Донато Карризи – Ловець тіні (страница 29)

На всіх моделях лежав товстий шар пилу, від чого кімната скидалася на цвинтар старого мотлоху. «Можливо, так воно й було: їхній творець, завершивши роботу, втрачав до них інтерес. Адже в нього не було нікого, кому він міг би показати свої творіння», — подумав Моро, поглянувши на заповнену недопалками попільничку. Тут час та самотність стали вірними спільниками, і за доказ цього союзу правили сигарети.

Слідчі експерти, озброївшись ультрафіолетовими лампами та фотографічними пристроями, уважно продивлялися весь отой мотлох. У Моро виникло враження, ніби він випадково став свідком трощі в мініатюрі.

На кухні двоє експертів випорожнювали й переписували вміст старого холодильника, якому, зважаючи на модель, було щонайменше років тридцять. Там теж панував безлад, ніби харчі туди звалювали абияк, рік за роком.

Третя — ванна кімната. Білий кахель, ванна з пожовклою емаллю, унітаз, поряд з яким лежала купа журналів і кілька рулонів туалетного паперу.

Над умивальником на поличці — лише балончик з пінкою для гоління та пластмасове лезо.

Моро й сам після невдалого першого шлюбу тепер холостякував. Однак подумав: це ж як треба було себе зневажати, щоб жити в такому запустінні?

— Астольфі був самітником і житло своє перетворив на справжній смітник.

То озвався комісар Креспі. Саме на нього було покладено обшук.

Віцеквестор повернувся до нього:

— Ви не залучили Веґу?

— Ні, синьйоре. Коли вона мене запитала, я відповів, що нічого важливого ми тут не знайшли. Натякнув їй, що Астольфі з’їхав з глузду й під впливом чергового психічного нападу, не маючи певної мети, прибрав предмет доказу з місця злочину.

— Гаразд, — задоволено кивнув Моро, хоча й не був упевнений, що Сандру Веґу таке пояснення задовольнить і в неї не виникне додаткових запитань. Вона була, як йому здавалася, надто спритною та розумною, щоб на цьому вгамуватися. Утім, можливо, така версія на деякий час її заспокоїть. — А що кажуть сусіди Астольфі?

— Деякі з них досі не знали, що він помер.

Похорон відбувся цього ранку, однак без присутніх. Як сумно, думав Моро, що нікому не було діла до смерті судмедексперта. Той чоловік створив навколо себе порожнечу. Він зробив це навмисне й підтримував роками відстань між собою та живим світом. Єдиними, з ким він вступав у контакт, були тіла померлих на столі патологоанатома. Його житло свідчить, що він долучився до їхньої мовчазної гвардії раніше, аніж того дня, коли наклав на себе руки.

— Він залишив заповіт? Кому відійде його власність?

— Ніякого заповіту й жодних родичів, — відповів Креспі. — Можете уявити собі такий рівень самотності?

Ні, такого Моро не міг собі уявити. Але з власного досвіду знав, що такі люди трапляються. Це вже не вперше йому доводиться стикатися з подібними випадками, з особами, що мали неймовірний дар невидимості. Їх помічали лише після їхньої смерті, коли сморід їхніх трупів доходив до житла сусідів. Та вже після прибирання тіл від них не залишалося нічого, можна було повертатися в забуття, ніби їх ніколи й не існувало.

Однак після Астольфі щось залишилося. Щось таке, через що його вже не забудуть.

— Хочете побачити решту? — запитав Креспі.

«Деякі речі знати небезпечно, — вкотре подумав Моро, — про деякі речі краще не знати». Але він належав до осіб, які не могли із цим погодитися.

— Авжеж, погляньмо.

Потрібна кімната була остання по коридору. Саме там вони це знайшли.

У кімнаті стояло односпальне ліжко, на якому спав Астольфі. Поряд на тумбочці з мармуровою поверхнею побачили механічний будильник, настільну лампу, склянку з водою та незмінну попільничку.

Ще там була шафа для одягу з темного дерева — на вигляд дуже важка, — крісло з потертого оксамиту й вішак для одягу. Люстра на три лампи, вікно з опущеними жалюзі.

Звичайна собі спальня.

— Я приїхав автівкою таємного спостереження, — сказав Моро. — Хочу, щоб усі знахідки непомітно перевезли до квестури. А тепер розповідайте все…

— Ми перевірили вміст усіх меблів, — пояснив Креспі. — Той божевільний нічого не викидав. Враження було таке, ніби ми день за днем колупалися в його марному існуванні. Він накопичував речі, але не мав спогадів. Найбільше мене вразило те, що ми не знайшли його дитячих світлин, світлин його батьків. Жодного листа від друзів, жодної листівки.

«Накопичував речі, але не мав спогадів», — повторив подумки Моро, озираючись довкола. Невже справді можна було жити отак, без якоїсь мети? Утім Астольфі, можливо, лише хотів змусити їх так вважати?

За кожною людиною схований цілий світ найстрашніших таємниць.

— Ми вже майже закінчили огляд квартири й хотіли були покинути її, коли…

— Що сталося?

Креспі повернувся до стіни біля дверей.

— Отут, на стіні, три вимикачі, — звернув він увагу віцеквестора Моро. — Першим умикається люстра, другий з’єднано з настільною лампою на тумбочці. А третій? — Комісар помовчав. — У старих будинках трапляється, що там є такі вимикачі, якими вже давно не користуються. Стирчать собі зі стіни роками, аж поки мешканці взагалі не забувають, навіщо вони там.

Однак тут усе було інакше. Моро простягнув руку й натиснув на ті вимикачі, якими вимикалася люстра та настільна лампа. Кімната поринула в темряву. Тоді віцеквестор натиснув на третій.

Спальню освітило слабке світло. Воно сочилося з-під плінтуса однієї зі стін. Довга, тонесенька стрічечка світла, що тягнулася від одного кутка до другого.

— Стіна з гіпсокартону, — промовив комісар. — По той бік — порожнеча, отримана за рахунок зменшення проєктних розмірів спальні.

Моро глибоко вдихнув, роздумуючи про те, чого йому слід чекати.

— Вхід праворуч.

Креспі ткнув пальцем униз, де проглядалося щось на кшталт дверцят приблизно пів метра завширшки й щонайбільше сорок сантиметрів заввишки. По тому підійшов ближче й натиснув на те місце долонею. Спрацював прихований замок, відкривши прохід.

Моро нагнувся, щоб зазирнути всередину.

— Зачекайте, — зупинив його комісар. — Я хотів би, щоб ви добре усвідомили, про що йдеться…

Тут він знову натиснув на вимикач, і світло по той бік стіни згасло. Потім передав йому ліхтарика.

— Коли будете готові, скажете, — інструктував його Креспі.

Моро повернувся до темного лазу. Ліг на живіт і, впираючись ліктями, прослизнув усередину.

Опинившись по другий бік, він відразу відчув себе ніби відрізаним від решти світу.

— Як ви там? — Голос Креспі лунав глухо й віддалено, як через вату, хоча їх розділяв лише простінок завтовшки кілька сантиметрів.

— Усе гаразд, — відповів Моро, зводячись на ноги.

Він увімкнув ліхтарик, що його тримав у руці, і спрямував світло спершу праворуч, потім — ліворуч. Саме там, у глибині того вузького схову, щось бовваніло.

Це був дерев’яний столик. На ньому здіймалася вгору якась химерна структура. Вона здавалася легкою, як павутина чи сітка для полювання на птахів. Сантиметрів тридцять заввишки, виготовлена з переплетених, складених одна на одну гілочок.

Моро обережно наблизився, намагаючись збагнути, що воно таке. Однак нічого на думку не спадало, і здавалося, що ті гілочки накидано безладно. «Бездоганний витвір моделювання», — подумав він, згадавши клей та пензлі, які бачив раніше в кабінеті. Утім, коли він підійшов до столика впритул, усвідомив, що помилявся.

То були не гілки, а кістки. Маленькі почорнілі кісточки. Але не людські, а кістки тварин.

Віцеквестор ніяк не міг збагнути, навіщо було комусь майструвати такий витвір з кісток. Який хворий мозок міг до такого додуматися?

Він помітив лампу на довгому дроті, що звисав перпендикулярно стелі й закінчувався саме поза тією зловісною скульптурою.

— Я готовий, — промовив уголос Моро.

Вимкнув ліхтарик, і відразу по тому Креспі з кімнати знову натиснув на вимикач. Лампочка загорілася жовтуватим світлом.

Однак Моро все одно ніяк не міг уторопати, що тут і до чого. У чому дивина?

— А тепер розверніться, — сказав йому комісар.

Віцеквестор так і вчинив. Коли побачив, мимохіть аж здригнувся. Оте огидне відчуття він пам’ятатиме до кінця своїх днів.

На протилежній стіні його силует накладався на тінь химерної структури з кісток, освітленої лампою.

Оті кісточки були складені не абияк. За доказ правила тінь, що утворювалася на стіні. Ще одна людиноподібна фігура. З тілом людини й головою вовка.

Вовк не мав очей, їх було виколото. Та найстрашнішим виявилось те, що він широко розкинув руки. Саме це зображення змусило Моро здригнутися.

Тінь істоти обіймала його власну.

8

Сандра побачила його на зупинці метро «П’яцца-делла-Репуббліка». Він намагався сховатися в натовпі серед інших пасажирів, однак було очевидно, що він чекав саме на неї.

Вона вийшла з вагона й побачила, що пенітенціарій повільно віддаляється, ніби запрошуючи її йти слідом. Сандра так і зробила. Зійшла сходами, що вели до виходу, і побачила, що він звертає ліворуч. Трималася на відстані, а він не поспішав. Згодом помітила, як він зупинився перед металевими дверима з написом: «Стороннім вхід заборонено». Однак він усе одно увійшов. За хвилину вона й сама переступила через поріг.