Донато Карризи – Ловець тіні (страница 68)

Оте слабке полум’я було єдиним джерелом світла в залі.

— Темна утреня[20], — пояснив Клементе пошепки. — Так називають різновид богослужіння, за яким ти спостерігатимеш.

Коли процедура завершилася, а всі учасники служби посіли свої місця, увійшов ще один персонаж літургії з капюшоном із червоного атласу.

Він ніс велику свічку, яка так яскраво горіла, що відразу освітила всю залу. Установив її на верхівці канделябра. Свічка символізувала Христа. Аж раптом Маркус збагнув, хто вони такі.

Трибунал душ.

Коли Клементе розповідав йому про Архів гріхів, який оберігали пенітенціарії, він пояснив, що для розгляду найважчих гріхів — смертних гріхів — необхідно було збирати відповідний судовий орган, який складався з прелатів найвищого сану й простих священників, — усіх, вибраних випадково, — які повинні були разом вирішувати, давати прощення грішникові, що розкаявся, чи ні.

Ось що мало зараз відбутися на його очах.

Чоловік із червоним капюшоном спершу зачитав би описання гріха, по тому виступив би із суворим звинуваченням грішника, який залишався анонімним. Прелат, на якого покладали такий невдячний, але фундаментальний обов’язок, був відомий як Адвокат диявола.

До його обов’язків належав також розгляд причин канонізації та занесення до лику святих тих, хто за життя продемонстрував наявність у них божественних здібностей. Він повинен був довести протилежне. Під час ритуалу, який мав назву Трибунал душ, Адвокат диявола виступав саме від імені нечистого, адже, згідно зі Святим Писанням, тому зовсім не сподобалося б, якби якогось грішника звільнили від його вини. Таким чином однією душею в пеклі стало б менше.

Якщо не зважати на архаїчні значення, котрі вже давно забулися, або на символи, що криють у собі чітку середньовічну природу, Трибунал душ зберігав свою могутню прадідівську сутність — настільки потужну, що його прирівнювали до інструменту Долі.

Суд вершили не так з огляду на сам гріх, як з огляду на душу грішника. Схоже, Трибунал вирішував, чи в отій душі залишалася ще бодай якась малесенька крихітка чистоти, яка заслуговувала на те, щоб її вважали часткою людства.

Таким чином, після промови Адвоката диявола мало розпочатися обговорення серед членів Трибуналу, які сиділи в сповідальнях. Наприкінці оголошували вирок, який потім не підлягав обговоренню. Для цього кожен член Трибуналу встав би зі свого місця і, виходячи з залу, вирішив би, запалювати чи не запалювати ту свічку, яку він загасив, коли заходив. Для цього він мусив узяти паличку з глека біля канделябра й запалити її від полум’я свічки, що представляла Христа.

Відтак кількість запалених свічок на канделябрі визначала помилування чи покарання розкаяного. Звичайно, гору брала більшість. У разі рівності все одно перевагу віддавали помилуванню.

Отже, процес мав от-от розпочатися.

Чоловік із червоним капюшоном узяв аркуш і почав громовим голосом, що луною прокочувався залом, зачитувати порядок денний. Гріх — culpa gravis, — який розглядали тієї ночі, належав жінці, що забрала життя свого дворічного синочка, тому що страждала, якщо вірити її словам, на глибоку форму депресії.

Дочитавши, чоловік у червоному капюшоні приготувався виступити зі своїм звинуваченням. Однак спершу він відкинув назад атласний капюшон, адже тільки йому дозволялося показувати власне обличчя.

Адвокат диявола був азіатом.

12

Кардинал Баттіста Ерріаґа знову надів свого священницького персня.

Безіменний палець його правиці вже й так занадто довго залишався без святої прикраси. До того ж він нарешті міг виїхати з дешевого готелю, де прожив кілька останніх днів, і повернутися додому, до чудового пентхаусу з видом на Імперські форуми[21] за кілька кроків від Колізею.

З арештом соляного хлопчика його завдання було майже виконано. Тепер Рим міг уже дізнатися про те, що Адвокат диявола повернувся до міста.

Привид його друга Міна, який не давав йому спокою протягом останніх днів, ще не зовсім зник. Однак знову затих десь у глибинах його совісті. Уже не докучав йому, адже саме завдяки доброму велетню Ерріаґа зміг вибратися на найвищі щаблі Церковного керівництва.

У молодості від заплямував себе вбивством. Жорстоко вбив Міна тільки за те, що той покепкував над ним, і за це його кинули до в’язниці. Баттіста не визнав себе винним, вважаючи покарання несправедливим і чинячи спротив будь-яким формам влади протягом усього терміну ув’язнення. Однак то були вчинки та слова його неспокійного підліткового розуму, а насправді його душа тяжко страждала через скоєне.

Аж поки одного дня він не зустрівся зі священником, і та зустріч усе змінила.

Священник почав розповідати йому про Євангеліє і про Святі Писання. Поступово, заручившись неймовірним терпінням, він переконав Баттісту звільнитися від свого душевного тягаря. Утім після того, як той сповідався у власному гріху, святий отець не відразу відпустив його. Замість цього він пояснив хлопцеві, що слід усе записати й надіслати його прохання щодо culpa gravis до відповідного трибуналу, розташованого в Римі. Так вони й учинили; і потягнулися дні та місяці, коли Баттіста непокоївся, що не дадуть йому ані помилування, ані спасіння. Але потім надійшов вердикт.

Його душу помилували.

І тієї миті Ерріаґа укмітив, що може цілком змінити власне життя. Трибунал душ міг стати тим засобом, який дав би йому змогу звільнитися від бідності та злиднів і того нікчемного майбутнього, що визначала йому доля. Яка ж бо могутня влада була в суду над душами людей! І коли б він потрапив до Трибуналу душ, то вже не був би забитим, мізерним нащадком алкоголіка, сином дресированої мавпи.

Він умовив священника, аби той вказав йому правильний шлях до набуття сану священнослужителя. Він ніколи не відчував до цього щирого покликання, ішлося лише про здорові амбіції.

Протягом наступних років він завзято та наполегливо ішов до поставленої мети. Насамперед зробив усе для того, щоб не залишилося ані сліду від його минулого: ніхто б ніколи не пов’язав його ім’я з убивством у далекому, забутому всіма селі на Філіппінах. А згодом заслужив кожного ієрархічного щабля, на кожний з яких рік за роком сходив. Від простого священника до єпископа, від монсеньйора до кардинала. Аж поки нарешті не здобув пост, до якого готувався все життя. Ба більше: зважаючи на його здібності та навички, не виникало сумнівів, що виберуть саме його.

Ось уже двадцять років він служив Темну утреню в складі Трибуналу. Проголошував звинувачення щодо розкаяних грішників і разом з тим знав їхні найпотаємніші закапелки життєвого шляху. Їхня особистість залишалася анонімною, однак Баттіста Ерріаґа умів її з’ясувати за незначними подробицями й фактами, з яких складалися їхні сповіді.

Він уже давно став справжнім експертом у цьому питанні.

Із часом він навчився користуватися тим, що знав, щоб отримувати певні послуги. Йому не подобалося називати це «шантажем», хоча збоку це саме так могло видатися. Щоразу, коли він користувався своєю безмежною владою, він робив це суто на користь Церкві. Той факт, що Ерріаґа особисто теж мав при цьому певний зиск, був чимось другорядним.

Він не відчував ані найменшого жалю до розкаяних грішників. Оті всі особи сповідувалися лише для того, щоб спокійніше доживати власне життя. Він вважав їх справжніми боягузами, адже таким чином вони уникали прямого зіткнення із законом. До того ж багато з них отримували прощення, а потім далі чинили так само, як і раніше.

Ерріаґа вважав, що таїнство сповіді є однією з вад католицтва. Періодичне промивання совісті — і ніяких проблем!

А тому він спокійно використовував отих грішників та їхні вади, щоб здобути переваги, — звісно, з добрими намірами. Щоразу, коли він поставав перед тим чи тим, кожен з них переживав шок, почувши, що хтось знає його таємницю. Той факт, що грішники відразу не могли збагнути, звідки йому все відомо, був доказом, що вони навіть забули про своє сповідування цьому священникові. Із цього можна виснувати, як мало важило для них прощення!

Дивлячись на себе в дзеркало, після того як одягнув один зі своїх звичних, пошитих на замовлення в коштовному ательє костюмів, із білим комірцем священника замість краватки, і після того як повісив собі на шию великий золотий хрест, прикрашений рубінами, Ерріаґа став бурмотіти собі під ніс молитву про спасіння душі Міна.

У юності він заплямував себе страшним гріхом, але в нього принаймні забракло відвертого нахабства пробачити його собі самому.

Закінчивши з приготуваннями, він вирішив вийти з дому, бо для завершення завдання мусив зробити ще одну справу.

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший — соляний хлопчик. Другий — чоловік з вовчою головою. Обидва рівні вже розкрили.

А от третій мусив залишатися нерозкритим. Інакше Церква заплатила б за нього велику ціну. І разом з нею — він сам.

13

Маркус довго думав.

Немає сенсу чергувати перед лікарнею, куди її поклали із застережних міркувань. Там уже товклися журналісти й телерепортери, які чекали нагоди зробити бодай один знімок чи отримати заяву.

Сандра стала героїнею дня. Звісно, разом з Віктором Агаповим.

Монстра кинули за ґрати, і, якщо вірити крихтам інформації, яка дійшла до преси, він уперто відмовлявся відповідати на запитання магістратів. А тому вся увага перемкнулася на молоду поліціянтку — жертву та водночас героїню епілогу всієї справи.