Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 7)
Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові.
– Привіт, – сказав він знову.
Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан – дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд – стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про її арабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів. Тим паче, що вони припинили своє існування, У кожного вистачає своїх турбот, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п’ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала.
– Привіт, лялечко! – гукнув він їй.
Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому – усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік.
– Привіт, – гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси. Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити "привіт" і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з’явиться у них за кілька хвилин.
Цієї миті камери переключились на інший об’єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей "хтось" клацнув у кишені тумблером.
Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом.
Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним.
– Здуріти можна, – Зафод, не відриваючись, дивився на "Золоте Серце". До його характеристики мало що можна було додати.
– Здуріти можна, – повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу. Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан – вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безбожно хизується перед публікою.
– Корабель пречудовий, – сказав він. – Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його.
От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати.
На більше його терпіння не вистачило. Він закинув голову, по-звірячому рикнув і, жбурнувши гранату в натовп, кинувся навпростець через море раптово застиглих усмішок.
Розділ 5
Простетник Вогон Джелтц не вважався за красеня навіть серед вогонів. Над вузьким, як у свині, чолом здіймався великий куполовидний ніс. Його гумова шкіра брудно-зеленого кольору була дуже товста, що однаково важливо як для того, щоб витримати тиск води на глибинах до тисячі футів, так і для занять політикою.
Втім, це зовсім не означало, що він полюбляє плавати. Ні, щільний денний розклад не лишав часу для занять спортом. Зовні він майже не відрізнявся від перших вогонів, що мільярди років тому залишили одвічні болота Вогосфери. Важко дихаючи, вони вилізли на берег, підставивши під яскраві промені молодого Сонця свої потворні туші. І того далекого дня еволюція з відразою відвернулась від вогонів, викреслила їх із числа улюблених створінь. Більше вони не розвивались і за логікою речей мали вимерти.
Факт, що вони все ж вижили, і цим викликали повагу до своєї впертості. Еволюція? – говорили вони собі, – кому вона потрібна? Те, що відмовилась зробити природа, невдовзі зробили вони самі – видалили хірургічним методом найпомітніші анатомічні надлишки.
А тим часом природні сили планети Вогосфера посилено працювали над виправленням припущеної помилки. Але де поділися ті гарні смарагдові краби на довгих ногах? Вогони розбивали їх залізними довбнями, щоб дістатися до ніжного, соковитого м’яса. Куди зникли стрункі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих? Вогони спопелили їх на вогнищах, смажачи краб’яче м’ясо. А тендітні газелеподібні створіння з шовковою вовною і вологими очима! На них не можна було сідати верхи, бо їхні тендітні хребти відразу ламалися. А вогони, не зважаючи на це, сідали.
Життя на Вогосфері зачаїлось до кращих часів. А саме до тієї миті, поки вогони відкрили принципи пересування в космічному просторі. По тому протягом наступних кількох вогонських років усі вогони повністю перебазувались у Туманність Мегабрандиса – політичний центр Галактики, де вони захопили ключові посади в Галактичному уряді і тепер, власне, стали кістяком його апарату. Вони робили відчайдушні спроби стати освіченими, набути пристойних манер і здобути громадську повагу, але за рівнем інтелекту мало чим відрізнялись від своїх предків. Щорічно вони вивозили з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовували грандіозну пиятику з цього приводу, трощачи панцирі крабів залізними довбнями.
Простетник Вогон Джелтц – типовий представник своєї раси. Він, крім того, страшенний мерзотник, та ще й ненавидить космотуристів.
У надрах флагманського корабля Простетника Вогона Джелтца у маленькій каюті спалахнув сірник. Його запалив не вогон, а істота, яка чудово знала, чого можна чекати від вогонів. Тож не дивно, що ця істота поводилася дуже сторожко. Її звали Форд Префект.
Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум’ї мало що можна було роздивитись – по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Принаймні поки що все було тихо. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі – плем’я гурманів, що знаються на кухарстві, не вельми цивілізований, але приємний люд. Вогони нещодавно почали запрошувати їх куховарити на свої численні флотилії. Єдиною умовою принаймні було те, що дентразі не повинні стромляти носа не в свої справи.
Дентразі з радістю погоджувались. Вони любили гроші вогонів – одну із найстабільніших валют і ненавиділи їх самих. Найбільша їхня розвага була – довести вогона до люті. Форд знав про це і завдяки цьому не перетворився на хмаринку водню, озону й одноокису вуглецю.
Почувся стогін. Він запалив новий сірник і побачив на підлозі обриси людини, що ворушилася. Форд загасив сірника і намацав у кишені те, що шукав. Розірвав целофан, труснув кульок.
– З’їж арахісу, – сказав Форд Префект, стаючи навколішки. Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне.
– Приймай, – Форд тицьнув кульок. – Хто вперше проходить крізь трансформатор матерії – втрачає багато солі й білку. Пиво повинно було пом’якшити неприємні відчуття.
– Ооххххх... – простогнав Артур. Він розплющив очі. – Темно.
– Еге ж, – погодився Форд Префект, – темно.
– Немає світла, – промимрив Артур Дент. – Темно.
Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, "сьогодні чудовий день!" або ж "як ти підріс", чи "люба, ти випала з восьмого поверху. Як ти себе почуваєш?" Щоб якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав цілу теорію. Щоб голосовий апарат не заіржавів, люди повинні його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути, її місце посіла інша теорія, згідно якої виходило, що мозок включається в роботу лише паралельно з артикуляційним апаратом. Але й від неї довелось відмовитись. Загалом, люди йому подобались, хоча часом його охоплював відчай – вони так багато чого не знали!
– Так, – підтвердив Форд, – світла справді нема. – Він простягнув Артурові ще кілька горішків. – Як самопочуття?
– Ніби по мені промарширувала ціла рота. Форд замислився.
Справжнє ім’я Форда Префекта можна вимовити, тільки послуговуючись однією з мов Бетельгейзе. Щоправда, усі носії цієї мови загинули в результаті Великої Катастрофи падіння Хрунга (03758-й рік за Всегалактичним літочисленням). Бетельгейзе VII розлетілась на друзки, разом із нею зникла стародавня цивілізація Праксібетеля. Живим залишився лише батько форда. Він так ніколи й не зміг путньо пояснити причину свого чудодійного врятування. Уся катастрофа оповита глибокою таємницею: ніхто так і не дізнався, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII. Батько Форда, прагнучи розсіяти всезагальну недовіру, перебрався на Бетельгейзе V. Там він став для Форда і за батька, і за дядька. У пам’ять про рідний народ він дав синові чи племінникові древнє праксибітельське ім’я [