Дуглас Адамс – Ресторан на краю Всесвіту (страница 20)

На якусь мить той замислився над відповіддю. Він не звик, що б йому ставили такі запитання. Однак через хвилину він знайшовся на відповідь.

– Я той, хто каже, щоб ти забирався звідси, – сказав він, – перш ніж я тобі допоможу.

– Послухай, – знервовано сказав Форд – у нього замакітрилося в голові і йому хотілося присісти і спокійно обміркувати ситуацію. – Послухай, – продовжував він, – я давній приятель Хотблека, а...

Він кинув погляд на Хотблека Дезіато, який досі навіть вухом не повів.

– ...а ... – тягнув Форд не в змозі підібрати слово після “а”.

Зате у здорованя знайшлося аж ціле речення. Він сказав:

– А я тілоохоронець містера Дезіато і я несу відповідальність за його тіло, а за твоє тіло відповідальності не несу, отож забирай його звідси, поки з ним нічого не сталося.

– Зачекайте хвилиночку, – сказав Форд.

– Ніяких хвилиночок! – загримів тілоохоронець. – Ніяких “зачекайте”!

Містер Дезіато ні з ким не розмовляє!

– Ну, може, ви дозволите висловитися, що він думає про це, – сказав Форд.

– Він ні з ким не розмовляє! – заревів тілоохоронець.

Форд знову запитально глянув на Хотблека і був змушений визнати, що факти були на боці тілоохоронця. Хотблек сидів так само непорушно і не виказував ніякої зацікавленості Фордом.

– Не розумію, – сказав Форд. – Що з ним?

Тілоохоронець усе розповів. 

РОЗДІЛ 17

“Путівник по Галактиці для космотуристів” зазначає, що плутонієва рок-група “Небезпечна зона” з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.

Їхні пісні загалом дуже простенькі – звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.

На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.

Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи “Небезпечна зона”, у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.

Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.

– Треба щось перекусити, – сказав Форд.

– Привіт, Форде, – сказав Зафод. – Ти балакав із цим галасливим хлопцем?

Форд ухильно похитав головою.

– З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.

– І що ж він каже?

– Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він... е...

– Не тягни.

– Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, – щось пов’язане з податками. Мені треба сісти.

Він сів.

Підійшов офіціант.

– Хочете проглянути меню? – запитав він. – Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?

– Гм? – здивувався Форд.

– Гм? – повторили за ним Артур і Тріліан.

– Це пікантно, – сказав Зафод. – Зустрінемося зі стравою.

У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.

Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.

Він відпустив гардину і жахливе світло, що було вихопило з пітьми його обличчя, тепер, напевно, почало освітлювати щось приємніше. Він рухався у своїй маленькій комірчині так обережно, наче хижа комаха на вечірньому полюванні. Він вмостився на розхитаному стільці за відкидним столиком і проглянув кілька листків із занотованими жартами.

Прозвучав дзвінок.

Він відсунув тонкий стосик паперу набік і підвівся. Мляво пригладив долонями піджак, який був прикрашений мабуть не менш як мільйоном блискіток усіх кольорів райдуги, і вийшов.

У ресторані пригасли вогні, оркестр заграв жвавіше, єдиний прожектор вихопив з напівтемряви сходи, що вели на центр сцени. На верхівці сходів з’явився високий чолов’яга у лискучому багатокольоровому вбранні. Він рішучим кроком влетів на сцену, жваво підбіг до мікрофона, одним порухом довгої худорлявої руки висмикнув його з підставки і якусь хвилю кланявся перед аудиторією наліво і направо, як належне сприймаючи її оплески і демонструючи присутнім у залі блискучий кришталь зубів. Він помахав рукою своїм приятелям у залі, хоча там таких могло і не виявитися, і зачекав, поки вщухнуть аплодисменти.

Він підняв догори руку і засяяв усмішкою. І не просто від вуха до вуха, – вона, здавалося, не поміщалася на обличчі.

– Дякую, леді і джентльмени! – вигукнув він. – Велике вам спасибі. Спасибі вам.

Якусь хвилю він розглядав присутніх сяючими очами.

– Леді і джентльмени, – сказав він, – Всесвіт, яким ми його знаємо, на даний момент існує уже сто сімдесят мільярдів років, а не більше ніж через півгодини він припинить своє існування. Отож, вітаємо вас усіх до одного у “Тисячі шляхів”, у ресторані на краю Всесвіту!

Вправним жестом він викликав ще один шквал оплесків. Наступним жестом він утихомирив аудиторію.

– Я буду з вами весь вечір, – сказав він. – Мене звати Макс Квордлплін... (Усі це знали, бо слава про виставу розійшлася по всій Галактиці, але ведучий назвався тільки заради ще одного шквалу оплесків, на який він відповів скромною усмішкою і помахом руки.) ...і я прийшов сюди одразу після ще одного Кінця Часу, я тільки-но вів вечір у барі “Великий вибух” – і мушу вам, леді і джентльмени, зізнатися, то був надзвичайний вечір – а зараз я залишатимуся з вами під час історичної події – завершення самої Історії!

Аплодисменти вибухнули і знову швиденько стихли, коли світло стало ще тьмянішим. На кожному столику самі по собі загорілися свічки, викликавши вигук подиву в кожного з присутніх, оточивши їх тисячами світляків і мільйонами тіней.

Всіх присутніх у залі охопило збудження, коли золотий купол над головами став тьмяніти, темніти і нарешті розчинився у мороці. Макс продовжував майже пошепки.

– Так от, леді і джентльмени, – видихнув він, – свічки запалено, щось потиху награє оркестр, захищений силовим полем купол над нами розчиняється і стає прозорим, відкриваючи темне важке небо, яке кидає на нас стародавнє багряне світло набубнявілих зірок, і ми з вами все ближче до казкового апокаліпсису сьогоднішнього вечора!

Навіть оркестр повністю вщух, коли ті, хто вперше побачив цю картину, він шоку затамували подих.

На них лилися потоки моторошного світла і викликали жах.

– потоки відразливого світла,

– кипучого, смертельного світла,

– світла, яке і від пекла каменя на камені не залишило б.

Всесвіт наближався до свого кінця.

Кілька нестерпно довгих секунд ресторан обертався у киплячій порожнечі, поринувши в цілковиту тишу. Потім знову заговорив Макс.

– Ті з вас, хто сподівавсь колись побачити світло в кінці тунелю, – сказав він, – дивіться – ось воно. Оркестранти знову взялися за свої інструменти.

– Леді і джентльмени, спасибі, – вигукнув Макс, – за хвилю я знову повернуся до вас, а зараз я залишаю вас на містера Рега Анігілятора з його джаз-оркестром “Катаклізм”. Леді і джентльмени, привітаймо Рега та його команду!

На небі тривала зловісна буря.

З аудиторії почулися нерішучі оплески, а через хвилю за столиками відновилися звичайні розмови. Макс почав обхід столиків, кидаючи жартами, вибухаючи сміхом, одне слово, заробляючи на прожиття. Велика тварина з класу ссавців наблизилася до столика Зафода Бібльброкса. Це була товста м’ясиста істота на чотирьох ногах, схожа на корову, з великими вологими очима, з маленькими ріжками. Вона, якщо так можна сказати, улесливо усміхалася.

– Доброго вечора, – низьким голосом промовила вона і важко опустилася на задні ноги, – я – Сьогоднішня страва. Чи цікавлять вас якісь частини мого тіла? – Вона гмукнула, вигідніше всілася на задніх ногах і вмиротворено звела на них очі.

Її погляд зустрівся з широко розплющеними очима ошелешених Артура і Тріліан, вона перевела погляд на Форда Префекта. Той покірно стенув плечима, а очі Зафода Бібльброкса палали неприхованим голодом.

– Може, шматок м’яса з лопатки? – запропонувала тварина. – Тушкований у соусі з білим вином?