Донато Карризи – Ловець тіні (страница 35)

Пиловому хлопчику було сім рочків. Протягом тривалого часу він був єдиною дитиною в родині, а тому поява братика його не потішила. Для нього це був чужий незнайомець, який претендував на велику частку батьківської уваги та любові. Одного дня, скориставшись хвилинною заклопотаністю матері, він узяв новонародженого малюка з люльки, відніс його до ванної і занурив у наповнену до країв водою ванну. Мати його застала за тим, як він байдуже спостерігав за своїм братиком, який захлинався. Їй дивом вдалося врятувати малюка. Попри всю очевидність своєї причетності, пиловий хлопчик завжди стверджував, що то зробив не він.

На думку Кроппа, убивство інколи було здійснено в стані ментальної відстороненості. «Під час акту вбивства проявляється справжня й безсумнівна втеча від реальності — жертву сприймають як річ, а не як людську істоту. Цим можна пояснити амнезію, що настає після скоєного злочину, коли неповнолітній винуватець не здатен пригадати, що він вчинив, або ж відчувати жалість чи каятися».

Маркус розумів, чому органи влади приховували ці злочини. Ішлося про суспільне табу. Повідомити про ці випадки означало викликати скандал у суспільстві. Саме через це створили особливі закриті суди, існувала конфіденційна документація, і на всьому лежала печатка секретності.

Дітей вітру було троє, усім по десять років. Їхньою жертвою став чоловік за п’ятдесят, комівояжер, що мав дружину та двох дітей, він їхав швидкісною трасою додому пересічного зимового вечора. На вітрове скло його автівки впала каменюка, скинута з підвісного переходу, вона пробила йому череп, залишивши після себе глибокий отвір замість обличчя. Трьох юних зловмисників знайшли, переглянувши записи камери відеоспостереження, встановленої на переході. Як потім з’ясували, та смертельна гра тривала вже кілька тижнів. Діти пошкодили багато транспортних засобів, і жодного разу ніхто не спіймав їх на гарячому.

Вогняному хлопчикові виповнилося вісім. Коли він обпік собі руку петардою, батьки вирішили, що стався нещасний випадок. Насправді він захотів відчути на собі загадкову могутність полум’я. Зрештою, було щось солодке в тому болю. Він уже давно приглядався до безхатченка, який ночував у старій машині, покинутій на паркувальному майданчику. Він підпалив його, попередньо обливши автівку каністрою бензину, поцупленою в батьковому гаражі. Безхатченко ледве вижив, отримавши страшні опіки на сімдесяти відсотках поверхні тіла.

У своїх коментарях до цих злочинів Джозеф Кропп не опускався до пошуків виправдання, однак намагався висвітлити приховані причини такої поведінки. «Багато хто запитує, як може дитина — істота, яку вважають чистою і невинною, — здійснити такий негуманний вчинок, як убивство. Однак, на відміну від убивств, вчинених дорослими, де можна визначити двох суб’єктів, убивцю і жертву, у випадку з тими, де залучені діти, сам убивця водночас є і жертвою. Як правило, жертвою батька, якого ніколи немає поряд, або здатного лише на те, щоб карати, а не любити чи хвалити. Або владної матері, не спроможної проявляти свою турботу та любов або з тенденцією спокусливого поводження у ставленні до власного сина. Дитина, яка страждає від знущань та насильства в родині, з якою батьки поводяться зневажливо, тенденційно відчуває провину через це, гадає, що вона заслуговує на погане ставлення. А тому вибирає схожого на себе однолітка, вразливого й беззахисного, і вбиває його, бо навчилася того, що слабший завжди мусить терпіти знущання. Насправді маленький убивця таким чином карає себе самого та власну нездатність давати опір приниженням».

Так сталося зі свинцевим хлопчиком, над яким від самого народження знущалися батьки, які виливали на нього власні страхи й тривоги. І батько, і мати обіймали доволі високі посади, щоб викликати підозру. На думку інших людей, їхній син був незграбний або просто невдаха, з яким завжди траплялися різні пригоди, що призводили до синців та переломів. І ось той самотній хлопчина знайшов собі найкращого друга. Ота дружба стала єдиною іскринкою щастя в його житті, і він навіть почувався щасливим, як інші діти. Проте одного дня він заманив свого дружка до бабиного льоху, там його зв’язав і важким молотком попереламував йому ноги й руки. Затим узяв лезо й порізав йому тіло. І нарешті проштрикнув гострим залізним кілком живіт. «Мені довелося так учинити, тому що він ніяк не хотів помирати».

Маркус, у якого через амнезію з пам’яті стерлися всі згадки про минуле, разом з дитинством, замислився: коли саме діти починають розуміти різницю між добром і злом та чи він змалку був здатний на таку відчайдушну відстороненість? Але відповіді на ці запитання так і не знайшов. А тому знову взявся за пошуки тієї справи, що його цікавила.

Утім наразі він не наткнувся навіть на згадку про соляного хлопчика або про скоєний ним злочин. Пенітенціарій знову оглянув теки в ящиках і скидані на купу документи навколо. Було очевидно, що пошук потребував багато часу. Він вирішив оглянути приміщення за допомогою ліхтарика, сподіваючись таким чином наткнутися на якусь підказку. Зупинився перед прочиненою шухлядою дерев’яної тумби. Підійшов ближче й побачив, що та заповнена старими відеокасетами. Витягнув її цілком, хоча щось усередині йому заважало це робити. Поклав на підлогу й нагнувся, щоб перевірити вміст. На кожній відеокасеті був підпис: «Агресивний психоз», «Антисоціальне порушення особистості», «Затримка розумового розвитку, ускладнена нападами жорстокості». Їх там було щонайменше тридцять.

Маркус заходився перечитувати написи, сподіваючись серед зазначених патологій відшукати таку, що відповідала б описанню соляного хлопчика, яке надав Нікола Ґаві: порушення на сексуальному ґрунті, періодичні напади агресії, помітна здатність до обману, високий коефіцієнт особистого інтелекту. Він настільки зосередився на роботі, що ліхтарик випав у нього з руки й покотився підлогою. Коли він потягнувся за ним, то помітив, що промінь ліхтаря освітив щось у кутку.

Там на підлозі лежав матрац, купа якогось ганчір’я, приставлений до стіни стілець, на якому лежали свічки і стояв туристична портативна плитка. Він спершу подумав про схованку якогось волоцюги, однак потім зауважив під стільцем ще одне.

Пару черевиків. Синіх.

У нього забракло часу на те, щоб якось відреагувати, коли він почув за спиною якийсь шерхіт. Він розвернувся та спрямував туди промінь ліхтарика. Побачив старого.

Біле, як місячне сяйво, волосся, виразні блакитні очі. Порізане глибокими зморшками обличчя було подібне до воскової маски. Він дивився на нього з якоюсь химерною посмішкою на вустах.

Маркус поволі підвівся. Однак старий не рухався. Одну руку ховав за спину.

То був той самий чоловік, який убив Космо Бардіті, порізав Ніколу Ґаві та вдарив його по потилиці на віллі біля Аппієвого шляху. А Маркус не мав із собою зброї.

Нарешті старий показав те, що ховав за спиною.

Маленьку блакитну запальничку з пластмаси.

Нею він намалював у повітрі хрест у зворотному напрямі та втік у темряву.

Маркус спробував пошукати його ліхтариком, однак побачив лише швидкий силует, що вискочив з кімнати. Після хвилинного вагання він рушив слідом, однак, щойно вискочивши в коридор, відразу відчув, що їдкий сморід гасу зі старих обігрівачів несподівано став значно відчутнішим. Десь у дальньому кінці того своєрідного лабіринту блиснула іскра. Тепер вдалині було помітно полум’я.

Маркус не наважувався. Йому слід було якомога швидше забиратися звідси, інакше він згорить тут живцем. Утім якась частина свідомості підказувала: якщо він зараз вийде, не отримавши відповіді, то вже ніколи не зможе зупинити те зло, що захоплювало Рим. А тому він, усвідомлюючи ризик, повернувся назад, до архіву.

Він знову опустився на коліна перед шухлядою, яку оглядав раніше, заходився витягувати касету за касетою, відкидаючи вбік ті, що його не цікавили. Нарешті знайшов те, що шукав.

На етикетці було зазначено: «Вчений психопат».

Маркус запхав відеокасету собі за пазуху й кинувся до виходу.

Коридори підвального приміщення всі здавалися однаковими, вони швидко заповнювалися їдким, задушливим димом. Пенітенціарій затулив рота й носа коміром і намагався пригадати зворотний шлях, але це було неймовірно складно. Світло ліхтаря вже давно не допомагало, щоразу наштовхувалось на чорну стіну кіптяви.

Він став рачки, щоб краще дихалося. Відчував, як навколо теплішає, як полум’я його вже наздоганяє, от-от наздожене. Він підвів голову й зауважив, що дим поширюється в одному напрямку, ніби відшукав для себе вихід. Тоді він підвівся й рушив туди.

Дихав важко і час від часу мусив зупинятися й опиратися об стіну, щоб прокашлятися. Коли минув якийсь час, що здався йому вічністю, він нарешті знайшов сходи, які вели догори. Кинувся до них, коли вогонь уже охоплював усе навколо.

Піднявшись нагору, він збагнув: ще кілька хвилин, і тут теж усе буде огорнуте димом. Отже, вийти через ті двері, через які зайшов, було неможливо, він ризикував задихнутися за кілька кроків від порятунку. Тоді це видалося йому нестерпно безглуздим. Він зрозумів: якщо хоче врятуватися, треба підніматися нагору, намагаючись випередити дим.

Таким чином Маркус знову опинився на другому поверсі та вже в напівпритомному стані доплівся до кімнати зі стінами, що розписані казковими сюжетами. Однак тепло від полум’я дісталося туди раніше за нього: температура підвищилася так, що шпалери почали відступати від стін.