Донато Карризи – Ловець тіні (страница 37)

Здавалося, він її умовляв.

— Тієї ночі я знав, що Пія на роботі й не зможе мені зателефонувати, а тому скористався цим, щоб зустрітися з іншою дівчиною.

— Ну, годі з мене! — Сандрі аж ніяк не хотілося слухати решту.

— Ти ж поліціянтка? То слухай!

Сандру збентежила його поведінка, але вона вирішила не сперечатися й вислухати.

— Я нікому не розповідав цього раніше, аби мене не вважали покидьком. Що сказали б про мене наші друзі, її батьки? А всі інші? Про її смерть говорять на всіх телеканалах, усі мої знайомі стали б мене засуджувати. Я повівся як нікчемний боягуз.

— І чого саме ти не розповів?

Іван вирячився на неї, у його очах бовтався страх. Сандрі здалося, він от-от заплаче.

— А того, що мені дзвонили з номера Пії тієї ночі, коли вона загинула.

Сандра відчула, як похололо в ногах, як покривається дрижаками спина. Отже, неправда, що монстр не залишив для них нічого на місці злочину. Щось таки та було.

— Що ти верзеш?

Чоловік понишпорив у кишені й за мить поклав на стіл мобільний. Напевно, той самий, який викинув до урни раніше. Повільно підштовхнув його до Сандри.

— Я тоді його вимикав, — пояснив він, — але згодом знайшов повідомлення в голосовій пошті.

14

Він вирішив знайти прихисток в одній з конспіративних квартир.

У власності Ватикану їх було кілька, розкиданих по різних кварталах Рима. Ішлося про надійні помешкання, зазвичай порожні оселі в багатоквартирних будинках. Про всяк випадок там завжди зберігали запас харчів, ліків, стояло ліжко для відпочинку, був комп’ютер з виходом в інтернет і насамперед — телефон із захищеним зв’язком.

Тієї ночі Маркус скористався ним, щоб зателефонувати Клементе й сказати, що йому треба з ним поговорити.

Той прийшов десь об одинадцятій ранку. Коли пенітенціарій відчинив йому двері, то ніби побачив себе в дзеркалі, бо за виразом його обличчя відразу зрозумів, який жалюгідний вигляд він має.

— Хто це тебе так?

Маркус отримав черепну травму під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху, на нього напав Нікола Ґаві, а потім він ще й ледве врятувався від пожежі, вистрибнувши з вікна. Під час падіння він подряпав собі обличчя, а через те, що набрався диму, йому ще досі було важко дихати.

— Нічого серйозного, — заспокоїв його пенітенціарій, запрошуючи гостя пройти у квартиру.

Той переступив поріг, тягнучи за собою чорну валізу. Вони зайшли до кімнати, єдиної у квартирі. Сіли на край незаправленого ліжка, на якому Маркус марно намагався заснути протягом попередніх годин.

— Тобі слід відвідати лікаря, — сказав Клементе, прилаштовуючи валізу поряд із собою.

— Я випив кілька пігулок аспірину, цього досить.

— Ти принаймні їв що-небудь?

Маркус не відповів, бо тієї миті турбота приятеля його дратувала.

— Ти досі на мене ображаєшся?

Клементе мав на увазі закриту справу вбитої у ватиканських садах черниці.

— У мене немає бажання про це говорити, — урвав його Маркус. Однак щоразу, коли вони зустрічалися, у нього перед очима мимохіть виникав образ розчленованого тіла.

— Так, безумовно, — промовив Клементе. — Нам слід зосередитися на пошуках римського монстра, це зараз найнагальніше питання.

Він намагався говорити рішуче, і Маркус не хотів сперечатися.

— Убивство двох поліціянтів сталося через два дні після нападу на закоханих у сосновому лісі біля Остії, — вів далі Клементе. — Минуло ще два, і якщо убивця діє за якимось своїм планом, то цієї ночі він знову нападе.

— Але минулої ночі падав дощ, — нагадав пенітенціарій.

— І що?

— Соляний хлопчик, пам’ятаєш? Він боїться води.

Та гіпотеза з’явилася в нього вночі, коли він під дощем покинув інститут «Гамельн». Схильність до повторюваних убивств, що характеризує серійних кілерів, передбачає певні стадії: фантазія, планування, здійснення. Разом з тим, після нападу вбивця зазвичай втамовує свій інстинкт хижака спогадом про скоєне та відчуває втіху на більш-менш тривалий час. Але ж у цьому випадку занадто короткий інтервал між двома нападами вказував на те, що вбивця мав на умі якийсь власний, добре продуманий план. І що скоєні вбивства були лише віхами на певному шляху до великої мети, що наразі залишалася невідомою.

Поклик до вбивства, однак, був не потребою, а метою.

І хай би яка вона була, римський монстр не виходив з ролі, що її сам для себе вигадав. Усією своєю поведінкою він ніби давав зрозуміти: соляний хлопчик з інституту «Гамельн» анітрохи не вилікувався від своєї патології. Ба більше, вона в нього посилилася.

— Він діє за сценарієм, — заявив Маркус. — А дощ — одна з його складових. Я перевіряв: цієї ночі буде дощ. І якщо я маю рацію, то він нападе завтра або післязавтра.

— Отже, скільки в нас часу в запасі? Тридцять шість годин? — запитав Клементе. — Менше ніж тридцять шість годин, щоб зрозуміти, що в нього на думці. Наразі можемо лише стверджувати, що він дуже хитрий. Йому подобається убивати, йому подобається викликати подив, він хоче посіяти паніку, але ми досі не зрозуміли, чим він керується у своїх вчинках. Чому саме закохані парочки?

— Казка про соляного хлопчика, — відповів Маркус і потім розповів приятелеві про збірки казок, що їх використовували в інституті «Гамельн» як терапію, розроблену особисто професором Джозефом Кроппом. — Гадаю, монстр намагається розповісти нам свою власну казку. Убивства — це не що інше, як розділи цієї казки. Він творить її наживу, однак у його розповіді криється історія з минулого — історія, сповнена болю та насилля.

— Убивця-оповідач.

Зазвичай серійних кілерів поділяли на категорії, залежно від їхнього modus operandi і причин, що підштовхували до вбивства. «Убивць-оповідачів» вважали підкатегорією, яка належала до ширшої категорії «провидців», що здійснювали убивства під впливом свого «другого я», з яким спілкувалися й від якого отримували накази, часом у формі видінь або «голосів».

Але оповідачі потребували публіки для своїх творінь. Ніби постійно шукали похвали за те, що роблять, навіть у формі страху.

У цьому й полягала причина, що підштовхнула його залишити повідомлення у сповідальні за п’ять днів до вбивства.

«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

— На запису в Сант-Аполлінаре він говорив про минуле, ніби казку розповідав, — сказав Маркус. — А перша фраза, від якої ми чуємо лише уривок, розпочиналася словами «Жив собі колись давно…»

Клементе почав розуміти.

— Він не зупиниться, поки ми не зрозуміємо змісту цієї історії, — додав Маркус. — Однак наразі монстр — це не єдина наша проблема.

Їм доводилося воювати на два фронти.

З одного боку їм протистояв безжальний убивця. А з другого — ціла команда його спільників, що намагалися приховати цю справу, убиваючи та збиваючи зі сліду. І все це — ціною власного життя. Отже, доведеться їм на певний час відкласти вбік думки про убивцю-оповідача й зосередитися на другому аспекті справи. Маркус скористався цим, щоб розповісти Клементе про свої останні відкриття.

Розпочав з оповіді про патологоанатома Астольфі, який приховав доказ із місця злочину. Можливо, статуетку із солі. Потім розказав про Космо Бардіті й про те, як той натрапив на правильний слід через збірку казок про «скляного хлопчика», яку йому продав Нікола Ґаві.

Саме розпитування Бардіті в різних розважальних закладах привернуло увагу того, хто його вбив і видав смерть за самогубство. Той самий зловмисник, що намагався ліквідувати Ніколу Ґаві за допомогою ножа і що напав на Маркуса під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху: невідомий у синіх черевиках, старий з блакитними очима, який мешкав у підвалі інституту «Гамельн».

— Астольфі та отой старий є доказом того, що хтось намагається приховати правду і, можливо, захистити, — дійшов висновку Маркус.

— Захистити? Звідки тобі знати?

— Насамперед це тільки моє відчуття. Монстрові потрібна допомога, пам’ятаєш? Йому подобається привертати до себе увагу. А тому я впевнений, що саме його бачив тієї ночі на віллі біля Аппієвого шляху. Він прийшов туди з фотоапаратом, щоб нишком насолодитися своєрідним вихвалянням скоєного ним злочину. А коли побачив, що я його помітив, він утік. Коли я кинувся за ним, мені спало на думку перехреститися навпаки — так само, як це зробив Астольфі в лісі під Остією, коли викопував приховану раніше статуетку.

— І що?

— Я сподівався на його особливу реакцію, однак незнайомець із фотоапаратом поглянув на мене байдуже, ніби отой знак ні про що не свідчив.

— Тоді як чоловік у синіх черевиках — отой старий! — упізнав осяяння себе хрестом у зворотному напрямі й через це напав на тебе, покинувши непритомним у саду вілли. Правильно я тебе зрозумів?

— Здається, так.

Клементе замислився.

— Монстра хтось захищає, але йому про це невідомо… Чому?

— Розберемося, — пообіцяв Маркус. — Гадаю, мій візит до інституту «Гамельн» навів нас на потрібний слід.

Він став походжати сюди-туди кімнатою, намагаючись проаналізувати те, що бачив минулої ночі:

— У підвальних приміщеннях старий перехрестився навпаки, потім утік і влаштував пожежу. На перший погляд — геть безглуздий вчинок, хоча, як на мене, тут не йдеться про божевілля. Гадаю, це свого роду демонстрація. Він хотів показати мені свою рішучість зберегти таємницю. Не думаю, що він вижив: я деякий час іще чекав надворі біля будинку, але звідти більше ніхто не вийшов. Зрештою я і сам ледве встиг вискочити, щоб урятуватися.