Донато Карризи – Ловець тіні (страница 32)

Ось чим можна пояснити телефонні дзвінки Космо незадовго до того, як його вбили.

— Він мені заплатив, а я передав йому товар. Ми поладнали, були одне одним задоволені, — підсумував чоловік і несподівано розвернувся й задрав толстовку, щоб показати спину. На рівні правої нирки був приліплений великий пластир. — Після передавання товару хтось пирнув мене ножем. Я вижив тільки завдяки тому, що був сильніший за нападника й зміг останньої миті відвести удар. А потім я накивав п’ятами.

Отже, ось уже вкотре хтось намагався приховати ту історію. За будь-який кошт.

Утім тепер Маркус мусив запитати його про найголовніше:

— Навіщо Космо купив ту книжку? Чому ти вважаєш, що не йдеться про химерний збіг і що це справді якось пов’язано зі справою соляного хлопчика?

Нікола посміхнувся.

— Тому що це я його переконав. — Його обличчя скривилося, як від давнього болю, що не мав нічого спільного зі свіжою раною на лобі. — Нічого не вдієш: тікай — не тікай, а твоє дитинство тебе все одно наздожене.

Пенітенціарій збагнув, що тут криється щось особисте.

— Тобі довелося вбити когось, кого ти дуже любив?

Ґаві посміхнувся, заперечно хитнув головою.

— Я любив того сучого сина, але він відразу зметикував, що я відрізнявся від інших дітей. І лупцював, щоб вибити з мене те, що я тоді ще й сам до кінця не усвідомлював. — Здоровань шморгнув носом. — Одного дня я дізнався, де він ховав пістолет, і застрелив його, поки він спав. На добраніч, татусю.

Маркусові стало його дуже шкода.

— Однак у твоїй картці попередніх судимостей про це немає ані слова.

Нікола реготнув.

— Коли тобі лише дев’ять років, ніхто не кидає тебе за ґрати, тебе навіть не притягують до суду. Просто передають під опіку соціальних служб і поселяють до одного з отих закладів, де дорослі намагаються допетрати, чому ти так учинив і чи здатен вчинити щось подібне в майбутньому. Насправді ніхто й не думає тебе порятувати. Промивають тобі мізки, накачують ліками та виправдовуються, примовляючи, що все це заради твоєї користі.

— Як називався той заклад? — запитав Маркус, інтуїтивно здогадавшись, що саме цю інформацію він шукав.

— Інститут Кроппа, — відразу відповів здоровань і спохмурнів. — Після того як я застрелив свого батька, хтось викликав поліцію. Мене зачинили в кімнаті з якимось психологом, однак майже весь час ми просиділи мовчки. Потім за мною приїхали посеред ночі. Коли я спитав, куди ми їдемо, агенти відповіли, що не можуть мені цього сказати. Я бачив їхні єхидні посмішки, коли вони приказували, що звідти мені нізащо не втекти. Та я б навіть не намагався, адже не знав, куди мені йти.

Маркус помітив, як Нікола насупився, ніби тінь минулого пробігла його обличчям і несподівано матеріалізувалася від отих слів. Він мовчав, щоб надати йому змогу повести далі свою оповідь.

— За всі ті роки, що я провів в інституті, я так і не дізнався, куди це мене кинули. Та, як на мене, він міг бути де завгодно, навіть на Місяці. — Нікола помовчав. — Відколи я звідти вийшов, я все мучився, щоб збагнути, чи він справді існував, чи то я його собі придумав.

Останні слова особливо зацікавили Маркуса.

— Ти мені не повіриш, — гірко засміявся Нікола Ґаві, але враз знову посерйознішав, — я жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися.

— Розкажи мені.

— Там був лікар, професор Кропп, психіатр, який розробив оту штуку, «терапевтична фікція» — так він її називав. Кожному з нас давали якусь роль казкового героя, залежно від психічної патології. Я був скляним хлопчиком, вразливим і небезпечним. Ще там були казкові герої з пилу, із соломи, з вітру…

— А соляний хлопчик? — випередив його Маркус.

— У казці він був якраз найрозумніший, але саме через це інші діти його уникали. Він перетворював їжу на неїстівну, від його погляду засихали рослини та квіти. Так, ніби він знищував усе, чого торкався.

«Надокучлива здатність», — зауважив подумки Маркус.

— Яка патологія була в нього?

— Найгірша, — відповів здоровань. — Психічні порушення на сексуальному ґрунті, напади агресивності, неймовірна здатність до обману. І на додачу — дуже високий коефіцієнт інтелекту.

Маркус подумав, що таке описання якнайкраще відповідає натурі монстра. Невже вони з Ніколою справді познайомилися в дитинстві? Та якщо хтось за допомогою ножа тепер намагався заткнути йому рота, то напевно так воно й було.

— Хто був соляним хлопчиком?

— Я добре його пам’ятаю, він був улюбленцем Кроппа, — підтвердив його здогадку Нікола. — Темноволосий, кароокий, доволі пересічна зовнішність. Років одинадцяти, він уже там був доволі довго, коли мене туди привезли. Сором’язливий, відлюдькуватий, завжди тримався осторонь. Худесенький, бездоганна жертва для знущань старших, однак вони його не чіпали. Боялися. — Потім уточнив: — Ми всі його боялися. Сам не знаю чому, але так воно й було.

— Як його звали?

Нікола похитав головою.

— Вибачай, друже, ніхто з нас не знав справжніх імен інших дітей, то було частиною терапії. Перш ніж долучити до інших, тебе деякий час тримали окремо. Перед цим Кропп і його співробітники переконували забути, ким ти був раніше, і стерти з пам’яті всі згадки про здійснений злочин. Думаю, вони в такий спосіб хотіли переформатувати особистість кожної дитини, починаючи з нуля. Я пригадав своє справжнє ім’я і те, що заподіяв своєму батькові, лише коли мені виповнилося шістнадцять років, коли суддя прочитав це перед усіма — того дня, коли вирішив, що я можу повернутися до реального світу.

Маркус подумав, що почутої інформації йому досить. Проте лишалося з’ясувати ще одне.

— Від кого ти втікаєш, Ніколо?

Чоловік відкрив кран, щоб помити руки.

— Як я тобі вже сказав, той хлопчина наганяв страх на всіх, а там тримали далеко не святенників, а небезпечних неповнолітніх, які вчинили страшні злочини, навіть оком не змигнувши. Я не здивувався б, якби дізнався, що той хлопчина, такий вразливий і беззахисний на вигляд, тепер на свободі та коїть комусь зло. — Він поглянув на Маркуса в дзеркало. — Здається мені, ти теж повинен його боятися. Але не він штрикнув мене ножем.

— То ти бачив нападника в обличчя?

— Він напав на мене ззаду. Але в нього були руки, як у старого, це я достоту бачив. А ще я помітив, що взутий він був у бридкі сині черевики.

10

Квартиру Астольфі прозвали «ділянка 23».

Причину такого найменування можна пояснити порядковим номером. Моро саме розповідав усі деталі під час таємного засідання, що відбувалося пізно ввечері в кабінеті квестора.

Запросили лише найбільш довірених. Окрім господаря кабінету за столом сиділи квестор, голова Служби безпеки республіки, представник прокуратури і комісар Креспі.

— Двадцять три випадки, — уточнив віцеквестор. — Перший стався ще 1987 року. Трирічний хлопчик випав з балкона п’ятого поверху робітничого житлового кварталу. Все списали на нещасний випадок. Кілька місяців по тому така сама доля спіткала не набагато молодшу дівчинку в тому самому кварталі. В обох випадках сталася дивна річ: у жертв бракувало правого черевичка. Куди він міг подітися? Під час падіння вони не могли його втратити, і, якщо вірити батькам, вдома взуття теж не знайшли. Збіг? Затримали дівчину, що працювала нянечкою в обох родинах. Серед її речей знайшли обидва черевички, а в її щоденнику — оце.

Моро показав присутнім фотокопію сторінки зі щоденника. Антропоморфна фігура, як тінь у помешканні Астольфі. Чоловік з вовчою головою.

— Дівчина зізналася, що то вона скинула обох дітей з балкона, але не змогла пояснити, звідки взявся цей малюнок. Стверджувала, що то не її робота. Однак, зважаючи на отримані результати, розслідування припинили. Ніхто не хоче заглиблюватися в деталі, до того ж слідчі побоюються, що зайва увага до такої дрібниці може стати приводом для захисту, щоб наполягати на психічному захворюванні.

Невелике зібрання слухало його дуже уважно, ні в кого не стало мужності його урвати.

— Відтоді ця фігура так чи інак з’являється ще двадцять два рази, — вів далі Моро. — У 1994 році її знайшли в будинку, де чоловік щойно вбив дружину та дітей, перш ніж накласти на себе руки. Поліція не відразу помітила. Знайшли її вже під час додаткового розслідування за запитом магістрата, який хотів з’ясувати, чи діяв убивця самостійно, чи в нього був спільник. Малюнок виявили за допомогою хімічних реактивів у ванній. Його зробили невідомо коли на вкритому парою дзеркалі. — Моро порився у своїх паперах і знайшов серед них фото, зняте за тих обставин. Але на цьому він не закінчив і повів далі: — По тому знайшли його на могилі одного педофіла, вбитого у в’язниці 2005 року. Малюнок нанесли спреєвою фарбою. Позаяк органи влади хотіли уникнути можливих актів вандалізму, вони розпорядилися, щоб на могильній плиті не було зазначено ім’я небіжчика. Ніхто не знав його особистих даних. Це теж фатальний збіг?

Усі мовчали.

— Я міг таким чином розважати вас ще годину, однак річ у тім, що історію цього зображення тримали в таємниці, щоб уникнути безглуздих актів наслідування або ще чогось гіршого! Щоб нікому, бува, не спало на думку повторити подібне для підписання власних злочинів.

— І причетний до цієї історії один з наших — судмедексперт. Яка ганьба! — не втримався квестор, нагадавши всім про важливість відкриття, зробленого в помешканні Астольфі.