Дуглас Адамс – Майже безпечна (страница 15)

Він зробив глибокий вдих і кинувся вперед.

Розділ 9

Артура мучило відчуття втрати.

А котись воно к бісу, подумав він, і відчув, що зараз йому потрбні якась допомога чи порада. Артур вирішив відкрити Путівник по Галактиці для космотуристів. Він пошукав розділ «Допомога», знайшовши, виявилось, що в ньому зазначається «Див. розд. ПОРАДИ». Він пошукав розділ «Поради», знайшовши, виявилось, що в ньому зазначається «Див. розд. ДОПОМОГА». Останнім часом Путівник часто робив подібні штуки, — може він також всередині весь розбитий.

Артур вирішив прямувати до Східного Рукава Галактики, де, за чутками, можна було знайти істину та мудрість, а якщо бути точним, то на планеті Хаваліус, яку населяли оракули, провидці та знахарі, а також піцерії на винос, бо більшість тутешніх містиків не були нездатні щось приготувати самостійно.

Однак, виявилось, що планета була якоюсь аж занадто тихою. Артур блукав вулицями селища, де жили найвидатніші пророки. В повітрі був ледь вловимий дух вимирання.

Він підійшов до одного з пророків, який саме збирався закривати свою крамницю. Вигляд у неї був не дуже процвітаючий. Артур запитав, що тут відбувається:

— Немає попиту, — буркнув той похмуро, забиваючи цвяха у дошку, яку тримав навпроти вітрини свого салону.

— Оу? Але чому?

— Потримай-но інший кінець — покажу.

Артур притримав незабитий кінець дошки, поки старий пророк забивав її. Потім той зник всередині будинку і за хвильку повернувся із маленьким приймачем Суб-Ета радіо. Увімкнувши його, він трохи погрався з частотами, а потім поставим на маленьку дерев’яну лавку, на якій зазвичай сидів і видавав свої пророцтва. Потім знову взявся за дошку і повернувся до забивання цвяхів.

Артур сів поруч із приймачем і почав слухати.

— ...буде підтверджено, — повідомив голос по радіо.

— Завтра, — продовжив він, — віце-президент Пофла-Віґус Рупі Ґа Стріп повідомить, що збирається балотуватися на пост президента. У свої завтрашній промові він...

— Перемкни на інший канал, — кинув пророк. Артур натиснув на клавішу пошуку.

— ... відмовився коментувати, — пролунало з радіо. — Наступного тижня загальне безробіття у секторі Забуш, — продовжував голос, — сягне найбільших величин з початку ведення статистики. У звіті, опублікованому наступного місяця...

— Знайди інший, — буркнув пророк роздратовано. Артур знову натиснув на клавішу.

— ...категорично це заперечив, — пролунало із радіо. — Наступного місяця королівське весілля між принцом Джід із династії Суфлінгів та принцесою Хулі Рауі-Альфійською стане найбільш популярною церемонією на Території Бьянджі за всю її історію. На зв’язку наш репортер Трілліан Астра із репортажем.

У Артура очі полізли на лоба.

Приймач вибухнув ревом натовпу та звуками духових оркестрів. Дуже знайоми голос промовив:

— Ну що ж, Крарте, це видовище, яке відбудеться в середині наступного місяця абсолютно неймовірне. Принцеса Хулі виглядає карколомно у своїй...

Пророк змахнув радіо з лавки на запилену землю, де воно зойкнуло, наче сполохане курча.

— Бачиш, з чим мені доводиться тягатись? — буркнув пророк. — Ось, потримай це. Ні, не те — це. Ні, не так. Цим догори. Та іншим боком, ідіот.

— Я ж слухав передачу, — запротестував Артур, безпомічно крутячи в руках молоток пророка.

— І всі робили теж саме. Тому це місце й схоже на місто-привид.

Він смачно сплюнув у пилюку.

— Ні, я маю на увазі, мені здалося, що там була моя знайома.

— Прицеса Хулі? Якби я стояв тут і вітався з кожним, хто каже, що знає принцесу Хулі, то мені знадобилася б нова пара легень.

— Ні, не принцесу, — заперечив Артур. — Репортера. Її звати Трілліан. Тільки от не знаю, звідки в неї прізвище Астра. Ми з нею з однієї планети. Мене вже давно цікавило куди вона поділася.

— А, та вона зараз по всьому часовому континууму. У нас тут не зловиш 3дТВ телеканали завдяки нашому любому-коханому Великому Зеленому Арклесезуру, але по радіо ти ще можеш її почути. Вона постійно носиться туди й назад у просторі/часі. Хоча вона й хоче десь осісти і знайти собі місце для стабільного життя, як і більшість панночок її віку. Але зрештою це закінчиться сльозами. Якщо вже не скінчилось.

Він замахнувся молотком і луснув себе по пальцеві. Після чого, переповнений Божої Благодаті, заговорив різними мовами: виразно, але незрозуміло.

Решта селища оракулів мала не кращий вигляд.

Він десь чув, що вибираючи серед оракулів, найкраще знайти того оракула, до якого ходять інші оракули, але виявилось, що у того зачинено. На дверях висів напис «Я вже більше нічого не знаю. Спробуйте запитати у сусідів, але це лише припущення, а не порада оракула».

«Сусіди», як виявилось, проживали в печері, на яку Артур натрапив через сотню ярдів. Перед печерою диміло маленьке вогнище, а над ним висів пом’ятий казанок. З того ж казанка долинав доволі неприємний сморід. Принаймні, подумав Артур, це від казанка. Хоча недалеко також бовтались на мотузці нутрощі місцевих схожих на кіз тварин, висихаючи на сонці, і запах міг надходити і звідти. Також, в небезпечній близькості, лежала купа розпатраних решток тіл місцевих схожих на кіз тварин, тому сморід міг йти і звідти.

Але з такою ж легкістю джерелом запаху могла бути стара леді, яка саме була зайнятя тим, що відганяла мух від купи тіл. Заняття це було майже безнадійне, бо кожна муха була розміром з корок від шампанського, а зброєю їй слугувала ракетка для настільного тенісу. А ще, здається, бабця була напівсліпа. Хоча, то тут, то там, як повезе, її божевільні махальні рухи потрапляли по одній з мух, звучав смачний глухий стук, і комаха, кулею пролетівши в повітрі, розмазувалась по протилежній стіні входу до печери.

Своїм щасливим виглядом стара показувала, що саме заради таких моментів вона і живе.

Тривалий час Артур спостерігав цю екзотичну виставу з доволі ввічливої дистанції, і от нарешті наважився делікатно кашлянути, щоб привернути увагу дами. Для делікатного покашлювання, на жаль, спочатку треба було зробити вдих. Вдихнувши дещо більше місцевої атмосфери, ніж очікував, Артур зайшовся відчайдушним кашлем і, знесилений, стікаючи сльозами і задихаючись прихилився до скелі. Він силкувався вдихнути, але кожен новий вдих робив справу ще гіршою. Його знудило, задихаючись, він склався навпіл, впав у власне блювотиння, прокотився по ньому, а потім іще кілька ярдів, поки нарешті не підвівся і навкарачки проповз до трохи свіжішого повітря.

— Прошу вибачення, — прохрипів Артур.

Він вже майже віддихався.

— Мені справді дуже-дуже соромно. Я почуаваюсь повним ідіотом...

Він безпомічно жестами вказав в бік калюжі власного блювотиння перед входом в печеру.

— Ну що ж? — вимовив він. — Що врешті-решт, я ще можу сказати?

Це принаймні привернуло увагу старої леді. Вона підозріло оглянулась навколо, але будучи підсліпкуватою, навряд чи могла роздивитися його на фоні розмитого кам’яного ландшафту.

Артур з надією помахав рукою.

— Здрастуйте! — крикнув він.

Нарешті вона помітила його, щось буркнула собі під ніс, і знову почала відбивати мух.

За потоками повітря, які виникали при цьому, можна було із легкістю визначити, що джерелом запаху була все-таки вона сама. Нутрощі тварин, гниючі трупи і гидотне вариво в казанку, звісно, додавали свою неповторну частку до місцевої атмосфери, проте основу його складала, без сумніву, сама жінка.

Тим часом вона влучила по ще одній мусі. Та влетіла в скелю і розлетілась по ній бризками, що безумовно, доставило б літній леді невимовне задоволення, якби вона могла бачити так далеко.

Ледве тримаючись на ногах, Артур звівся і почав витирати себе пучком сухої трави. Він не знав, що ще може зробити, після того, як повідомив про свою присутність. З одного боку він уже був готовий а піти геть, в той же час він почувався ніяково, залишаючи калюжу свого блювотиння перед входом в дім цієї жінки. Що ж з нею робити? Він почав скубати пожухлу траву, яка росла то тут, то там, але злякався, що, почавши прибирання, скоріше додасть нового ніж прибере старе.

Отак стоячи і обдумуючи правильну тактику дій, він не помітив, як жінка йому нарешті щось сказала.

— Перепрошую? — схаменувся він.

— Я кажу, вам чимось допомогти? — повторила вона тонким, ледь чутним, скрипучим голосом.

— Ем, та власне, я прийшов до вас за порадою, — крикнув він, відчуваючи себе цілковитим дурнем.

Вона повернула голову, мружачись оглянула його, повернулася назад, замахнулася на муху і — промазала.

— Стосовно чого? — запитала вона.

— Перепрошую? — повторив він.

— Я питаю, стосовно чого? — майже верещала вона.

— Ну, — почав Артур. — Щось типу загальної поради. У брошурі сказано...

— Ха! Брошура! — фиркнула стара жінка.

Вона продовжувала махати своєю ракеткою, але тепер не дуже цілилась.

Артур витяг з кишені пом’яту брошуру. Він не був впевнений навіщо. Сам він її вже давно прочитав, а вона, як йому здавалося, зовсім не збиралася цього робити. Зрештою, він все одно її розгорнув, щоб мати, на що задумливо подивитись кілька секунд. Брошура на всі лади розхвалювала прадавнє мистецтво пророків і відунів планети Хаваліус, а також безсоромно прибріхувала про доступні красиві і комфортабельні готелі, які очікую гостей міста Хаваліон. Артур все ще мав при собі Путівник по Галактиці для космотуристів, але останнім часом з’ясувалося, що статті в ньому стали якимись незрозумілими і неповноцінними, з великою кількістю «Х», «Ї» та «{». Мабуть, щось десь пішло не так. Чи це були проблеми тільки з його копією Путівника, чи хтось спеціально це робив, чи, може, це лише якісь галюцинації в обчислювальному центрі видавництва, напевно він не знав. Хай там як, але тепер він почав йому довіряти навіть менше, ніж зазвичай, а це означало, що загалом він не довіряє йому ні на крихту. Та й взагалі останнім часом той використовувався лише в якості підставки, коли він сидів на камінні споглядаючи щось, а сендвіч не було куди покласти.