Донато Карризи – Ловець тіні (страница 31)

Треба було поспішати. Адже хтось із присутніх міг щось запідозрити. На її щастя, і Моро, і Креспі вже кілька годин були на виїзді.

Як і можна було собі уявити, документації у справі Космо Бардіті було зовсім небагато. Кілька копій його попередніх притягнень за розповсюдження наркотиків та сутенерство, а також його фотографії з листівок розшуку. Сандрі навіть стало гидко, коли вона побачила татуювання свастики на шиї в Бардіті. Ще й подивувалася з приводу такої довірливості пенітенціарія тій обставині, що Маркус був пригнічений через його смерть. Та, можливо, ішлося лише про її упередженість — вона це усвідомлювала, — і, можливо, насправді Бардіті був значно кращий, аніж здавалося. Однак той чоловік накликав на себе чиюсь ненависть.

Сандра вирішила не вдаватися до таких роздумів. Повернулася до перегляду файлів і помітила, що серед них бракувало запиту судді на отримання роздруківок переліку телефонних дзвінків самогубці. Вона сама заповнила бланк запиту і, перш ніж надіслати, позначила йому найвищий рівень терміновості. Можливо, інспектор навіть цього не помітив би.

Прокуратура дала свою згоду, і вже після обіду компанія-телеоператор нарешті надіслала всю документацію за її запитом.

Проглядаючи довгий перелік дзвінків, що їх здійснив Бардіті протягом свого останнього дня життя, Сандра відразу зауважила, що чоловік активно шукав інформацію. Власники майже всіх номерів були на обліку в поліції. Поліціянтка не уявляла собі, яким чином пенітенціарій зможе вилучити з переліку номер тієї особи, яку він шукав, адже всіх їх можна було запідозрити. Однак згодом зауважила, що один з номерів повторювався принаймні разів п’ять. Вона виокремила його разом з ім’ям власника.

Пів години по тому відповідно до отриманих інструкцій роздруківка телефонних дзвінків разом з карткою попередніх судимостей особи, якій Космо Бардіті надзвонював найчастіше, уже опинилася в скриньці для пожертвувань церкви Святих Апостолів.

9

Сандра Веґа дотримала слова. Вона зробила навіть більше. Роздобула для нього ім’я.

Однак відшукати Ніколу Ґаві він так і не зміг.

Мобільний був вимкнений, а коли Маркус завітав до його квартири, то зрозумів, що той не навідувався туди принаймні вже кілька днів.

Ніколі Ґаві виповнилося тридцять два роки, однак, за даними картки попередніх судимостей, більша частина його життя минула за ґратами або в стінах виправних закладів. На його совісті була ціла низка злочинів: торгівля наркотиками, крадіжки, збройний напад з метою обкрадання, насильство та завдання фізичної шкоди.

Останнім часом, щоб якось вдовольняти свої нагальні потреби та залежність від креку, він займався проституцією.

Маркус зібрав інформацію щодо закладів, де могли товктися потенційні клієнти: клуби тільки для чоловіків, розсадники чоловічої проституції. Він узявся за пошуки Ґаві, розпитуючи про нього в обмін на гроші. Востаннє його бачили сорок вісім годин тому.

Пенітенціарій дійшов свого висновку: Нікола або помер, або десь ховався, адже боявся.

І вирішив дотримуватися другої гіпотези — ще й тому, що в нього був спосіб її перевірити. Якщо він протягом останніх двох діб не з’являвся в тих закладах, де бував зазвичай, це означало, що він уже геть на мілині й зовсім скоро вийде зі схованки в пошуках дози.

Ключ до проблеми — крек. Потреба в кокаїні змусила б його вибратися з лігва, нехтуючи ризиком.

Маркус відкидав наявність у Ніколи достатньої суми в резерві: він добре знав наркоманів, знав, що вони витрачають на свою залежність усе до останнього цента. Позаяк він уже кілька днів не працював, йому довелося б знайти собі клієнта, готового заплатити йому за дозу. Пенітенціарій міг розпочати пошук у відповідних закладах з проституцією. Серед усіх можливих він вибрав один, куди Ґаві напевно пішов би.

Квартал Піньєто зажив слави як царина торговців креком. Щойно смеркло, Маркус став походжати вулицями кварталу, сподіваючись наткнутися на Ґаві.

Десь о пів на восьму, коли вечірнє повітря відчутно похолоднішало, пенітенціарій зайняв пост за кілька метрів від рогу вулиці, на якому один «пушер» пропонував товар. Продаж відбувався швидким передаванням з руки в руку. Токсикомани добре затямили собі, що влаштовувати чергу не можна, а тому, щоб не впадати в око, тримали дистанцію. Утім їх усе одно було легко розпізнати: вони рухалися нервово, ні на мить не відводячи погляду від своєї мети. По одному відхилялися від маршруту, підходили до пушера, вихоплювали в нього з руки дозу та прямували далі.

Маркус помітив, що з’явився якийсь м’язистий здоровань у чорній толстовці. Його голову затуляв капюшон, руки він засунув у кишені. Вечір був прохолодний, і легке вбрання незнайомця викликало в пенітенціарія підозру. Той був одягнутий так, ніби прожогом тікав з дому без наміру, а ще ймовірніше — не маючи можливості туди повернутися.

Здоровань наблизився до пушера, отримав потрібне та швидким кроком пішов далі. Тієї миті, коли він роззирався довкола, Маркус роздивився його обличчя під капюшоном.

То був Нікола.

Пенітенціарій вирушив слідом за ним, хоча знав, що далеко той не піде. І справді: Ґаві зайшов до найближчого громадського туалету, щоб прийняти крек.

Маркус зайшов і собі. У ніс вдарив страшний сморід каналізації. Брудне місце, але Ніколу Ґаві брала нетерплячка вгамувати наркотичний голод. Він зачинився в одній з кабінок. Пенітенціарій чекав. Невдовзі над кабінкою здійнялася хмаринка сірого диму. Кілька хвилин по тому чоловік вийшов. Підійшов до єдиного умивальника, почав мити руки.

Маркус стояв у нього за спиною, у кутку. Спостерігав, знаючи, що Ґаві його не побачив. Він не помилився: тіло культуриста було м’язисте, здорове. І тепер він помітив поголену голову без капюшона й дебелу шию, які наганяли страх.

— Ніколо.

Той різко розвернувся, вирячивши очі від несподіванки.

— Я просто хочу з тобою поговорити, — заспокоїв його Маркус, підвівши догори руки.

Опинившись сам-на-сам з незнайомцем, Нікола ринувся на нього. Він ударив Маркуса в груди всією своєю масою, як у регбі. Пенітенціарій відчув, як йому забило дух, і впав назад, ударившись спиною об брудну підлогу. Однак устиг простягнути руку й ухопити нападника за щиколотку, від чого той зашпортався та з глухим звуком повалився долі. Та попри свою кремезну стать він дуже спритно, швидким рухом підхопився на одне коліно й ударив Маркуса носком під ребра. Від потужного удару в пенітенціарія потьмяніло в очах. Йому кортіло щось сказати, аби зупинити нападника, але той наступив йому важким черевиком на голову, по тому підхопився, намагаючись надавити на нього всією своєю вагою. Маркус знайшов у собі силу, щоб ухопитися за його гомілку обома руками, змусивши того вдруге втратити рівновагу. Цього разу Нікола з усього маху врізався у двері однієї з кабінок, розтрощивши її на друзки.

Пенітенціарій спробував підвестися. Він усвідомлював, що часу в нього якісь секунди. Чув стогін Ґаві, однак розумів, що той швидко оговтається та знову кинеться на нього.

Маркус обперся руками об брудну підлогу й підвівся, попри те що перед очима все ходором ходило. Звівся на ноги, але ті ледве тримали його. Коли нарешті відчув, що відновив рівновагу, він знайшов поглядом Ніколу. Той лежав у незграбній позі й головою упирався в унітаз. З рани на лобі текла кров.

Маркусові просто поталанило, що він так вдало його нейтралізував. Бо Ґаві його неминуче убив би. Маркус наблизився до очманілого здорованя й теж ударив йому носком під ребра.

— Ой! — заволав той, як малий хлопчисько.

Пенітенціарій нагнувся над ним:

— Коли хтось каже тобі, що хоче лише поговорити, ти спершу вислухай і вже потім, якщо треба, бийся. Утямив?

Здоровань кивнув. Маркус порився в кишені й кинув йому дві банкноти в п’ятдесят євро.

— Якщо допоможеш мені, отримаєш іще.

Нікола знову кивнув, його очі заблищали від сліз.

— Космо Бардіті, — промовив пенітенціарій. — Він до тебе приходив?

— Через того гада в мене тепер неприємності!

Його слова підтвердили Маркусову підозру: Ґаві когось боявся, тому й переховувався.

— Він мертвий, — сказав пенітенціарій і прочитав на обличчі Ніколи подив та страх.

За кілька хвилин Нікола знову стояв перед умивальником. Намагався зупинити кров на лобі туалетним папером.

— Я почув, що один тип розпитує всіх про збоченого любителя ножів і його знімки. Зразу зметикував, що йдеться про монстра, який убивав пари закоханих. От і вирішив розшукати його сам, щоб збити з нього трохи грошенят.

Космо Бардіті повівся необережно. Він ходив по барах та клубах, розпитував і цим привернув увагу не тільки Ніколи, а ще когось. Когось дуже небезпечного.

— А тобі взагалі нічого не було відомо про вбивцю?

— Ні, я нічого про нього не знав. Але ж я міг придумати, що зустрів одного клієнта, схожого на божевільного вбивцю. Я ще й не таких набачився у своєму житті!

— Та обдурити Бардіті тобі не вдалося.

— Він мене добре відгамселив, отой виродок!

Маркусові щось не дуже вірилося, що Бардіті міг здолати цього велетня. Надто свіжі були в нього враження від нападу Ґаві.

— І на тому все закінчилося?

— Ні. — У тому, як він вимовив «ні», вочевидь вчувався страх. — Під час розмови він згадав про соляного хлопчика. А я нараз згадав про стару книжку, що була в мене вдома, про хлопчика скляного. Я сказав йому про неї, і ми почали торгуватися.