Донато Карризи – Ловець тіні (страница 2)

На території невеликого міста-країни окрім базиліки, папської резиденції та урядових палаців є великі парки, а також Ватиканські музеї, які щодня відвідують тисячі туристів з усього світу, щоб завершити свій маршрут у Сікстинській капелі. Там вони завмирають, щоб, звівши догори голови, помилуватися фрескою «Страшного суду» Мікеланджело.

Саме там усе й розпочалося.

Приблизно о четвертій, за дві години до усталеного зачинення музеїв, персонал почав потихеньку підганяти відвідувачів і скеровувати їх до виходу без якихось пояснень. Одночасно із цим на решті території невеличкої держави мирянам рішуче пропонували якомога швидше повертатися до своїх домівок, що були тут, усередині, чи поза мурами. Тим, хто мешкав усередині, забороняли полишати житло до надання нових розпоряджень. Цей суворий наказ був чинний і для священнослужителів, які мали повернутися до своїх приватних будинків або численних внутрішніх помешкань.

Швейцарська гвардія — особиста охорона Папи Римського, що історично складалася із солдатів-найманців, яких від 1506 року наймали виключно по католицьких кантонах Швейцарії, — дістала наказ заблокувати всі входи й виходи до міста, починаючи із центральних воріт Святої Анни. Усі прямі телефонні лінії було перекрито, а мобільний зв’язок заблоковано.

О шостій вечора того холодного зимового дня місто-фортеця було цілком ізольоване від решти світу. Ніхто не міг потрапити всередину, вийти або поспілкуватися із кимось ззовні.

Ніхто, окрім двох осіб, що перетнули двір Сан-Дамазо та Лоджії Рафаеля в цілковитій темряві.

Електростанція вимкнула постачання енергії на всій великій ділянці паркової зони Ватикану. Їхні кроки лунали в цілковитій тиші.

— Треба поквапитися, в нас у запасі лише тридцять хвилин, — мовив Клементе.

Маркус і сам знав, що виняток не міг тривати довго, бо тоді в когось поза межами міста могли виникнути підозри. Якщо вірити тому, що сказав приятель, для преси вже заздалегідь підготували пояснення: офіційною причиною такої особливої форми ізоляції був генеральний іспит нової програми евакуації на випадок екстрених ситуацій.

Однак справжня причина мала залишатися в цілковитій таємниці.

Перед тим як заглибитися в паркову зону, обидва священники увімкнули кишенькові ліхтарики. Паркова зона пролягала на двадцяти трьох гектарах — половині всієї території держави Ватикан. За ландшафтним стилем і типологією вона була розмежована на італійські сади, англійський парк, французькі сади, де зібрано найрізноманітніші зразки флори з усіх кінців світу. То була гордість усіх понтифіків. Багато хто з пап гуляв, медитував і молився на тих алеях, поміж тими рослинами й деревами.

Маркус і Клементе ступали обсадженими живим парканом із самшиту стежинами. У деяких місцях кущі були так ретельно обстрижені вмілими садівниками, що скидалися на мармурові статуї. Вони пройшли під розлогим листям пальмових дерев і кронами ліванських кедрів під плескіт води в сотнях фонтанів і водограїв, розташованих у парковій зоні, звернули до розарію, який улаштували за наказом Папи Іоанна ХХІІІ, де тепер щовесни квітли троянди особливого сорту, названого на честь найсвятішого Папи.

По той бік фортечних мурів лунав гуркіт і шум транспортного руху Рима. А з їхнього боку все навколо заполонили тиша й безгоміння.

«Однак спокою нема, — зауважив подумки Маркус. — Принаймні тепер». Спокій порушило те, що сталося того ж таки дня, відразу після обіду, коли стало відомо про знахідку.

У місці, куди рушили двоє пенітенціаріїв, природа не мала такого доглянутого вигляду, як у решті парку. Усередині зелених легень Ватикану була одна ділянка, де дерева й кущі могли рости вільно, як їм заманеться. Справжній ліс у два гектари.

Єдиний вид догляду, що час від часу здійснювали за ним, передбачав періодичне видалення сухих гілок. Саме це й робив садівник, який ударив на сполох.

Маркус і Клементе здіймалися на невеликий пагорб. Зійшовши нагору, навели світло ліхтариків на коротку низину просто себе, у центрі якої жандарми — ватиканські поліціянти — обгородили жовтою стрічкою клаптик землі. Агенти вже провели перевірку місцевості й зібрали всю необхідну для розслідування інформацію та аналізи, після чого дістали наказ покинути територію.

«Для того, щоб могли прийти ми», — сказав подумки Маркус. По тому наблизився до огородженого стрічкою периметра, присвітив собі ліхтариком і побачив.

Людський торс.

Голий. Йому відразу спав на думку Бельведерський торс — велетенська безголова статуя Геркулеса без рук і без ніг, що зберігалася саме у Ватиканських музеях; милуючись нею, надихався Мікеланджело. Однак у рештках бідолашної жінки, над якою так по-звірячому познущалися, нічого поетичного не було.

Хтось відтяв їй голову, ноги й руки. Вони валялися за кілька метрів від тулуба, разом з роздертим на шматки темним одягом.

— Відомо, хто вона?

— Черниця, — відповів Клементе. — По той бік лісу є невелика обитель для самітниць. — Він махнув рукою кудись уперед. — Її особу тримають у таємниці, адже це одна з головних засад ордену, до якого вона належить. Хоча, як на мене, тепер це вже не має ніякого значення.

Маркус нахилився, щоб краще роздивитися. Ніжна шкіра, маленькі груди й проміжність безсоромно виставлені на позір. Коротке біляве волосся, колись приховане покривалом-наміткою, тепер добре було видно на відрубаній голові. Блакитні очі здійняті до неба, ніби в молитві. «Хто ти? — запитав її поглядом пенітенціарій. — Бо немає гіршої долі, як померти безіменним. Хто таке з тобою вчинив?»

— Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — повів далі Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно.

«Жертва вибрала самітництво, — подумав Маркус, — узяла обітницю ізолюватися від людства разом з іншими сестрами-черницями. Ніхто й ніколи більше не побачив би її обличчя. А замість цього все перетворилося на бридкий вияв чийогось злого замислу».

— Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — оголосив Клементе, ніби прочитавши його думки. — Однак моя бабуся завжди казала: «Ти навіть уявити не можеш, скільки разів оці черниці врятували світ своїми молитвами».

Маркус не знав, вірити цьому чи ні. На його думку, важко вважати, що світ урятовано, коли бачиш перед собою таку страшну смерть.

— Ватикан існує вже багато століть, а такого тут ще не траплялося, — додав напарник. — Ми до такого не були готові. Жандармерія проведе внутрішнє розслідування, однак у них немає відповідних ресурсів, щоб вести таку справу. А тому — ніякого патологоанатома чи судмедекспертизи. Ніякої автопсії, відбитків пальців чи ДНК.

Маркус здивовано озирнувся на нього:

— Тоді чому не звернутися по допомогу до італійських служб?

Згідно з домовленостями між двома державами, Ватикан у разі необхідності міг звернутися до італійської поліції. Однак така допомога передбачала тільки контроль за численними прочанами, які відвідували базиліку, або ж запобігання дрібним злочинам на майдані перед нею. Юрисдикція італійської поліції закінчувалася на порозі сходів, що вели до входу в базиліку Святого Петра. Це правило можна було порушувати хіба що в разі нагальної потреби й за особливим проханням.

— По неї звертатися не будуть, це вже вирішено, — підтвердив Клементе.

— Як я зможу проводити розслідування на території Ватикану, щоб ніхто не звернув на мене уваги і — ба більше! — щоб не дізналися, хто я такий?!

— А ти його й не проводитимеш. Хай би хто це вичинив, він прийшов сюди ззовні.

Маркус далі не розумів:

— Як ти можеш таке стверджувати?

— Нам відоме його обличчя.

Почувши це, пенітенціарій аж рота роззявив від здивування.

— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять, — продовжував Клементе. — Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.

— Чому він?

— Поглянь сам.

Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зареєстрували одягненого в робу садівника чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.

— Жандарми переконані, що в ній — сокирка або щось схоже. Він, напевно, зовсім недавно нею скористався, а ота пляма, що ти бачиш, — від крові.

— Чому саме сокирка?

— Тому що інших видів зброї тут марно й шукати. І навряд чи він зміг би пронести щось інше через усі пости безпеки, охорону та метал-детектори.

— Однак він забрав її із собою, щоб знищити сліди, на той випадок, якщо жандарми звернуться до італійської поліції.

— На виходах контролів значно менше. До того ж, щоб вийти, досить змішатися з юрбою прочан або туристів.

— Може йтися і про якийсь садівничий інвентар…

— Якраз перевіряють, чи нічого не бракує.

Маркус знову поглянув на рештки молодої черниці. Сам того не помічаючи, однією рукою стискав медальйон у себе на шиї — зображення святого архангела Михаїла з вогненним мечем у руках. Захисника пенітенціаріїв.

— Треба йти, — сказав Клементе, — час вичерпано.