Дуглас Адамс – Майже безпечна (страница 17)

— Ти думаєш я тобі отак зразу і розкажу те, на вияснення чого я витратив сорок весен, літ і осеней на вершині стовпа?

— А як щодо зим?

— Яких зим?

— Ви сидите на стовпі взимку?

— Тільки через те, що я просидів на стовпі більшу частину свого життя, — промовив чоловік, — не значить, що я ідіот. Взимку я йду на південь. В мене є хатинка на узбережжі. Там я сиджу на пічній трубі.

— У вас є якісь поради для туристів?

— Так. Придбай собі пляжний будинок.

— Розумію.

Чоловік перевів погляд на сухий, гарячий, зарослий чагарником ландшафт. Звідси Артур побачив стару леді, маленьку цятку в далині, яка танцювала туди й назад відбиваючи мух.

— Бачиш її? — раптом озвався старий чоловік.

— Так, — відповів Артур. — Я навіть з нею консультувався.

— А вона до біса багато знає. Я отримав пляжний будиночок саме через те, що вона відмовилась від нього. Що вона тобі порадила?

— Робити прямо протилежне до того, що робила вона.

— Іншими словами, придбати будинок на узбережжі.

— Припускаю, що так, — невпевнено сказав Артур. — Ну, можливо я придбаю собі колись.

— Хммм.

Горизонт розпливався від хвиль тепла, які надходили від розпеченої землі.

— Дасте, ще якусь пораду? — запитав Артур. — Ще щось крім порад щодо нерухомості?

— Пляжний будинок це не просто нерухомість. Це стан душі. Він повернувся і поглянув на Артура.

Дивно, але тепер лице чоловіка знаходилося лише за кілька футів. З одного боку здавалося, що він мав зовсім нормальну форму, але його тіло сиділо зі схрещеними ногами за сорок футів, в той час, як лице знаходилося за два фути від Артура. Не рухаючи головою, і, здається не роблячи нічого дивно, він встав і переступив з одного стовпа на верхівку іншого. Чи це було від спеки, подумав Артур, чи простір мав зовсім іншу форму для нього.

— Пляжному будинку, — сказав чоловік, — не обов’язково навіть стояти на пляжі. Хоча там мабуть найкраще. Всі ми любимо перебувати, — почав він, — у граничних умовах.

— Справді? — здивувався Артур.

— Там де пісок зустрічається з водою. Де земля зустрічається з повітрям. Де тіло зустрічається з розумом. Де простір зустрічається з часом. Ми любимо стояти на одному боці і дивитися на інший.

Артур був страшенно задоволений. Він почув саме те, що йому обіцяли у брошурі. Ось перед ним чоловік, який здавалося рухався через щось типу просторів Ешера^[9], і говорив про глибокі і важливі речі.

Це виглядало страшнувато. А тепер чоловік переміщався зі стовпа на землю, із землі на стовп, зі стовпа на стовп, зі стовпа на горизонт і назад: творячи повний безлад з просторовою уявою Артура.

— Будь ласка, зупиніться! — раптом вирвалося в Артура.

— Що не витримуєш, га? — посміхнувся чоловік.

Без найменших зусиль він тепер сидів з нову на тому ж місці, за сорок футів від Артура, схрестивши ноги.

— Ти прийшов до мене за порадою, але не можеш впоратись з тим, чого не усвідомлюєш. Хммм. Що ж, значить мені треба розповісти тобі щось таке, що ти вже знаєш, але воно має звучати по новому, так? Все як завжди. Він зітхнув і сумно подивився в далеч.

— Звідки ти хлопче? — запитав чоловік.

Артур вирішив бути розумнішим. Він був уже ситий по горло тим, що всі, кого він зустрічав на шляху, вважали його за цілковитого йолопа.

— А знаєте що, — впевнено вимовив він. — Ви провидець. Ви мені і скажіть.

Старий чоловік знову зітхнув.

— Я просто, — сказав він, а його рука повільно сповзла вниз вздовж обличчя, — намагався зав’язати розмову. Коли він знову підніс руку до лиця, на його вказівному пальці крутилась маленька Земля. Помилки бути не могло. Це була саме вона. Одним рухом він розвіяв її. Артур був приголомшений.

— Як ви—?

— Не можу тобі сказати.

— Чому? Я стільки пройшов, щоб сюди дістатись.

— Ти не можеш побачити те, що бачу я, бо ти бачиш те, що бачиш ти. Ти не можеш знати те, що знаю я, бо ти знаєш те, що знаєш ти. Те, що знаю і бачу я не можна додати до того, що знаєш і бачиш ти тому, що ці речі різні за своєю природою. Так само я не можу замінити в тобі те, що бачиш і знаєш ти, тому що це буде заміна самого тебе.

— Зачекай-но, мені треба це записати. — сказав Артур, схвильовано порпаючись в кишені в пошуках олівця.

— Можеш взяти копію в космопорті, — порадив старий чоловік. — В них цілі пачки цього добра.

— Оу, — зітхнув розчаровано Артур. — А може у вас є щось більш специфічне для мене?

— Все, що ти бачиш, чуєш чи переживаєш в будь-якому випадку повністю стосується тебе. Ти створюєш всесвіт сприймаючи його, тому все сприйняте у цьому всесвіті буде стосуватися тебе.

Артур поглянув на нього з недовірою.

— І ці слова також можна знайти десь в космопорті? — запитав він.

— Побачиш, — відповів старий.

— В брошурі сказано, — не вгавав Артур дістаючи її з кишені, — що я можу отримати спеціальну молитву, створену з урахуванням моєї особистості і специфічних потреб.

— О, ну так звісно, — зітхнув старий. — Ось тобі молитва. Є олівець?

— Так, — відповів Артур.

— Вона бути звучати так. Записуй: «Захисти мене від знання того, що мені не треба знати. Захисти мене навіть від знання того, що є такі речі знати, про які я не хочу. Захисти мене від знання того, що я вирішив не знати про речі, про які не знаю. Амінь». Оце воно. Це те, про що ти й так бездумно молиш всередині себе, але тепер ти про це знаєш і можеш робити вголос.

— Хммм, — вимовив Артур. — Ну що ж, дяку—

— Є ще одна молитва, яка йде разом з попередньою і не менш важлива, — продовжив старий, — тому краще і її запиши. Про всяк випадок. Ніколи не знаєш напевне. «Боже, боже, боже. Захисти мене від наслідків попередньої молитви. Амінь». Оце і все. Більшість людських проблем виникають тоді, коли люди забувають про останню частину.

— Ви коли-небудь чули про Ставромула Бета? — запитав Артур.

— Ні.

— Ну що ж, дякую за допомогу, — промовив Артур.

— Та нема за що, — відповів чоловік і зник.

Розділ 10

Форд щосили накинувся на двері офісу шеф-редактора і як тільки-но дверна рама вкотре відламалася, звільняючи прохід, він швидко клубком прокотився по підлозі в напрямку розлогого сірого дивану і встановив стратегічну оперативну базу за його спинкою.

Таким принаймні був план. На жаль, сірого дивану на місці не виявилось.

Звідки, думав Форд, обертаючись у повітрі, ховаючись, пірнаючи і біжучи щодуху, щоб сховатися за Харловим столом, у людей ця ідіотська звичка переставляти всі офісні меблі кожні п’ять хвилин?

Навіщо, наприклад, заміняти прекрасний розлогий темно-сірий шкіряний диван тим, що раптом виявилось невеликим танком?

І що це за кремезний хлопчина з переносною реактивною системою вогню на плечі? Може він з головного офісу? Навряд. Це якраз і був головний офіс. Принаймні головний офіс Путівника. А звідки ці хлопці з ІнфініДім Ентерпрайз прийшли Заркуон їх знає. В будь-якому разі там було не дуже сонячно, судячи з їх слимакового кольору і текстури шкіри. А це зовсім неправильно, подумав Форд. Люди зв’язані з Путівником мають походити із сонячних країв.

Насправді, такий хлопчина був там не один, а всі разом вони, здавалося, були озброєні і броньовані трохи занадто, як для начальників, навіть у такі буремні часи.

Звісно, в нього була також купа інших припущень. Він припускав, що ці величезні, грубошкірі, схожі на слимаків хлопці були якимось чином зв’язані з ІнфініДім Ентерпрайз. Форд зрадів, що його припущення виявились не безпідставними, бо ці істоти мали логотипи «ІнфініДім Ентерпрайз» на своїй броні. Йому закрадалась підозра, що це і не ділова нарада. Також йому закрадалась підозра, що ці схожі на слимаків істоти якимось чином знайомі йому. Знайомі, але у незнайомому образі.

Ну що ж, він перебував у кімнаті вже добрих дві з половиною секунди, а тому час уже зробити щось конструктивне. Можна було б взяти заручника. Це було непоганою ідеєю.

Ванн Харл сидів у своєму офісному кріслі, весь напружений, блідий і стривожений. В нього, мабуть, були якісь погані новини, а ще вибух, який щойно пролунав ззаду. Форд скочив на ноги і з розгону схопив його.