Донато Карризи – Ловець тіні (страница 52)

Коли той проїжджав повз Моро, він побачив, що за кермом сидів чоловік без лівої руки. Його ніздрі були заткнуті заюшеними кров’ю ватними тампонами, а ніс посинів і розпухнув. Поряд з ним сиділа жінка за п’ятдесят із коротко стриженим волоссям махагонового відтінку.

Віцеквестор не став роздумувати, куди це вони їдуть о такій годині. Побаченого йому було досить, щоб кинутися бігом до місця, де він залишив машину. Зрізав шлях через темні провулки, сподіваючись випередити їх і причепитися слідом за «універсалом», перш ніж той виїде з лабіринту історичного центру.

Під час їзди автівка підскакувала на бруківці. Для Маркуса, який лежав у багажнику зв’язаним і з кляпом у роті, оті легенькі поштовхи прирівнювалися до ударів молотком по скронях. Із зав’язаними за спиною руками та зв’язаними щиколотками, він скоцюрбився в положенні зародка. Хустинка, що її запхали йому до рота, заважала дихати. Фернандо, перш ніж за допомогою Ольги закинути його до багажника, щосили зацідив йому в ніс, щоб бодай трохи помститися за побої, завдані Маркусом.

Пенітенціарій ще як слід не прийшов до тями після наркотику, що його підкосив, однак зі свого місця уже міг чути й адекватно сприймати уривки розмови двох колишніх медпрацівників з інституту «Гамельн».

— Ну, то я добре потрудився? — запитав інвалід-симулянт.

— Авжеж, — обізвався у відповідь жіночий голос. — Професор усе чув і дуже тобою задоволений.

Вона мала на увазі Кроппа? Отже, він таки був у палаці. Принаймні щодо цього факту Фернандо йому не збрехав.

— Але ти дуже ризикував, привівши його додому, — зауважила жінка.

— Зате пастку я підготував йому надійну, — захищався той. — Та й виходу в мене не було: інакше він за мною не пішов би.

— Він тебе розпитував про щось? Що ти йому розповів? — поцікавилася жінка.

— Тільки те, що йому вже було відомо. Став верзти йому різні дурниці, і він вірив. Це ще й тому, що він, як на мене, лише шукає підтвердження своїм доказам. А знаєш — він дуже розумний.

— Отже, він не знає про інше?

— Мені здалося, ніби ні.

— Ти добре перевірив? Упевнений, що в нього немає документів?

— Упевнений.

— Ніякої візитки, ніякого чека з якогось місця, де він бував?

— Нічого, — запевнив він її. — Окрім ліхтарика в кишенях були тільки гумові рукавички, висувна викрутка й трохи грошей.

«Єдине, що той сучий син залишив йому, — це медальйон на шиї з образом архангела Михаїла», — подумав Маркус.

— А ще в нього була світлина, яку йому, напевно, дала домоправителька Агапових у будинку для людей похилого віку. На ній батько разом з близнюками.

— Ти її знищив?

— Я її спалив.

Маркусу вона вже була непотрібна. Він її добре запам’ятав.

— Ніякої зброї, — додав Фернандо, завершуючи звіт.

— Дивно, — зауважила жінка. — Він не поліціянт, це вже нам відомо. Якщо виходити з того, що ми знайшли у нього в кишенях, можна подумати, що він приватний детектив. Тоді на кого він працює?

Маркус сподівався, що їм закортить дізнатися про це, перш ніж його убити. Таким чином він би мав трішки більше часу. Однак наркотик у крові заважав йому придумати якийсь вихід. А тому був переконаний, що зовсім скоро його життю настане край.

Моро їхав слідом за універсалом, тримаючись на відстані приблизно триста метрів. Поки рухалися містом, він пропускав кілька машин між собою та ними, щоб не так впадати в око через дзеркальце заднього виду. Однак тепер, коли вони вже виїхали на кільцеву трасу з кількома смугами руху, що колом охоплювала Рим, доводилося поводитися обережніше. Хоча й ризик загубити їх був досить високий.

За інших обставин він би вже запросив підтримку від своїх по рації, яку возив із собою в автомобілі. Однак ніяких ознак злочину не було, та й переслідування на цей момент, як йому здавалося, не становило небезпеки. Правда, однак, полягала в тому, що він узяв занадто близько до серця справу монстра, цього чудовиська, йому хотілося якнайшвидше довести свою професійність. Особливо самому собі.

«Ану ж бо, чи й справді в тебе, старий, мізки висохли».

Він нюхом відчував злочин за найменшої нагоди. Тут йому рівних не було. Він і сам не знав, чому, але був твердо переконаний, що оті двоє попереду нього щось затівали.

Щось протизаконне.

Тут він побачив, що вони різко загальмували. Дивно, адже на тому відрізку дороги не було ніякого виїзду з кільцевої траси. Можливо, помітили, що за ними стежать. Він зменшив швидкість, пропустив поперед себе вантажівку, щоб сховатися за нею. Зачекав кілька секунд і піддав газу. По тому виїхав на сусідню стрічку дороги, щоб поглянути, що діється перед вантажівкою.

Однак не побачив більше ніякого універсала.

Обігнав ще кілька машин. Нічого. Куди в дідька вони поділися? А поки та думка крутилася в голові, автівка, яку він переслідував, несподівано з’явилася в правому боковому дзеркальці. Вона стояла на узбіччі дороги, і він щойно проїхав повз неї.

— Припини негайно, придурку!

Фернандо горлопанив, але Маркус далі лупцював ногами по капоту багажника.

— Я зупинився, йолопе! Хочеш, щоб я зараз до тебе підійшов?! Не знаю, чи тебе це потішить!

Ольга тримала на колінах сумочку з чорної шкіри.

— Може, нам краще відразу дати йому другу дозу? — запропонувала вона.

— Ні, спершу нехай він відповість на наші запитання. Нам конче необхідно знати, що йому відомо. А вже потім дамо потрібну дозу.

«Потрібну дозу», — повторив подумки Маркус. Вона поклала б край усьому.

— Якщо негайно не припиниш буянити, я тобі ноги попереламую!

Погроза спрацювала, після ще одного удару по багажнику Маркус утихомирився.

— Добре, — сказав Фернандо. — Бачу, що починаєш розуміти. Для тебе ж краще, дурню, якщо все швидко скінчиться.

І він знову виїхав на дорогу.

Моро уповільнив хід, з’їхав на аварійну. Не відривав погляду від дзеркала заднього виду.

«Ну ж бо, давайте. Хай вам чорт, повертайтеся на дорогу!»

Нарешті вдалині він побачив пару фар і подумки помолився, щоб то були фари універсала. То справді були ті двоє. Він зрадів і вирішив зачекати, поки вони проїдуть уперед, щоб рушити слідом. Та поки чекав, якась вантажівка, що їхала аварійною, заблимала неймовірною кількістю фар і гучно засигналила, змушуючи його звільнити місце раніше. Довелося Моро виїхати на головну трасу, щоб уникнути зіткнення.

Таким чином, хай йому грець, він знову опинився попереду універсала!

Доводилося ризикувати, сподіваючись, що вони його обженуть. Іншого вибору не було. Якщо вони не з’їдуть з кільцевої раніше. Однак його молитви залишилися непочутими. Машина звернула з кільцевої в напрямку Саларії та остаточно зникла з виду.

— Дідько! Ні, ні!

Він щосили натиснув на газ, намагаючись якнайшвидше домчати до наступного виїзду з траси.

Навіть перебуваючи в такому незручному положенні, Маркус відчув, що дорога, якою вони їхали, змінилася. Про це свідчила не лише уповільнена швидкість, а й той факт, що це вже був не асфальт. Від численних рівчаків і ям його раз-по-раз вдаряло об стінки багажника. Він чув шерхіт шин по ґрунтовій дорозі, який важко із чимось переплутати, — дрібні камінці підскакували й торохтіли об днище автомобіля.

Парочка в авто припинила балачку, і тепер Маркус був позбавлений будь-якої інформації. Який у них був намір і що вони робитимуть з ним, приїхавши на місце, він гадки не мав. А йому так кортіло про це знати, щоб не мучитися здогадками.

Машина різко звернула й зупинилася.

Маркус почув, як колишні медпрацівники з «Гамельну» вийшли, зачинивши за собою дверцята. Знадвору їхні голоси лунали як через вату.

— Допоможи мені відчинити, щоб перенести його всередину.

— А ти не можеш бодай зараз скористатися другою рукою?!

— Дисципліна, Ольго, — сказав суворо Фернандо й повторив: — Дисципліна.

Маркус почув скреготіння навісів воріт, після чого чоловік знову сів за кермо й завів двигун.

Моро встиг розвернутися через три кілометри, і тепер він мчав у зворотному напрямку, поглядаючи праворуч і ліворуч у пошуках універсала.

Він уже під’їхав приблизно до виїзду зі швидкісної траси, де їх загубив, коли завдяки повному місяцю помітив удалині задні фари автомобіля. Той стояв на невеликому пагорбі, по якому в’юнилася ґрунтова дорога.

З такої відстані йому важко було розгледіти, чи то саме універсал. Проте він побачив, що машина в’їжджала в якусь споруду з листового заліза.

Моро натиснув на педаль газу, щоб швидше домчати до виїзду з траси та дістатися до того місця.

Хтось відчинив капот багажника універсала й наставив йому в обличчя світло ліхтарика. Маркус мимохіть замружився та відсахнувся.

— Ласкаво просимо! — промовив Фернандо. — Зараз ми з тобою побалакаємо, і ти нарешті розкажеш нам, хто ти такий.