіло споживало особливу суміш газів, потрібних для життя, з допомогою маленького пристрою, причепленого до ноги. Одначе бувають хвилі, коли незалежно від характеру метаболізму просто необхідно набрати повні груди повітря.

– А зараз, якщо ви все-таки замовите нарешті для себе напої, – сказав він, – я проведу вас до вашого столика.

На обличчях Зафода засяяли дві маніакальні посмішки. Він подався до бару і одразу закупив чи не половину його асортименту.

РОЗДІЛ 15

Ресторан на краю Всесвіту – це один з найдосконаліших закладів за всю історію громадського харчування. Він був збудований на тому, що залишилося від... він буде збудований на уламках... а точніше, коли сказати, що його ще збудують до нашого часу, і справді...

Одною з найдошкульніших проблем, пов’язаних із подорожами у часі, є зовсім не те, що випадково можна стати власним батьком чи матір’ю. Дружня і необмежена забобонами сім’я якось упорається з тим, що хтось з її членів може виявитися власним батьком чи матір’ю. Жодних проблем не виникає й зі змінами у ході історичних подій – історичні події незмінні, бо усі вони міцно тримаються купи, наче фрагменти картинки-загадки. Усі важливі зміни сталися задовго до подій, на які вони можуть вплинути, і врешті-решт усе якось владнується.

Основна проблема – це попросту проблема граматики, і провідна праця, якою можна керуватись у цій справі, належить перу доктора Дена Стрітменшенера – “Порадник для подорожуючого у часі: тисяча і одна часова форма”. Там ви знайдете, наприклад, пораду, як описати те, що повинно було відбутися з вами у минулому до того, як ви уникнули цієї події завдяки стрибкові в часі на два дні вперед. Ця подія описується по-різному в залежності від того, чи ви розповідаєте про неї з точки зору вашого природного часу, подальшого майбутнього чи подальшого минулого, але усе це виглядає набагато складніше, коли виникає можливість спілкуватися протягом подорожі з одного часу у інший справді з метою стати власним батьком або матір’ю.

Більшість читачів доходять аж до Майбутнього напівумовно модифікованого субінвертовано плагального минулого умовного часу з демонстрацією намірів. Після чого здаються. І справді, у наступних виданнях після цього місця усі сторінки “Порадника” залишають порожніми з метою зменшити поліграфічні витрати.

“Путівник по Галактиці для космотуристів” обходить стороною плутанину академічних розумувань і містить тільки коротку заувагу про те, що термін “майбутній доконаний час” слід забути, бо, як виявилося, такого в реальності не існує.

Отож:

Ресторан на краю Всесвіту – це один з найдосконаліших закладів за всю історію існування громадського харчування.

Його збудували на уламках з часом зруйнованої планети, яку (було, є) огорнуто величезним захисним часовим полем і перенесено у майбутнє саме на момент припинення існування Всесвіту.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ неможливу.

У цьому ресторані його клієнти (колись будуть або вже) займали місця за столиками, (колись будуть або вже) споживали розкішні страви, спостерігаючи, як навколо них у вибуху гине світ.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ не менш неможливу.

Ви можете (могли б уже згодом чи до того) прибути сюди на будь-який сеанс без попереднього (останнього перед чимось) замовлення, оскільки ви можете замовити місця, так би мовити, згодом, коли повернетеся у власний час (ви зможете або уже давно замовили давним-давно, коли повернетеся у давноминулий час).

А це, тепер уже наполягатимуть багато людей, річ ну просто абсолютно неможлива.

У ресторані ви можете зустрітися і розділити трапезу з (коли б небудь могли б зустріли вже з) видатними представниками всенького населення простору і часу. Це, якщо б можна було спокійно розтлумачити, теж річ неможлива.

Ви можете навідуватися до нього стільки разів, скільки забажаєте (можете б перевідвідувати... і так далі – для правильного вживання часової форми проконсультуйтеся з книжкою доктора Стрітменшенера), і будьте певні, що ніколи не зустрінетеся з самим собою, оскільки зазвичай це призводить до неабиякого збентеження.

А оце, скажуть недовірки, річ явно неможлива, навіть коли б усе решта і могло б бути правдою, хоча і не є такою.

Вам слід усього-на-всього у свою історичну епоху покласти на рахунок у банку пенні і на час, коли ви з’явитеся тут перед самим Кінцем Всесвіту, ваш вклад завдяки нарахованим відсоткам зросте до небачених сум, і таким чином ви зможете оплатити казково великий рахунок за спожите у ресторані.

Багато людей стверджують, що це не тільки річ неможлива, але до того ж явно божевільна. І тому співробітники відділу реклами зоряної системи Бастаблон вигадали таке гасло: “Якщо цього ранку ви зробили шість неможливих справ, чому б не додати до них ще одну і не поснідати в “Тисячах шляхів” – у ресторані на краю Всесвіту?

РОЗДІЛ 16

За стійкою бару Зафод нажлуктився до нестями. Його голови лежали одна на одній, на обличчях блукали бездумні посмішки. Він почувався найщасливішим у світі.

– Зафоде, – звернувся до нього Форд, – поки ти ще здатний говорити, чи не розказав би ти мені, що з біса сталося? Де ти пропадав? Де ми були у той час? Це дрібнички, але я б хотів, щоб усе прояснилося.

Ліва Зафодова голова начебто прочуняла, а права похилилася більше, тонучи в алкогольних парах.

– Угу, – сказав він, – я тримався поблизу. Вони хочуть, щоб я знайшов того, хто править Всесвітом, але мені начхати, зустріну я його чи ні. Боюся, що він не вміє куховарити.

Ліва голова уважно вислухала, що сказала права, і кивнула.

– Саме так, – сказала вона, – ще одну чарчину.

Форд перехилив ще одну чарку Пангалактичного полоскального полиску. Цей напій, який за силою прирівнювали до бандитського нападу, був дорогий і позбавляв розуму. Форд вирішив, що йому начхати, що б там не сталося.

– Спокійно, Форде,.– сказав Зафод, – усе гаразд, усе чудово.

– Ти хочеш сказати, що усе під контролем?

– Ні, – заперечив Зафод, – я не кажу, що все під контролем. Це не зовсім відповідатиме дійсності. Якщо ти дійсно хочеш знати, що сталося, то скажемо так, що уся ситуація була у мене в кишені. Гаразд?

Форд знизав плечима.

Зафод захихотів над чаркою. Рідина перелилася через край чарки і на очах стала роз’їдати мармурове покриття стійки бару.

До них підійшов космічний циган і з диким поглядом в очах почав грати на електронній скрипці і не погоджувався залишити їх в спокої, аж поки Зафод тицьнув йому жменю банкнот.

Циган підійшов до Артура і Тріліан, які сиділи у іншому кутку бару.

– Я не знаю, де ми опинилися, – сказав Артур, – але мене аж мороз пробирає.

– Випий ще, – сказала Тріліан, – і розважайся.

– Так мені випити чи розважатися? – запитав Артур. – Це взаємно виключні речі.

– Бідолашний Артуре, ти не створений для цього життя, правда?

– Ти називаєш це життям?

– Ти нагадуєш мені Марвіна.

– З усіх, кого я знаю, у Марвіна найтверезіші думки. Як ти гадаєш, яким чином відігнати від нас цього скрипаля? Підійшов офіціант.

– Ваш столик готовий, – сказав він.

Якщо поглянути ззовні, чого ніхто не робить, то ресторан нагадує велетенську блискучу морську зірку, яка вилежується на пустельній скелі. У кожному з її відростків містяться бар, кухня, генератори силового поля, які захищають усю будівлю і те, що залишалося від зруйнованої планети, а також Турбіни часу, які поволі переганяють усю цю споруду вперед і назад через вирішальний момент.

У центрі височить велетенський кулястий золотий купол, і саме під нього зараз входили Зафод, Форд, Артур і Тріліан.

Не менше п’яти тонн блискіток спалахнули світлом, коли вони ввійшли до зали, і покрили усі доступні поверхні. Інші поверхні не потребували прикрас, бо вже були інкрустовані дорогоцінним камінням, яскравими мушлями з Сантрагінуса, золотом, мозаїчними кахлями, шкурами ящірок та ще мільйоном інших невідомих прикрас. Сяяли дзеркала, блищало срібло, горіло золото. Артур Дент стояв, вирячивши очі.

– Ну й ну, – сказав Зафод, – це ж треба!