Донато Карризи – Ловець тіні (страница 69)
Маркус сподівався побачити її, поговорити з нею, але не міг зробити перший крок. Біль через загибель Клементе не давав йому спокою, як чиясь виснажлива й дратівлива присутність. Після смерті свого приятеля Сандра була для нього єдиними ліками проти самотності.
До цього часу пенітенціарій завжди вважав самотнім себе і думав, що в Клементе окрім нього є ще хтось у його приватному житті або в його службових стосунках, з ким він спілкувався, працював, з ким разом чомусь радів і кому довіряв. А насправді з’ясувалося, що в Клементе, як і в нього самого, нікого не було. Хіба що з тією різницею, що він ніколи не жалівся, ніколи не нарікав на свою долю, на відміну від Маркуса.
Маркусові було прикро, що він не зумів раніше здогадатися про самотність Клементе, збагнути його вдачу до кінця. Тоді можна було б скласти докупи їхні самотності. І тоді вони могли б стати справжніми друзями.
«Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги… Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами… Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати…»
Тієї ночі Клементе врятував Сандру, пожертвувавши власним життям. У цьому полягала головна причина, що підштовхувала Маркуса побачитися з нею і розповісти їй правду про свого приятеля.
Він вирішив дочекатися її в єдиному місці, де вони могли зустрітися подалі від натовпу та цікавих поглядів. Подалі від усіх. Він не був упевнений, що Сандра здогадається, що він чекає на неї саме там, однак сподівався на те. Бо в тому місці вони вперше побачилися три роки тому. У ризниці Сан-Луїджі-деї-Франчезі.
— Я тут, — промовила вона, перш ніж він устиг розтулити рота, ніби вони справді домовилися про побачення, а вона хотіла вибачитися за запізнення.
Маркус рушив назустріч, однак за кілька метрів зупинився. У їхню останню зустріч вони обіймалися, але тепер це було б недоречно. Вигляд у Сандри був замучений, очі запухли від сліз.
— Яка я дурепа! Це через мене Макс помер!
— Не думаю, що в цьому є твоя провина.
— А чия ж іще? Якби я не перехрестилася навпаки під час телеінтерв’ю, той сучий син нас не вибрав би!
Маркус про ту частину історії нічого не знав. Він навіть запитував себе, чому саме Сандра, чому саме Макс. Утім так і не знайшов відповіді. А коли вона розповіла все, вирішив промовчати.
— Його студенти у відчаї, ніяк не можуть оговтатися. Вони підготували вечір пам’яті в спортзалі ліцею, він невдовзі почнеться. — Вона поглянула на годинник, ніби квапилася. — Магістрат дав дозвіл на вивезення тіла на батьківщину. Сьогодні ввечері його літаком відправлять до Великої Британії. Я полечу з ним.
Маркус дивився на неї й не міг промовити ані слова. Вони стояли за два метри одне від одного, але ні в кого з двох не було сили подолати ту відстань. Ніби їх розділяла прірва.
— Мені обов’язково треба поїхати, поговорити з його мамою, батьком і братами, зустрітися з давніми друзями, з якими він не встиг мене познайомити, уперше побачити місце, де він народився. Вони мене побачать і подумають, що я кохала його до останньої хвилини і що неправда, ніби я…
Вона не договорила, і оте її «я» зависнуло над прірвою, що їх розділяла.
— Що — ти? — запитав Маркус.
Цього разу промовчала Сандра.
— Навіщо ти прийшла?
— Я дещо пообіцяла.
Маркуса її відповідь розчарувала. Йому хотілося, аби вона сказала, що прийшла сюди заради нього.
— Твого приятеля звали Клементе, чи не так? І він був пенітенціарієм.
Отже, Сандра знала, хто її врятував… Клементе порушив правило пенітенціаріїв… «Ніхто не повинен знати про твоє існування. Ніколи. Я можу сказати тобі, хто ти, тільки в короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому…»
Сандра покопирсалася в кишені, дістала щось звідти й простягнула йому, не наближаючись.
— Перед смертю він попросив мене передати тобі оце.
Маркус ступив крок уперед і побачив, що лежало в неї на долоні. Медальйон із зображенням святого архангела Михаїла з вогняним мечем у руці.
— Він сказав, що це важливо. І що ти зрозумієш.
Маркус згадав ту мить, коли вихлюпнув на Клементе свою накопичену лють. Невже саме так їм судилося попрощатися? Ця думка викликала в нього ще більший відчай.
— Мені час іти, — сказала Сандра.
Підійшла до нього і вклала йому в руки медальйон Клементе. Потім стала навшпиньки й поцілувала його в губи. Довгим, нескінченним поцілунком.
— У наступному житті, — промовила по тому.
— У наступному житті, — пообіцяв Маркус.
Пізно ввечері він повернувся до своєї квартири на Віа-деї-Серпенті. Зачинив за собою двері, зачекав хвилину, перш ніж увімкнути світло. Через вікно лилося слабке світло сутінків, що опускалися на численні дахи Рима.
Ось тепер він зовсім самотній. Геть самотній.
Йому стало сумно. Та якби Сандра розтягнула свій поцілунок на довше, якби перетворила оте «прощавай» на щось інше — можливо, на прохання кохати її, — то як він учинив би? Він дав обітницю багато років тому, обітницю целібату й послуху. Невже він справді був готовий її порушити? І перетворитися на кого?
Він був ловцем тіні. Це не професія, це його природа.
Зло — це не просто поведінка, що викликала негативні наслідки. Зло — це вимір. І пенітенціарій був здатний його відчувати, бо бачив те, чого інші бачити не могли.
Однак у картині, яка зараз стояла перед його очима, чогось бракувало.
Хто був той чоловік, з яким Сандра зустрічалася в Колізеї? Звідки йому були відомі подробиці поліційного розслідування? І насамперед, як таке можливо, що він знав про Маркуса й про Апостольську пенітенціарію?
Йому ще слід було знайти відповіді на ці запитання. У ловця тіні не було вибору. Однак він почав би вже завтра, бо сьогодні занадто втомився.
Біля розкладачки стояла невелика лампа. Щонайперше він побачив фотограму чоловіка із сірим наплічником. Знімок убивці черниці-самітниці. Він мимохіть подумав, що його суперечки з Клементе почалися саме через розчленоване тіло, знайдене у Ватиканських садах, а передусім — через його наполягання познайомитися з їхнім керівництвом. Він поводився з приятелем несправедливо. Його розпачливе «Не знаю!» досі лунало в голові.
Маркус згадав про медальйон, який Клементе захотів повернути йому перед смертю: святого архангела Михаїла, захисника пенітенціаріїв. Настав час знову його надіти. Він пошукав у кишені, але разом з медальйоном вийняв складений шматочок картону. Йому знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, що то мапа, яку йому дав Кропп. Обидві речі він отримав від чоловіків, які були за крок від смерті. Маркус хотів уже викинути другу річ, бо оте порівняння його досі дратувало. Та, перш ніж розірвати картонку на шматки, він примусив себе востаннє поглянути на неї.
Центр Рима, відрізок від Віа-дель-Манчино до П’яцца-ді-Спанья, знизу від сходів, що вели до церкви Трініта-деї-Монті. Трішки більше, аніж за кілометр звідси.
«Зрозумієш. І здивуєшся», — так сказав йому старий.
Та що могло бути там, в одному з найвідоміших і найвідвідуваніших місць Рима? Яка таємниця могла бути схована в усіх на очах?
До тієї миті Маркус думав, що йшлося про пастку, про спосіб відволікти його від основної мети: знайти Віктора. Однак тепер він подивився на це під іншим кутом: Кропп міг послати його до найвіддаленішого та найбільш невідомого району на околиці міста, якби справді хотів просто обдурити. Тож у тому, що він учинив, не було ніякого сенсу.
«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені».
Тільки тепер, розглядаючи мапу ретельніше, Маркус звернув увагу на одну деталь. Точніше — на
«Не
Маршрут пролягав під землею.
14
Рим охопило якесь дивне пожвавлення.
Люди заполонили вулиці й відмовлялися розходитися по домівках. Місто святкувало звільнення від кошмару, пов’язаного з монстром. Найбільше вражали вечірки, що виникали спонтанно по всіх кварталах. Хтось вибирав перше-ліпше місце, щоб покласти квіти або запалити свічку в пам’ять про жертв, і вже за годину те місце доповнювали іншими предметами: м’якими іграшками, фотографіями, записками. Люди зупинялися, бралися за руки, багато хто молився.
Церкви були відчинені. Ті, що зазвичай поводилися як туристи, тепер перетворилися на натхненних вірян. Уже ніхто не соромився, коли його заставали за молитвою, коли він дякував Богові за спасіння.
Відкрита й весела віра. Так здавалося Маркусові. Втім він не міг долучитися до того карнавалу, не зараз.
Віа-дель-Манчино була неподалік від П’яцца-Венеція.
Пенітенціарій почекав, коли вулиця на деякий час збезлюдніє, щоб спуститися через лаз каналізації до столичного водопроводу, де починався позначений на Кропповій мапі маршрут. Він відсунув чавунний люк і побачив драбину, що вела на кілька метрів під землю. Тільки спустившись до кінця сходинок, він увімкнув ліхтарик.
Промінь ліхтаря освітив вузький тунель, по якому проходив водостік. На стінках тунелю можна було помітити сліди осаду різних епох. Шари бетону, гумусу, а ще — туфу й травертину. Один із шарів становив собою суміш із глиняних черепків, що колись були амфорами. В епоху давніх римлян дуже часто старий посуд, яким уже не користувалися, правив за будівельний матеріал.