Донато Карризи – Ловець тіні (страница 39)
На стільці ліворуч влаштувався худорлявий хлопчина: спина зігнута, руки сховані під колінами. На хлопчині були біла сорочка з довгими рукавами, застебнута на всі ґудзики аж до горла, темні штани та шкіряні черевики. Темно-каштанова шевелюра падала на лоба аж до очей. Сидів, похнюпившись.
«Ти знаєш, де ти є?» — запитав його з ледве відчутним німецьким акцентом психіатр.
Хлопчик заперечно похитав головою.
Зображення на мить задрижало — так, ніби хтось іще налаштовував відеокамеру. І справді, майже відразу в об’єктиві з’явився ще один чоловік. На ньому теж був лікарняний халат, а в руці — тека.
«Це лікар Астольфі», — промовив Кропп, відрекомендувавши молодого колегу, який у майбутньому став би судмедекспертом. Той теж узяв собі стілець і сів поряд.
У такий спосіб Маркус отримав підтвердження, що він не помилився: Астольфі був причетний до справи й особисто знав убивцю.
«Нам хочеться, щоб ти почувався в нас вільно. Тут ти серед друзів».
Хлопчик нічого не сказав, а от Кропп кивнув у бік відчинених дверей. Увійшли троє медиків: жінка з рудим волоссям і двоє чоловіків, які рушили до протилежної стіни й там зупинилися, вишикувавшись у ряд.
В одного з чоловіків не було лівої руки, ніякого протеза він не носив.
Маркус упізнав другого:
— Отой другий — той самий старий, що влаштував пожежу в інституті й напав на мене на віллі біля Аппієвого шляху.
Ті самі блакитні очі, значно кремезніший; у той час йому мало бути не більше ніж п’ятдесят років. Отже, ще одне підтвердження: той, хто захищав убивцю, знав його ще з дитинства.
«Це Джованні, — промовив Кропп, представивши його. — А це синьйорина Ольга. А отой худий і носатий — Фернандо», — повідомив психіатр, вказуючи на чоловіка без руки.
Усі всміхнулися дотепу, окрім хлопчини, який так і не підвів голови.
«Ми деякий час побудемо з тобою, але згодом ти зможеш долучитися до інших дітей. Навіть якщо зараз ти почуваєшся незручно, це швидко мине, і тобі в нас сподобається, ось побачиш».
Маркус уже впізнав двох з учасників відео. Тепер намагався запам’ятати імена та фізіономію інших. Кропп — білявий. Фернандо — однорукий. Ольга — з рудим волоссям.
«Я вже приготувала для нього кімнату, — сказала жінка, привітно всміхаючись. Вона зверталася до психіатра, хоча насправді говорила з хлопчиком. — Розклала по шухлядах його речі, а пізніше ми зможемо піти разом до кімнати з іграшками, щоб вибрати щось таке, що йому до вподоби. Що скажете, професоре?»
«Як на мене, чудовий план!»
Хлопчик ніяк не відреагував. По тому Кропп знову кивнув, і троє медиків вийшли з кімнати.
Маркус зауважив, що всі поводилися дуже привітно й запопадливо. Однак їхня поведінка різко контрастувала з неусміхненими, невеселими обличчями героїв казок, зображених на стінах.
«Зараз ми поставимо тобі кілька запитань, добре?» — запитав Кропп.
Хлопчик несподівано повернувся до відеокамери.
Кропп до нього озвався:
«Ти знаєш, чому ти тут, Вікторе?»
— Його звати Віктор, — сказав Клементе, щоб підкреслити той факт, що тепер їм, можливо, відоме ім’я чудовиська. Але Маркуса тієї миті більше цікавило те, що відбувалося на екрані.
Хлопчик знову повернувся до Кроппа, але не відповів і на друге запитання.
Кропп наполягав:
«Гадаю, ти знаєш, просто не хочеш говорити, чи не так?»
Знову ніякої реакції.
«Я знаю, що ти любиш підрахунки, — промовив психіатр, змінюючи тему. — Мені сказали, тобі дуже добре дається математика. Ти міг би розв’язати кілька прикладів для мене?»
Тут Астольфі підвівся зі свого місця й вийшов з об’єктива. За хвилину він повернувся, поставив поряд з Віктором шкільну дошку для письма, на якій був вираз:
Поклав крейду й повернувся на своє місце.
«Не хочеш розв’язати»? — запитав Кропп у хлопчика, який навіть голови не повернув, щоб поглянути, що там робить Астольфі.
Після кількох секунд вагання Віктор підвівся, підійшов до дошки й почав записувати розв’язання:
28061906,132522
Астольфі перевірив за таблицею і показав Кроппу, що результат правильний.
— Це ж бо просто маленький геній! — здивовано вигукнув Клементе.
Психіатра це теж потішило:
«Молодець, Вікторе, дуже добре».
Маркус знав, що існують люди, наділені особливими талантами, схильністю чи то до математики, чи до музики, чи до малювання. Декому дуже легко давалися підрахунки, а дехто всього за один день міг навчитися бездоганно грати на музичному інструменті, ще хтось міг запросто намалювати по пам’яті панорамний краєвид міста в усіх деталях після того, як розглядав його лише протягом кількох секунд. Часто такий особливий дар супроводжено якоюсь вадою, як-от аутизм або синдром Аспергера. У минулому таких осіб називали
«Віктор, напевно, був одним з них. Ученим психопатом», — вирішив Маркус.
Хлопчик повернувся до свого стільця, прибрав тієї самої пози: похнюпився і сховав долоні під колінами. Однак цього разу втупився в об’єктив відеокамери.
«Будь ласка, Вікторе, поглянь на мене», — дорікнув йому м’яко Кропп.
Від хлопцевого пронизливого погляду Маркусові стало моторошно. Здавалося, малий міг бачити його наскрізь попри всі перешкоди між ними.
За хвилину Віктор таки послухав і знову перевів погляд на психіатра.
«Зараз ми поговоримо про твою історію», — оголосив Кропп.
Ті слова не справили на хлопчину ніякого враження, він так і сидів з байдужим виглядом.
«Що сталося з твоєю сестрою, Вікторе? Ти пам’ятаєш, що з нею трапилося?»
Кропп витримав тривалу паузу — можливо, з метою викликати якусь реакцію.
Минув якийсь час, поки Віктор нарешті щось сказав. Але його голос лунав дуже тихо, важко було розібрати.
«Що він сказав?» — запитав Клементе.
Тут втрутився Кропп:
«Повтори, будь ласка».
Хлопчик підвищив голос, але не набагато, і повторив несміло:
«То не я».
Двоє лікарів у кімнаті мовчали й чекали, чи він не додасть іще щось до сказаного. Однак марно. Віктор обмежився тим, що знову повернувся до відеокамери, уже втретє.
«Чому ти туди дивишся?» — запитав його Кропп.
Хлопчик повільно підійняв руку та вказав на щось:
«Там нічого немає. Я не розумію».
Віктор мовчав, однак погляду не відводив.
«Ти щось бачиш?»
Віктор заперечно похитав головою.
«Може, когось?..»
Віктор не поворухнувся.
«Ти помиляєшся, там нікого немає. Ми тут самі в кімнаті».